Було це у листопаді. Пам’ятаю, як зараз – сиділа я у медпункті, заповнювала картки. За вікном дощ мрячив, сірий такий, нудний.
Хвіртка рипнула, і увійшла до мене Ольга Кравцова з донькою своєю, Марійкою. Дівчинці тоді вісім років було, худенька, світленька, коса до пояса. А очі – сірі, як небо за вікном.
– Семенівно, – каже Ольга, і голос у неї тремтить, як струна на вітрі. – Подивися Марійку. Кашляє другий тиждень, якась слабкість.
– Вранці підвестися не може, до школи не пустила сьогодні. Думала – застуда, малиною напувала, а воно, бачиш як… Не допомагає.
Послухала я дівчинку, поміряла температуру. Начебто нічого страшного, але щось мене кольнуло. Досвідом, знаєте, відчуваєш – не те все.
– Ольго, – кажу, – а на аналізи б вам з’їздити в район. Просто так для спокою.
Вона кивнула, взяла направлення. Марійка мовчала, тільки на мій старий годинник дивилася – там зозуля вискакувала щогодини.
За тиждень Ольга повернулася. Одна. Сіла на стілець у медпункті та й сидить, руки на колінах склала. А вони в неї тремтять, як листя на вітрі.
– Семенівно, – каже ледве чутно, – у Марійки лей коз.
Знаєте, буває так, що слова чуєш, а до свідомості вони не одразу доходять. Я дивилася на Ольгу, на її біле обличчя, на губи, що тремтіли, коли вона говорила, і відчувала, як холод по спині поповз.
– Лікарі сказали – потрібна пересадка кісткового мозку. Шукати донора. А я одна, чоловік п’ять років як покійний, рідні ніякої.
– Перевірили мене – не підходжу. Марійці сказали, що в неї просто анемія, щоб не лякати. Семенівно, що мені робити?
Сіла я поряд з нею, обійняла. А що скажеш? Слова всі якісь порожні, непотрібні здавалися. Ми просто так сиділи мовчки. За вікном дощ стукав по склу, годинник на стіні цокав, а світ наче зупинився.
Марійку поклали в обласну лікарню. Ольга металася між селом та містом – тут город, корова, а там донька, яка на межі життя. Я бачила, як вона танула на очах, сохла, як осінній лист.
Очі провалилися, руки тремтіли. Приїжджала вона раз на тиждень – то за довідкою, чи то просто поплакати.
– Донора не знаходять, – говорила вона, мнучи в пальцях мокру хустку. – У базі нікого потрібного немає. Машка запитує коли додому. А що мені відповісти?
Я заварювала їй материнку з м’ятою, сідала поруч. Мовчали більше, ніж говорили. Що тут скажеш? Адже я фельдшер сільський, не чарівниця. Можу температуру збити, зробити перев’язку, укол поставити. А тут… тут я безсила була.
У грудні Марійку відпустили додому на тиждень. Ольга привезла її увечері. Я як побачила дівчинку – серце обірвалося.
Схудла, бліда, під очима синці. Косу обстригли. Але очі ті самі – сірі, тихі.
– Семенівно, – каже Марія, – а ви кошенят бачили? У Петрових кішка окотилася, троє кошенят. Одне руденьке таке, з білою цяткою на грудях.
– Бачила, люба, – відповідаю. – Гарненькі вони.
– Мама обіцяла, що коли я одужаю, ми його візьмемо. Я вже й ім’я вигадала – Надія. Адже гарно?
Ольга відвернулася до вікна. Плечі в неї затремтіли.
Ох, і важко було дивитися на це все, любі мої. Марійка ходила селом, заходила до сусідів – прощалася, хоч сама того не розуміла.
Всі знали, що з дівчинкою. Село невелике, таємниць не буває. Баби пекли їй пиріжки, дядько Вася-пасічник, меду приніс, тітка Клава шапочку зв’язала – м’яку, теплу.
А Марійка все про кошеня говорила. Щодня до Петрових бігала, на ґанку сиділа, кошенят гладила. Руденьке до неї особливо тягнулося – муркотіло, лапками перебирало.
Увечері, напередодні від’їзду в лікарню, прийшла до мене Ольга. Сіла, мовчить. Я дивлюсь – щось не так.
– Семенівно, – каже нарешті, – я вирішила. Якщо Марійка… якщо вона не повернеться, я також не хочу залишатися. Сенсу немає. Одна корова – сусідам віддам, хата – хай стоїть. А я… я піду до неї.
Знаєте, дорогі мої, бувають моменти, коли розумієш – зараз все вирішується. Або людину утримаєш, або втратиш назавжди.
– Ольго, – кажу суворо, – а хто кошеня годуватиме? Адже Маша ім’я придумала – Надія. Ти що, кинеш Надію?
Вона подивилася на мене, ніби не розуміє.
– Того, руденького. Ти ж обіцяла, що як Марійка видужає – візьмете його. Чи ти не тримаєш свого слова?
Щось здригнулося в неї в очах.
– Але ж вона не… донора немає, Семенівно.
– Шукають ще. А ти давай, бери кошеня. Нехай воно там живе, місце гріє. Марійці знати треба, якщо Надію її бережуть, годують – значить, і саму її додому чекають. Обов’язково чекають. Не можна дім пустим залишати, Олю.
Наступного дня, перед самим від’їздом, Ольга з Марійкою зайшли до мене попрощатися. Дівчинка притискала до грудей руденьку грудочку. Кошеня пищало тоненько, але не виривалося.
– Семенівно, дивіться! Мама дозволила! Надія тепер удома на мене чекатиме. Правда, мамо?
– Правда, доню.
Я погладила кошеня по м’якій вовні, потріпала Марійку по щоці.
– Ти їдь спокійно, люба, лікуйся. А за Надією я придивлюся, обіцяю.
Поїхали. А я стою біля вікна, дивлюсь їм услід і думаю: господи, за що дітям таке? Якщо ти десь там, на небесах, невже не бачиш?
Січень був довгий. Лютий, ще довший. Ольга дзвонила раз на тиждень – донора немає, Марійка слабшає, лікарі хитають головами. А я ночами не спала, все думала – невже правда немає нікого? У всій країні, у всьому світі?
У березні сталося диво. Знайшли донора. Хлопець студент з Чернігова, дев’ятнадцять років. Підійшов ідеально.
Опер ацію призначено на квітень. Ольга приїхала в село на три дні – корову продати, хату провідати, речі зібрати.
Потрібні були гроші – багато грошей. На ліки дорогі, реабілітацію, на її проживання в чужому місті. Сума для села непіднімна.
Село, знаєте, як одна людина, живе. Хто скільки міг – несли. Тітка Клава свою пенсію віддала, дядько Мишко від продажу поросят гроші приніс. Навіть гультяй Микола, що світом ходить, приніс зім’яту тисячу – знайшов десь, каже.
Я дивилася на них, на цих простих, часто грубих людей, і розуміла, що ось вона, справжня любов. Не в словах, а у справах.
Втручання тривало вісім годин. Ольга дзвонила мені кожні пів години, голос тремтів.
– Семенівно, ще не вийшли. Боюся.
– Тримайся, Олю. Тримайся.
Коли все закінчилося, я почула у слухавці її ридання. Серце в п’яти пішло.
– Ольго! Що? Що сталося?
– Семенівно… – схлипувала вона. – Семенівно, лікар сказав… сказав, що все пройшло добре. Марійка впоралася. Вона жива, Семенівно!
Я опустилася на стілець. Руки тремтіли так, що ледве втримала телефон. А по обличчю текли сльози – самі, я й не помітила коли.
Але радіти було зарано. Почалося найстрашніше – очікування. Чи приживеться, чи не почнеться відторгнення? Місяць Марія лежала у реа німації. Ольга не відходила, спала на розкладачці в коридорі.
Я дзвонила щодня. Іноді Ольга брала слухавку, іноді ні – значить, погано було. У такі моменти я сиділа в медпункті, дивилася у вікно і думала: скільки ж сили треба матері, щоб не зламатися? Скільки віри?
Наприкінці травня зателефонувала Ольга. Голос стомлений, але спокійний:
– Семенівно, нас з боксу виписали!
Я аж підстрибнула:
– Додому їдете?
– Ні, – зітхнула вона. – Лікарі сказали, треба ще все літо тут пробути під наглядом на денному стаціонарі.
Все літо ми селом посилки їм збирали. Хто ягоди, хто варення, хто грошей трохи. Щоб знали, що їх тут не забули. Повернулися вони тільки у вересні, на Бабине літо.
День стояв – золото з блакиттю. Повітря прозоре, павутинки літають, айстрами пахне і димком.
Автобус зупинився біля клубу, і вийшла Ольга, а за нею – Марійка.
Я не впізнала її одразу. Погладшала, порожевіла. На голові пушок світлий пробивався. Очі блищали.
– Семенівно! – крикнула вона і кинулася до мене.
Я обійняла її, пригорнула до себе. Ольга стояла поряд, плакала та посміхалася одночасно.
– Семенівно, а Надія як? Ви за нею доглядали?
– Доглядала, мила. Вона на тебе чекає.
Ми пішли до них додому. Хвіртку відчинили – і тут з сіней вискочила руда кішка. Вже велика, пухнаста. Побачила Марійку і занявкала. Вона сіла навпочіпки, розплакалася, обійняла її.
– Надія, Надія… Я ж казала, що повернуся!
Увечері все село зійшлося до Кравцових. Столи накрили просто у дворі, під старою яблунею. Тітка Клава пирогів напекла, дядько Вася меду приніс, хтось самогонку притяг.
Сиділи до темряви, говорили, сміялися. Марійка ходила між столами з кішкою на руках, показувала всім.
А я сиділа на лавці, дивилася на ці обличчя – прості, добрі – і думала: ось воно, життя справжнє. Де люди один за одного стоять горою.
Де чужого горя немає. Де ім’я кошеняті дають не просто так, а тому, що Надія – це єдине, що у нас залишається, коли все інше руйнується.
Дивлюся я зараз на Марійку – і не віриться… Витяглася, розквітла – справжня красуня. Коса знову відросла, товста, важка, золотом на сонці відливає – нижче за пояс уже! В дев’ятий клас нині пішла. Вчиться – на відмінно, гордість школи.
Ось така історія, рідні мої. Виходить, і справді, що поки є заради кого повертатися, будь-яка біда відступає.
А як ви думаєте? Чи правда, що наші менші брати – хвороби на себе беруть і від лиха відводять? Чи бувало у вас таке?
