– Мамо, це катастрофа, – затараторила дочка без жодного привітання. – Ноутбук накрився. Зовсім накрився. Прямо посеред проєкту. Я мало не збожеволіла.
Аріна притиснула телефон плечем до вуха.
– Зовсім?
– Зовсім-зовсім. Майстер сказав, дешевше новий купити. А мені за три дні звіт здавати, розумієш? Без техніки ніяк. Я знайшла нормальну модель, тридцять п’ять тисяч коштує.
Тридцять п’ять тисяч. Аріна подумки перерахувала залишок на карті. Там було п’ятдесят з невеликим.
– Перекажу зараз, – сказала вона спокійно.
– Мамуль, ти найкраща! Цілую!
Гудки. Аріна ще секунду потримала телефон біля вуха, потім відкрила банківську програму. Пальці звично набрали знайомий номер картки доньки. Тридцять п’ять тисяч. Надіслати.
Екран блимнув підтвердженням, і Аріна опустилася на табуретку біля кухонного столу. За вікном догоряв захід сонця, кидаючи руді смуги на стареньку клейонку у квіточку.
Тридцять років тому такий самий захід горів над цією кухнею, коли Євген сказав, що вийде в магазин. Катрусі тоді виповнився рік.
Пухкі щічки, два смішні передні зуби, і ця її звичка хапати всіх за ніс. Євген так і не повернувся. Ні тоді, ні потім. Ні аліментів, ні дзвінка на день народження, ні листівки до Нового року. Просто випарувався, наче й не було ніколи.
Аріна впоралася. Куди їй подітися?
Ранкова зміна на фабриці, увечері – прибирання в офісному центрі. Катька залишалася із сусідкою, бабою Шурою, царство їй небесне.
Іноді Аріна приходила додому затемна і просто падала поруч із ліжечком дочки, не в змозі дійти до дивана. Вставала о п’ятій ранку і знову бігла. Й так роками.
На себе грошей ніколи не залишалося. Нове пальто? Обійдеться. Старе ще підшити можна – буде, як нове. Відпустка на море?
– Яке море, коли Катюші потрібні заняття, що розвивають, потім репетитори, потім хороший інститут.
Аріна економила на всьому: купувала продукти за знижкою перед закриттям магазину, штопала колготки, фарбувала волосся найдешевшою фарбою з переходу.
Натомість накопичила Катерині на квартиру. Однокімнатна, але своя. Дочка переїхала туди одразу після інституту, і Аріна плакала від щастя, підписуючи дарчу.
Все заради неї. Завжди заради доньки.
Катя виросла вродливою, отримала диплом економіста, влаштувалася у велику компанію. Аріна пишалася так, що серце щеміло. Її дівчинка – у діловому костюмі, з манікюром, каже розумні слова про фінансову звітність.
Тільки ця стабільність чомусь не заважала Каті регулярно дзвонити з проханнями.
– Мамо, мені на курси англійської, без нього не просунуся.
– Мамо, у дівчат корпоратив, ніяково йти у торішній сукні.
– Мамо, путівка гаряча, такі ціни не завжди бувають.
Аріна переказувала. Завжди переказувала. Іноді позичала у Людки з роботи, обіцяючи повернути з авансу.
Іноді брала додаткову зміну. Вважала це нормальним. Материнським обов’язком. Хіба діти перестають бути дітьми, коли виростають?
Катя ніколи не питала, звідки в матері гроші. Аріна ніколи не розповідала. Обом так було зручніше. Звична схема, що працювала роками.
Після переказу на злощасний ноутбук Аріна допізна сиділа на кухні, крутячи в руках порожній кухоль. Накотив якийсь незвичний тягар. Не образа – скоріше втома. Глуха, багаторічна, котра в’їлася в кістки.
– Досить, – обсмикнула вона себе. – Це ж Катюша. Рідненька. Для кого ще жити, якщо не для неї?
Тяжкість нікуди не поділася, але Аріна звично засунула її якомога далі…
Через місяць телефон задзвонив знову. Але цього разу голос доньки звучав зовсім інакше – захоплено, захлинаючись від щастя.
– Мамо! Мам, він зробив мені пропозицію! Уявляєш? На даху ресторану, із живими музикантами!
– Катюш… – Аріна сіла, притиснувши долоню до грудей. – Хто зробив?
– Максим! Я ж тобі розповідала! Ми вже пів року зустрічаємося!
Розповідала? Аріна напружила пам’ять. Здається, дочка справді щось згадувала мигцем. Якийсь Максим із доброї родини. Але подробиць не було. Ніколи не було.
– Весілля за два місяці! Його батьки вже ресторан придивилися!
– Катюш, я така рада за тебе, – Аріна посміхалася, і сльози самі котилися по щоках. – Чим допомогти? Я зроблю все, що скажеш.
– Та там стільки всього потрібно… Сукня, банкет, прикраси… Його мама сказала, що вони сплатять свою частину гостей, а наша половина – ну, ти розумієш…
Аріна розуміла…
Наступні два тижні вона провела у банку, оформлюючи кредит. Сума вийшла жахлива – вона намагалася не думати, скільки років виплачуватиме. Головне – весілля дочки має бути ідеальним.
Сукню обирали по відеозв’язку. Катя крутилася перед дзеркалом у салоні, приміряючи одну за одною, а Аріна дивилася в екран телефону і схлипувала від розчулення.
Зупинилися на мереживній за шістдесят тисяч.
– Мамо, я в ній, як принцеса, – сказала Катя. Аріна погодилася б і вдвічі більше віддати, щоб побачити цю посмішку доньки.
Банкет. Ресторан. Живі квіти. Фотограф. Відеооператор. Кортеж. Списки витрат множилися, а Аріна чомусь так і не могла познайомитися з нареченим.
– Катюш, коли ж я Максима побачу? І батьків його? Якось не зручно, весілля на носі…
– Мамо, ну потім, вони такі зайняті! Тато у нього бізнесом керує, мама постійно на якихось заходах.
– А хоч по відео? Я навіть не знаю, за кого дочка заміж виходить.
– Зідзвонимося обов’язково! Наступного тижня!
Наступний тиждень минув. І ще один. Знайомство все відкладалося. За чотирнадцять днів до весілля Аріна зранку набрала номер дочки.
– Катю, а моє запрошення десь загубилося? Я сусідці хотіла показати, похвалитися.
На тому кінці дроту повисла пауза. Довга, липка та неприємна.
– Катю?
– Мам… Слухай… Тут така справа…
Щось холодне ворухнулось у грудях. Аріна стиснула телефон міцніше.
– Яке справа?
– Ну, батьки Максима… Вони такі, знаєш… Багаті. У низ свої стандарти.
– І що?
Катя видихнула. Швидко, рвано, ніби збиралася стрибнути у холодну воду.
– Загалом, ти не запрошена на весілля. Мамо, ти не ображайся, зрозумій правильно…
Аріна завмерла. Слова доходили звідкись здалеку, немов крізь товщу води.
– Не запрошена?
– Ну так. Там будуть усі такі… Ти б ніяково там… Мам, я потім все поясню, гаразд?
– Катя, – Аріна насилу розліпила пересохлі губи. – Я сплатила це весілля! Все життя на тебе поклала! Чому?
Тиша. А потім – тим же квапливим, якимось верескливим голосом:
– Та тому, що поряд з тобою стояти соромно, мамо! Ти давно на себе дивилася в дзеркало? Господи, я не можу цю розмову продовжувати! Бувай!
Короткі гудки.
Аріна так і залишилася сидіти з телефоном у руці. Хвилина. Дві. П’ять. Час зупинився, чи помчав – вона не розуміла.
Ноги самі понесли її у ванну до дзеркала над раковиною.
З каламутного скла дивилася літня жінка. Сиве волосся, зібране в куций хвіст. Обличчя у сітці зморшок – навколо очей, навколо губ, поперек чола. Зношена кофта, куплена десять років тому на розпродажі.
Тридцять років життя на зношування! Заради Катюші! Заради майбутнього доньки!
Ось воно майбутнє!
Припливли…
…Два тижні Аріна прожила в дивному заціпенінні. Ходила на роботу, готувала їжу, яку не могла їсти, лягала в ліжко і витріщалася в стелю до світанку. Усередині було порожньо.
У день весілля вона таки відкрила соціальні мережі. Сама не знала, навіщо. Фотографії посипалися одна за одною. Катя в тій самій мереживній сукні – опромінена, щаслива.
Поруч високий хлопець у дорогому костюмі, це, мабуть, Максим. Ошатні гості з келихами. Розкішний зал, білі троянди, кришталь.
Аріна гортала знімки й не могла зупинитися. Ось Катя з якоюсь жінкою у перлах – напевно, свекруха. Ось наречений обіймає представницького чоловіка – батько. Ось подружки нареченої, одна красивіша за іншу.
А Аріну вважали недостойною цієї урочистості!
Вона проплакала до ранку. Не від образи навіть – від якоїсь страшної остаточної ясності. Все, що вона робила тридцять років, не мало жодного сенсу.
Вона була гаманцем. Обслуговчим персоналом. Незручним родичем, якого ховають від пристойних людей.
Через три дні телефон знову ожив…
– Мамо, поговорімо, – голос Каті звучав винувато, але якось поверхово, без справжнього каяття. – Я, може, погарячкувала тоді…
– Катерино, – Аріна сама здивувалася, якою рівною вийшла її інтонація. – Ти вже доросла заміжня жінка. У тебе чоловік, його багата сім’я. Гроші у мене ти більше не проситимеш!
– Мамо, ти що? Я ж вибачитись хотіла!
– Я тоді залишилася одна з однорічною дитиною. Без чоловіка, без грошей, без допомоги. І виростила тебе. Ти тим більше впораєшся. У тебе набагато більше можливостей, ніж у мене.
– Мамо, ну ти чого, образилася, чи що?
Аріна помовчала. По той бік нервово сопіли.
– Я не образилася, Кать. Я просто дещо для себе зрозуміла!
Вона натиснула відбій і вимкнула телефон.
За вікном знову горів захід сонця – рудий, густий, зовсім, як тридцять років тому. Аріна дивилася на нього і вперше за довгий час не думала про дочку.
Вона думала про зимові чоботи, які тепер точно купить. І про те, що, можливо, час нарешті сходити в перукарню. Жити не заради когось іншого. А лише заради себе… Як кажуть, – від добра, добра не шукають…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
