Читаю історії на сайті і захотілося розповісти свою. Точніше не мою, а історію як би навіть і не дуже доброї знайомої.
Все почалося в 1988 році. Я закінчив інститут і потрапив на роботу на АЕС і невелике містечко в її присутності. У компанії познайомився з дівчиною Надею.
Українка надзвичайної краси. Ми з нею зблизилися, не в фізичному плані (хоча я був не проти). У неї був пунктик – до шлюбу ніякої близькості. Вона говорила: «я подарую себе тільки чоловікові».
У нас склалися довірчі відносини, і ми з нею сперечалися. Я їй казав: «ти дуже красива жінка, за тобою мужики вишикувалися в чергу. Коли ти вийдеш заміж за свого єдиного, черга нікуди не дінеться, а тобі завжди буде цікаво, а як з іншим?
І що краще близькість до шлюбу або зрада після? ».
Вона завжди відповідала: «вийду заміж, а там подивимося».
Потім я поїхав до свого міста. Ми зустрілися випадково, майже через 30 років. Я її одразу впізнав. Таку жінку неможливо не впізнати.
А вона мене ні. Зайшли в кафешку. Розговорилися. У кого чого як. Згадали колишню суперечку. Вона вдруге заміжня. Першого чоловіка дуже любила. Розійшлися через постійні ревнощі чоловіка і її зради. І вона сказала, що я мав рацію. Завжди було цікаво.
Зараз заміжня вдруге. Доросла дочка, і чоловік, який п’є. Жах у тому, що вона жінка надзвичайної краси, яка повинна купатися в любові, але при цьому дуже і дуже самотня.
