Не збираюся доглядати хворого батька. Він мене ніколи не любив і не вклав у мене жодної копійки

У мене все життя були складні стосунки з батьком, вірніше правильно буде сказати — його в мене в принципі не було, він просто час від часу блимав на обрії мого життя.

Згадуючи своє дитинство, я його практично не пам’ятаю – то він раз у раз пропадав у відрядженнях, то на курсах підвищення кваліфікації, то на семінарах, то ще десь, коротше – вдома бував інколи.

Мама довго терпіла таку його поведінку, поки одного прекрасного дня не дізналася, що ми — не єдина родина нашого «годувальника». У результаті, було ухвалено рішення розлучатися! Ми із сестрою залишилися з мамою.

Ми розуміємо, що їй з нами було дуже важко, але безмірно вдячні за такий її вчинок, бо ми стали самостійними людьми. Мами не стало п’ять років тому. І в цей найскорботніший день в нашому житті батько вирішив нагадати про себе.

Він з’явився на панахиді, почав кидатися в ноги, просити у нас пробачення, розповідати, як сильно він страждав весь цей час, та як нескінченно любить нас. Потім виявилося, що в нього взагалі нікого не залишилося, окрім нас. Звісно, що нам стало його шкода, тож ми прийняли його в сім’ю.

Сумував за мамою він не довго, невдовзі у нього знову з’явилася якась жінка, і батько відразу забув про свої каяття. Життя продовжувалося. Ми звикали жити без мами, хоча це було дуже важко. Батько теж не давав про себе знати, але ми й не жалкували!

А нещодавно він мені знову зателефонував! Тихим, млявим голосом він мені почав щось розповідати. Мені довелося дослухатися, щоб хоч щось зрозуміти. Повідомив він мені, що вкотре залишився зовсім один і навіть не може сходити в магазин — ноги відмовляють.

Просив, щоб я переїхала до нього, або забрала його до себе, тиснув на жалість, та дочірні почуття. Я людина сентиментальна і розчулити мене легко. Але хоч я зараз і живу одна, бо син вже дорослий, а з чоловіком ми давно у розлученні, ви знаєте, спіймала себе на думці, що в мене немає зовсім ніякого бажання доглядати зовсім чужу для мене людину.

І навіть не тому, що він не зробив для мене нічого доброго, а тому, що ми з мамою жили без чоловічої любові та підтримки! Але совість чомусь мучить, варто тільки подумати, що він сидить один у хаті хворий і голодний — сльози навертаються.

Мені б позбавитися цього почуття провини, й жити спокійно, тільки не знаю як. Можливо, ви мені допоможете порадою?

You cannot copy content of this page