– Даша, ти сьогодні така загадкова, – зауважила Ірина, і всі, хто був у кабінеті, дружно подивилися на Дашу, – чи закохалася?
– Я не загадкова, просто думаю, – обізвалася та.
– Корисне заняття, – посміхнулася Ірина, – і про що це цікаво?
– Напевно, там таки щось є…
– Де?
– Ну там, – Даша підвела очі, – в іншому світі…
– А з чого раптом такі думки? – Почала розмову Аліна.
– Не знаю, чи варто розповідати? Подумаєте, що в мене не всі вдома.
– І все-таки? – Ірина взяла стілець і сіла ближче. Аліна – за нею.
– Пам’ятаєте, у мене рік тому бабусі не стало. Так ось. Місяця за три до цього, ми з нею розмовляли, жартували.
– Вона все говорила, що незабаром до Боженьки вирушить. Я й ляпнула, що якщо й справді той світ існує, то нехай вона мені знак звідти подасть.
– Ну, ти даєш! – Розсміялася Аліна, – і як ти собі це уявляєш?
– А я їй запропонувала: якщо вона має рацію, нехай до мене прилетять одразу три метелики. Ну, я десь читала, що метелики – це чиїсь душі.
– Нісенітниця яка, – посміхнулася Ірина, – і що бабуся?
– А вона раптом така серйозна стала. Сказала, що вистачить мені й одного метелика. Я про ту розмову одразу й забула. А вчора… – Даша замовкла.
– Ну, не тягни!
– А вчора до мене мама приїжджала. Ми сиділи, вечеряли, обговорювали, який пам’ятник бабусі поставимо… І раптом… Ви не уявляєте! У кватирку залетів метелик, і сів мені прямо на чоло!
– Нічого собі, – очі Аліни збільшилися вдвічі.
– І це при тому, – продовжувала Даша, що я на десятому поверсі живу, і метелики до мене ніколи не залітали. Я взагалі не пам’ятаю, коли їх востаннє у місті бачила.
– Дивно, вразилася Аліна, – таки подала бабуся знак…
– Нічого дивного, – спокійно сказала Ірина, – у мене теж випадок був. Я тоді в інституті навчалася. Наснилася мені якось бабуся – сумна, у чорній хустці. І почала мене соромити.
– Мовляв, що ж ти, онучко, до мене не приїжджаєш. Я стара, слабка, в будинку нормально прибратися не можу. Дивись, у якому бруді живу.
– Провідала б ти мене, допомогла б. Я прокинулася і не повірите, навіть запах її пирогів почула. Одразу мамі зателефонувала, розповіла про сон.
– Вони з батьком одразу на цвинтар поїхали, прибрали там усе. До церкви ще сходили, сорокоуст замовили. І що ви думаєте?
– Що? – Даша слухала дуже уважно.
– Бабуся знову наснилася! Десь за тиждень. У білій хустинці, така задоволена, і нумо мені дякувати. Мовляв, дякую, онучко. Тепер усе гаразд. Дивись, як у мене вдома чисто, та просторо…
– Виходить, – задумливо промовила Даша, – вона теж тобі подала знак? Значить, вони там живуть?
– Не знаю, Дашка, – засміялася Ірина, – живуть, мабуть, але якось інакше. І з нами можуть спілкуватись.
– Неймовірно!
– Звичайна справа. Просто ти ще молода… У нас нещодавно ще випадок стався.
– У мого чоловіка було три друга, ще зі школи. Спілкувалися вони тісно, родинами дружили. Чоловіки часто збиралися, на рибалку їздили.
– Ми, дружини, відпускали, й навіть заздрили, що їм так пощастило зберегти дружбу змалку. Так ось, один друг два роки тому пішов, як то кажуть, в інший світ.
– Інші стали регулярно до нього на цвинтар їздити, щоб не нудьгував. Поїхали вкотре. Цвинтар там величезний, стежок багато.
– Пішли наші чоловіки до друга, та й заблукали – не можуть знайти надгробок, й усе тут. От наче йшли впевнено, і раптом розгубилися. А тут, як на зло, дощ.
– Пам’ятники мокрі стали, прізвища мало читаються. Топчуться вони на місці, не знають, куди йти. Мій каже, що, мовляв, якби Серьога нас бачив, реготав би до упаду, що ми в трьох соснах заблукали.
– Розібрав їх сміх, стоять, іржуть, за животи тримаються. Один зробив кілька кроків убік, послизнувся, упав, окуляри з носа злетіли. А він дуже погано бачить.
– Стоїть навколішки прямо на надгробку, шукає їх. Знайшов, очі підіймає, а на пам’ятнику – Сергій. Показав, коротше, де він лежить…
– Той друг навіть не сумнівається, що Сергій йому підніжку поставив, бо був у нього жарт такий за життя. Тож дівчатка, бачать вони нас звідти й чують. Я навіть не маю сумніву.
– Ой, – схаменулась Аліна, – а в мене теж історія про це є. Мені мама розповідала, я тоді була ще маленька.
– Коротше, було якесь свято. День народження тата, здається. Вирішили гостей запросити. А бабуся каже, мовляв, не можна, бо поминальна субота.
– Треба покійних згадувати, й таке інше. Мама моя тоді не вірила. Сказала, що свято скасовувати не буде. Покликала гостей, стіл накрила.
Ну, сидять вони, причащаються, тости, сміх – всім весело. Бабуся за стіл не пішла, зачинилась у себе в кімнаті.
І ось, підіймається тато, щоб сказати тост у відповідь. Усі перемовляються, сміються. Він чекає, коли всі заспокояться, щоб розпочати. І раптом, на столі одночасно задзвеніли чарки, келихи. Ну, знаєте, як кришталь… Так само!
– Усі притихли. Дивляться один на одного – може, здалося? А вони, знову дзвеніти, та в повній тиші.
– Тут мама й згадала, що бабуся говорила, побігла до неї. А вона й каже, типу, згадайте покійних, вони ображаються, що ви навіть про них не згадали.
– З того часу моя мама до церкви ходить. Усі поминальні дні знає. Там служби якісь особливі. І мені каже, мовляв, коли мене не стане, поминай мене доню. Купи календарик, там усі ці дні вказані.
– Я все думала – навіщо? А тепер ось вас послухала і думаю, а раптом моя бабуся мала рацію?
– У чому? – Запитала Ірина.
– А в тому, що у Бога всі живі…
Повисла пауза… Колеги розсілися по місцях, і мовчки взялися до роботи… Було над чим подумати.
А що ви думаєте? Маєте такі історії?
