– Привіт, кохана, втомилася сьогодні? – Запитав Михайло, допомагаючи дружині зняти пальто та чоботи.
– Є трохи, – відповіла Ольга. – Ще й голова сьогодні якась важка. Не зрозумію, чи захворіла…
– Треба виміряти температуру, – заметушився чоловік. – Ти приляж поки, а я градусник принесу. Дівчаток я вечерею вже нагодував, сам не їв, на тебе чекав …
– А в мене щось апетиту немає, тож ти їж без мене, а я, правда, приляжу…
…Михайло та Ольга жили у шлюбі шістнадцять років. Чоловік майже рік добивався розташування жінки, що йому сподобалася. Оля спочатку і не дивилася в його бік, Михайло був зовсім не на її смак.
Їй завжди подобалися високі й міцні молоді люди з темним волоссям… А Мишко був зростом трохи вище за неї, худорлявий, та ще й блондин…
Зовсім не її типаж… Він здавався Ользі якимось безбарвним… Ще й мама постійно говорила:
– Ти в мене така красуня, навіщо тобі цей коротун? Зовсім він тобі не пара… Чи то справа Ромка…
– Мамо, Ромка – це минуле, – зітхала Оля.
– Так, ясна річ, шкода, що не склалося у вас… Такий хлопець гарний, як ви добре разом виглядали… Люди вам у слід оберталися, коли ви з Ромкою вулицею йшли… Ех… А Мишко? Що це таке? Ні пики, ні шкіри.
– Мам, та я й не збираюся з Мишком якісь стосунки будувати…
– То й скажи йому про це прямим текстом! – Напоумила Таїсія Григорівна. – А то крутиться навколо тебе, квіточки тягає…
– Невже сам не розуміє, що ти надто гарна для нього? Нехай краще до твоєї подружки Лідки придивиться, ось для неї він саме підходить, але не для тебе!
– Та хіба ж я проти, якщо в них із Лідою щось вийде… – знизала плечима Оля.
А потім вийшло так, що Ольга потрапила до лікарні… Понівечила ногу, і перелом виявився складним…
Якийсь час довелося провести в лікарні… Михайло щодня відвідував її, приносив квіти, фрукти та книги, щоб Оля не нудьгувала…
І ось саме тоді Ольга й глянула на нього іншими очима… І вже не здавався він їй непоказним і безбарвним, а цілком навіть симпатичним хлопцем.
А найголовніше, – Оля раптом зрозуміла, що їй із Михайлом цікаво… Сумувати за ним вона почала, і чекала з нетерпінням на нову зустріч…
Таїсія Григорівна була шокована, коли дочка оголосила їй про те, що вони з Михайлом збираються одружитися.
– Здуріла ти, дочко? Ну, навіщо тобі цей сморчок? – Жінка хапалася за голову і намагалася відмовити дочку від цього, на її погляд, необачного кроку.
– Мамо, я сама вирішуватиму, кого мені любити, та за кого йти заміж, добре? – Відповіла Ольга, тим самим даючи зрозуміти, що розмови на цю тему краще припинити.
– Пошкодуєш же… – насилу стримуючи сльози, вигукнула мати… Не вірилося жінці, що її красуня дочка і справді могла закохатися в такого непоказного чоловіка, як Мишко…
І ось минуло шістнадцять років, а Ольга не те, що не пошкодувала, а дякувала долі за зустріч із Михайлом. Жили вони добре, дружно, працювали та виховували двох дочок – тринадцятирічну Варвару, та дев’ятирічну Поліну.
Михайло був прекрасним чоловіком, люблячим та дбайливим. А вже в донечках своїх він і зовсім душі не чув…
Таїсія Григорівна теж згодом упокорилася і визнала те, що не мала рації…
– З лиця води не пити, це правду кажуть… Бачу, дочко, що ти все-таки не прогадала, коли вирішила вийти заміж за Михайла… Як він тебе любить, це в очі впадає… А Ромка… він уже двічі розлучитися встиг, ти чула?
– Ні, мамо, не чула і мені це, чесно скажу, не цікаво.
– А таке кохання у вас було… Пам’ятаю, як ти плакала, коли ви розлучилися…
– Що було, то було… Навіщо це згадувати?
– Ну, як ти, моя хороша? – Запитав Михайло, зазирнувши в спальню. – Температура є?
– Так, тридцять сім і шість, тепер я розумію, чому весь день почувала себе розбитою.
– Я зараз чай із липи зроблю… І бульйон курячий зварю…
– Добре, що завтра субота, за вихідні, сподіваюся, відлежусь. Не хочеться брати лікарняний.
– Ну, це видно буде, здоров’я має стояти на першому місці… Я піду бульйон поставлю і чай зроблю. А ти, якщо що, клич мене…
– Дякую, Мишко… Я трохи подрімаю…
Михайло підійшов до дружини, дбайливо вкрив її пледом, і вийшов із кімнати.
Лікарняний Ользі таки довелося взяти, оскільки температура трималася кілька днів, а потім і інші симптоми хвороби з’явилися… А ще була жахлива слабкість…
Дівчата на час її хвороби переїхали до бабусі. Таїсія Григорівна жила всього за п’ять хвилин ходьби від дому дочки та зятя… А сам Михайло взяв кілька днів з відпустки, щоб дбати про дружину… Ольга була проти.
– Мишко, навіщо? Я ж не лежача, сама зможу потихеньку копошитися.
– Ні, Олю, я так вирішив і це не обговорюється. Ти зараз слабка і треба, щоб хтось був поряд…
– Сам би ти не захворів…
– Нічого, я міцний, загартований.
І це було правдою. Михайло справді загартовувався і займався спортом. Обливався холодною водою вранці та виходив на пробіжки… Тричі на тиждень відвідував тренажерний зал…
– Я живу з трьома красунями, – казав він, маючи на увазі дружину та дочок. – Я просто повинен залишатися в прекрасній фізичній формі, щоб бути для вас захисником.
Хвороба відступила, Ольга вийшла на роботу, і все повернулося на свої кола…
Якось у вихідний день Михайло разом із Варею та Поліною пішли у кіно… Ішов якийсь фільм у жанрі фентезі, і дівчатам дуже хотілося його подивитися… Ольга фентезі не любила, і тому від спільного походу в кіно відмовилася…
– Я по крамницях пробіжуся, – сказала вона. – Скоро у мами день народження, треба подарунок обрати. Заодно хочу і себе порадувати обновкою …
– Ви ж не образитеся? А то, якщо з вами піду, засну прямо в залі під час показу фільму, і вам буде за мене соромно…
– Ну, соромно нам не буде, – засміялася Варвара. – Але особисто я не ображусь. Якщо ти не любиш фентезі, то й не треба примушувати себе…
– А можна ми ще в піцерію сходимо? – Запитала Поліна.
– Якщо мама не проти, то звісно, - відповів Михайло.
– Чому ж я маю бути проти? Веселіться, розважайтеся, я тільки буду рада. Шматок піци мені принесете?
– Обов’язково! – в один голос вигукнули батько та дочки…
Провівши сімейство в кіно, Ольга зібралася та поїхала до торгового центру. Там була величезна крамниця товарів для рукоділля, і Оля хотіла купити щось у подарунок мамі.
Тетяна Григорівна була великою рукодільницею, і Ольга знала, що такий подарунок точно порадує маму.
– Олю! – почула жінка чийсь голос… І ніби знайомий… Вона подивилася на всі боки й не повірила своїм очам… Роман… Ромка… Її колишнє велике кохання…
– Привіт, Олю! – Сказав чоловік, підійшовши до неї. – А я тебе відразу впізнав, ти майже не змінилася, маєш чудовий вигляд…
– А ти якими долями тут? Ти ж у Київ поїхав…
– Так, я там і живу… А сюди приїхав на тиждень маму побачити…
– І як вона?
– Нічого, тримається… Хоча, як батька не стало, здала…
– Не знала, що Герман Сергійович покійний… Давно?
– Три роки тому… Я маму хочу до столиці забрати, але вона пручається… Каже, що там від туги швидше на той світ піде. А тут у неї подружки, дача… Звичне розмірене життя…
– Мабуть, у такому віці важко кардинально щось міняти… – погодилася Ольга.
– Олю, як я радий тебе бачити! А ти поспішаєш? Є пів години? Тут на першому поверсі кав’ярня, загляньмо туди, хоч поговоримо…
– Гаразд, давай, – прийняла запрошення Ольга.
Вона дивилася на Романа і згадувала, як сильно була в нього колись закохана… Але ж він майже не змінився… Для своїх сорока – має просто шикарний вигляд… Стежить за собою, мабуть… Молодець.
– Олю, розповідай,- усміхнувся Роман, коли вони сіли за стіл і зробили замовлення. – Каблучку на пальчику бачу. Значить, одружена?
– Вже шістнадцять років…
– Щаслива?
– Так, дуже. Дві дочки в мене.
– Ух ти, це чудово! А от у мене не склалося… З першою дружиною п’ять років прожили, дітей вона не хотіла, а я тоді ще молодий був і не наполягав, думав, що встигнеться…
– А потім вона до іншого пішла… І там, до речі, відразу ж стала мамою…. Очевидно, це я не дуже підходив на роль батька…
– А з другою дружиною і двох років не прожив… Зовсім ми різні виявилися… І ось уже кілька років я один…
– Зустрінеш ще свою долю, які твої роки…
– Які роки? Так сорок уже… Не хлопчик давно… Олю, ось дивлюся я на тебе і думаю, яким же дурнем був… І чому вирішив розлучитися з тобою тоді…
– Не знаю, – знизала плечима Ольга. – Ти мені так до пуття і не пояснив тоді…
– Та недолугий я був… Злякався… Бачив, що ти дівчина серйозна, вже на сім’ю налаштована… А я не готовий був…
– Ех, ось би час назад повернути… Може, тому в мене й досі не складається, що я свою долю втратив? Як гадаєш?
– Ромо, я не знаю, що тобі відповісти на це запитання… Але можу за себе сказати, що ні про що не шкодую. У мене прекрасна сім’я і щось міняти я б уже не стала.
– Розумію, Олю, все не просто… Але от я побачив тебе і ніби всі почуття знову спалахнули… Наче я всі ці роки тільки тебе й кохав… І те, що ми з тобою сьогодні зустрілися, це не випадково?
– Ромо, ти помиляєшся…
– Ні, Олю, не помиляюся… І не вірю, що в тебе до мене нічого не залишилося, жодних почуттів… Так не буває, я ж пам’ятаю, як сильно ти була закохана в мене…
– Була, Ромо, я й не сперечаюся. Але все у минулому…
– Ні, люба… Знаєш, ти мені останнім часом снишся часто. І я, коли сюди їхав, загадав, що, якщо побачу тебе, значить, і справді, ти моя доля!
– Олю, поїхали зі мною до Києва! У мене велика трикімнатна квартира, я добре заробляю… У мене є все… крім щастя… А щастя моє – це ти! Я тепер це добре розумію… Дай мені шанс все виправити!
– Ромо, ти зараз знову думаєш виключно про себе. Ти не змінився… Як я можу поїхати з тобою до Києва, якщо в мене є чоловік та дві доньки?
– Олю, ти розлучишся і забереш дівчаток, я ж не проти дітей… Ми влаштуємо твоїх доньок у престижну гімназію, та й взагалі, у столиці набагато більше можливостей…
– Мила моя Оленька … Я розумію, як це несподівано для тебе, але я не тиснутиму і не змушувати приймати рішення прямо зараз … Ти подумай, я до п’ятниці ще тут буду…
– Ромо, вибач, і дякую за каву, але я піду… – Сказала Ольга, встаючи з-за столу …
– Вже? Ми так мало поговорили…
– Мені, правда, треба йти…
– Стривай, Олю… Вибач, якщо я налякав тебе, не хотів… Ось, візьми, це моя візитівка. Тут телефон, я чекатиму твого дзвінка…
– Щоб ти не вирішила, зателефонуй обов’язково! Ми можемо знову зустрітися і побути вдвох. А там уже ти вирішиш, як бути. Обіцяєш?
– Не хочу нічого обіцяти, – відповіла Оля і попрямувала до виходу.
Вона вийшла з торгового центру на вулицю, зробила великий ковток свіжого весняного повітря, а потім глянула на візитівку, яку все ще тримала в руках, і викинула її в урну.
Ні, вона не дзвонитиме, і міняти нічого не збирається… Та й Романом зараз рухав просто хвилинний порив.
Їй і самій на якусь мить раптом здалося, що почуття можуть повернутися. Але тільки на мить. Тому, що єдиним її справжнім коханням залишається чоловік Михайло, і вона ніколи й нізащо не зрадить його.
А Рома – це минуле, нехай воно ним і залишається …
Ольга глянула на годинник і поспішила додому. Вона ще встигне спекти торт до повернення коханого чоловіка та дівчаток.
І нехай торти вона зазвичай пече тільки на свята, але хіба не можна порадувати свою сім’ю в будь-який інший день? Звісно, можна…
На душі в Ольги стало тепло і затишно, а що там твориться в душі у Романа – не має значення… Він свій вибір зробив багато років тому, і добре, що все склалося саме так, як зараз. Мабуть – це доля…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
