– Мамо, до тебе зараз прийде ненормальна дівчина з дитиною, не надумай відчиняти їй двері! – панічний крик сина розбудив Марину Вікторівну о другій годині ночі.
– Артеме, я не розумію. Яка ще дівчина?
– Шахрайка! Хоче з мене гроші витрусити. Пообіцяй, що не впустиш її! Ламатиметься – викликай поліцію! – вигукнув він і скинув дзвінок.
Марина Вікторівна вийшла до передпокою. У двері пролунав тихий стукіт. Вона подивилася у вічко: на майданчику стояла молода дівчина, а поряд на валізі сиділа сонна дитина. Марина спитала через двері:
– Хто там?
– Здрастуйте. Ви Марина Вікторівна? Будь ласка, не женіть нас, – зі сльозами промовила дівчина. – Артем заблокував мій номер. Нашу квартиру опечатали за борги, мені загрожують судові виконавці.
– До чого тут мій син? Він сказав, ви шахрайка.
– Я Аліна, його цивільна дружина. Ми чотири роки жили разом. Це Кирило, його син. Артем потай набрав мікропозик на моє ім’я через мій телефон, поки я спала.
– Нас виставили надвір. Я з дитбудинку, йти мені більше нікого. Подивіться самі, хлопчик – копія Артем у дитинстві.
Марина відчинила двері. Маленький хлопчик підняв голову і кумедно зморщив ніс – так само як робив Артем. У Марини обірвалося серце…
– Заходьте у квартиру. Застудите дитину.
***
…Марина Вікторівна поклала гостей у вітальні. Коли вони заснули, вона повернулася в передпокій і випадково зачепила сумку Аліни.
З неї вивалилася тека із документами. Марина присіла, щоб підняти її, і погляд зачепився за верхній аркуш. Вона підняла його, забрала на кухню і ввімкнула світло.
Першим документом було свідоцтво про народження Кирила. У графі батько було чітко написано: Воронов Артем Ігорьович. На дивані спав її рідний онук.
Далі йшли видруки з мікрофінансових організацій – кілька угод на ім’я Аліни. Сума боргу була величезною.
Разом із паперами лежав видрукований знімок із соцмереж. На фото її син обіймав якусь дівчину, а внизу підпис: “До нашого весілля залишився тиждень. Люблю тебе, мій Артеме.”
– Це Анжеліка, дочка його генерального директора, – тихий голос Аліни змусив Марину здригнутися.
Дівчина стояла біля дверей кухні.
– Я натрапила на її сторінку тиждень тому. До цього Артем місяць брехав про відрядження. Коли я спитала про все прямо, він влаштував скандал.
– Кричав, що я зіпсую йому кар’єру, зібрав речі та заблокував мене. А за два дні прийшли судові виконавці. Виявилося, він таємно брав ці позики, щоб пустити пилюку в очі новій нареченій і її багатій родині.
Марина Вікторівна дивилася на бліду дівчину і не могла повірити, що її син виявився розважливим боягузом.
– Аліно, а чому ти чотири роки мовчала? Я ж нічого не знала про онука. Чому не подзвонила, як мінімум?
Дівчина опустила очі:
– Артем забороняв. Говорив, що у вас хворе серце. Лякав, що ви зненавидите мене за те, що я з дитбудинку, і відберете Кирила через суд. Я просто боялася. Чесно…
Марина гірко посміхнулася. Син чотири роки співав їй інші пісні: нібито мешкає у столиці з колегою, крутиться на роботі заради кар’єри…
…Вранці Марина набрала номер Артема.
– Так, мамо. Ти її виставила? – буркнув він замість привітання.
– Я знаю все, Артеме, – крижаним тоном обірвала його Марина. – І про твого сина Кирила, і про кредити, які ти навісив на Аліну.
– Ти злодій та боягуз! Даю тобі три дні, щоб ти закрив її борги! Інакше я сама поїду до твого керівництва і напишу заяву в поліцію!
Артем у слухавці злякано замовк, а потім сердито вигукнув:
– Ти теж хочеш мені все життя зламати? Змовилися ви, чи що? – І відключився.
Син зрозумів, що мати не жартує, і від страху про все розповів багатій нареченій.
Ближче надвечір під вікнами п’ятиповерхівки загальмував величезний чорний позашляховик. На порозі квартири з’явилась Анжеліка.
– Здрастуйте, – зарозуміло сказала гостя, заходячи до передпокою. – Мені Артем все розповів. Я приїхала розв’язати питання раз і назавжди.
Анжеліка кинула на тумбочку пухкий конверт і обернулася до Аліни, яка злякано вийшла в коридор:
– Значить так, дівчинко. Тут велика сума грошей. Ти береш цей конверт, підписуєш відмову від будь-яких претензій до Артема і назавжди їдеш в інше місто. Закриєш свої борги. Живи й до Артема більше не лізь. Зрозуміла?
Потім Анжеліка перевела жорсткий погляд на Марину Вікторівну.
– А вам, матусю, раджу подумати про дівчину. Якщо ви вирішите піти в поліцію – мій батько вас у порошок зітре всіх. Вибирайте, що вам важливіше: майбутнє рідного сина, чи чужа дівка зі своїм доважком.
Марина Вікторівна подивилася на конверт, потім на Аліну. Дівчина заперечливо похитала головою.
– Я не візьму ці гроші, – тихо, але твердо промовила Аліна. – Якщо я підпишу папір і поїду, я сама виглядатиму, як злодійка, що ховається. Мені нема куди бігти з дитиною на руках, у мене нікого немає.
Марина повністю підтримала її. Справа була не в гордості. Мати розуміла: взяти ці гроші означає покрити злочин.
Якщо зараз викупити Артема з ями коштом його багатої нареченої, він остаточно втратить людську подобу і повірить у свою безкарність. Марина Вікторівна взяла конверт і вклала його назад в руки Анжеліки.
– Заберіть свої мільйони і йдіть, – спокійно сказала вона. – Я ростила чоловіка, а не негідника, який купує свободу чужим коштом. Залиште мою квартиру!
Анжеліка сердито зиркнула на жінок і вилетіла в під’їзд, голосно грюкнувши дверима.
…Близько опівночі в передпокої пролунав гуркіт. Замок клацнув, і у квартиру, відкривши її своїм ключем, увірвався завзятий Артем.
– Де папери? – з порога закричав він, відштовхуючи матір. – Де документи?
На шум вискочила перелякана Аліна. Артем кинувся до неї, схопив за плечі та труснув:
– Навіщо ти сюди приперлася? Всупереч Анжеліці пішла? Швидко віддай теку з цими проклятими папірцями!
Марина Вікторівна рвонулася до сина і щосили відтягла його від дівчини.
– Руки прибрав! – крикнула мати. – Ти що твориш? У моєму власному будинку на жінку нападаєш?
– Мамо, а ти не лізь! – Артем обернувся до неї, його обличчя перекосило від злості. – Через цю жебрачку в мене все летить до біса! Так, я взяв ці позики з її телефону. І що?
– Їй втрачати нічого, вона не має нікого. А мені треба було відповідати Анжеліці. Її батько обіцяв мені частку у бізнесі. А тепер через твою шляхетність мене викинуть на вулицю!
Марина Вікторівна дивилася на нього і не впізнавала власну дитину. Вона повільно дістала телефон та набрала три цифри.
– Алло, поліція? Прийміть дзвінок. Напад у квартирі, – чітко промовила вона.
Артем затнувся. Він глянув на матір круглими від страху очима, сплюнув на підлогу і кинувся до виходу.
– Ну і залишайся зі своїм дитбудинком! Нема в тебе більше сина! – вигукнув він, вибігаючи в під’їзд.
…Марина Вікторівна не стала відступати. Наступного дня вона разом з Аліною поїхала в поліцію і допомогла тій скласти заяву про шахрайство. Приховувати злочини сина заради його уявного добробуту вона не збиралася.
Документи про борги Марина особисто надіслала батькові Анжеліки. Весілля скасувалося того ж дня. Впливовий тесть, що не відбувся, доклав усіх зусиль, щоб Артема з ганьбою звільнили з компанії.
Почалося слідство. Суди тривали майже пів року, Артем отримав умовний термін та величезний штраф. Він поїхав зі столиці у невідомому напрямку та повністю обірвав контакти з матір’ю.
Усі ці важкі місяці Аліна та Марина провели разом. Марина підтримувала її, як могла, сиділа з Кирилом, поки Аліна шукала підробіток.
Під час цих спільних випробувань вони стали по-справжньому близькими людьми. Марина зрозуміла, що Аліна – чесна, працьовита і добра дівчина, яка щиро любила її недолугого сина.
Коли суди закінчилися, Аліна хотіла з’їхати в орендовану кімнату. Але Марина Вікторівна навідріз відмовилася її відпускати.
– Куди ти підеш із дитиною? – сказала вона. – Квартира в мене велика, місця всім вистачить. Та й до онука я вже прикипіла. Залишайтеся. Житимемо разом, однією родиною.
…Минув рік. Життя увійшло у мирне річище. Аліна влаштувалася на гарну роботу, Кирило підріс і восени збирається до школи.
Він обожнює свою бабусю і не відходить від неї ні на крок. Марина Вікторівна, дивлячись на щасливого онука, більше не плаче ночами.
Вона зрозуміла головну річ: того фатального дня вона не сина втратила, а врятувала свою душу і знайшла справжню, люблячу сім’ю…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
