– Ти ж сама, Маріє, цих мужиків знаєш, – Ольга зробила ковток кави з кухля і скривилася. – Не знаю, як ці п’ять років витримала. І як мені тільки пощастило вийти заміж за такого скнару?
– А я тобі казала, щоб не поспішала! А ти заторочила: “Люблю – не можу!” – Марія передражнила подругу, скорчивши смішну гримасу. – Ось і де тепер твоє кохання?
– Ой, Машко, годі вже голосити. Мені й так нудно. Добре б він платив нормальні аліменти на Павла, а то виставив за двері, і живи, як хочеш.
– Ольго, не розумію, чого ти його жалієш. На аліменти подавай і все тут! Нехай з тобою він так обійшовся, але син тут до чого?! На дитину платити він повинен!
– Я й сама про це думаю. Але, розумієш, ми з Антоном домовилися, що він сам мені даватиме гроші.
– І що він там дає? Сама кажеш, що грошей постійно не вистачає. Суд присудить і платитиме, як миленький. Пам’ятаєш Лєнку з паралельного класу?
– Так вона свого колишнього на нари ледве не відправила. Так-так, він теж спочатку аліменти платити не хотів, то йому у твердій сумі присудили. Ні, він не одразу зрозумів, з ким має справу.
– Навіть ховався деякий час, поки величезний борг не накопичився. А потім за нього пристави взялися.
– Попередили, якщо не погасить заборгованість, то нехай сухарі сушить. Одразу забігав, добренький такий, і гроші звідкись знайшлися.
– Так, Маріє, ти маєш рацію, треба діяти. А то він, як сир у маслі катається, а ми кожну гривню рахуємо.
– Знаю я, скільки він насправді заробляє! Нову дружину по курортах возить, а для сина завжди йому зайву гривню дати шкода.
– Молодець, Ольго, нарешті розумні думки від тебе чую. Тобі Павла не час ще з садка забирати? А то, дивлюся, нікуди сьогодні не поспішаєш.
– Так колишня свекруха його до себе вчора, забрала. Теж ще та аферистка. Вічно лізе зі своїми причіпками, так і намагається мій авторитет перед сином похитнути.
– То Паша вмитий погано, то одяг їй не подобається, мовляв, не по сезону одягнений. А де я їй наберуся нових речей на кожний сезон?
– От і висловлювала б своєму сину претензії. Це ж він, як батько, повинен утримувати дитину.
– Так і я про те саме! Гаразд, давай ще по тістечку замовимо і по торговому центру прогуляємося.
…Антон поспішав. Як на зло, затор розтягнувся на кілька кілометрів. Він вкотре набрав номер матері й схвильовано запитав:
– Ну, як він? Температура не спала?
– Ні, Антоне. Я вже й швидку допомогу викликала, але ти сам знаєш, що в такий час її можна не одну годину прочекати. А тобі, синку, ще довго їхати?
Антон подивився на скупчення автомобілів довкола і зітхнув. Тут два варіанти дістатися: або гелікоптером, або пішки.
На перший у нього поки не вистачало грошей, а другий, хоч і безплатний, але теж не надто реальний. Іти ще надто далеко, та й машину не кинеш посеред дороги.
– Такими темпами тільки до ранку дістануся, – сумно посміхнувся він. – А якщо серйозно, то сподіваюся за годину бути у вас.
– Бачиш, як не добре вийшло, що нікому більше ліки для Павлуші купити. Якби Оля хоч натякнула, що дитина хвора, то ми б заздалегідь підготувалися. Невже в неї душа за сина не болить?
– Ай, мамо, не кажи мені про неї. Навіть чути не хочу. Начебто тягнучка почала потроху розсмоктуватися, тож, дивишся, доїду швидше.
Антон натиснув на педаль газу, і автомобіль потихеньку рушив з місця. Згадка про колишню дружину знову боляче шкрябала по серцю. Як міг він п’ять років прожити із цією жінкою?
Невже до весілля він не бачив, яка вона насправді? Адже мати попереджала, у всі дзвони била, щоб у нього очі розплющились. А він майже п’ять років нічого не бачив і не чув, зачарований її красою.
Потім від цієї її краси, якою вона так хизувалась, нудити почало. Краще з крокодилицею жити, ніж із безсердечною жінкою, у якої одні гроші в голові.
Коли він зустрів іншу жінку, дбайливу і милу, то зрозумів, у якому жахітті серед нескінченних істерик і примх він жив до цього часу.
Одна втіха – син Павло. Звичайно, міг би після розлучення Ольгу виставити за поріг з однією валізкою, з якою вона до нього і прийшла, а сина залишити собі. Але пошкодував. Чи він звір у матері дитину віднімати?
Він допоміг орендувати квартиру, за яку сам і платив. Крім того, і гроші щомісяця перераховував у розмірі десяти тисяч.
Міг, звісно, і більше давати, але хотілося йому, щоб колишня дружина теж за розум взялася і на роботу влаштувалася.
Та й Паша немалу частину часу в його новій сім’ї проводив, чи у бабусі. Тож цих грошей, розсудив Антон, цілком вистачає.
Коли він дістався до квартири матері, Павло вже заснув. Нещодавно швидка приїжджала, і фельдшер зробив йому укол.
– Думай, сину, думай, – казала мати, насипаючи Антонові борщ. – Сам же бачиш, що дитина їй не потрібна. Чи це мислима справа, хвору дитину привозити. Йому в такому стані мати особливо потрібна, а їй би тільки гуляти.
– Мамо, Павлові всього п’ять років. Він ще маленький, щоб його рідної матері позбавляти. Що він скаже нам, коли виросте? Буде на все життя образа, що ріс без мами.
– Дякую, він нам скаже! Невже сам не бачиш, що твоїй Ользі тільки аліменти потрібні. Ти їй нещодавно дав гроші, щоб вона теплий комбінезон синові купила. І що?
– Хлопчик знову прийшов у старому, холодному, який йому до того ж малий давно. Ти чекаєш, щоб вона занапастила дитину?
– Господи, мамо! Ти колись даси мені поїсти спокійно? Щоразу одне й те саме! Я думаю, що можна зробити.
– Моя дружина чекає на малюка, а ти хочеш, щоб я на неї ще й Пашу навісив? Одна річ, у гості його приводити, інша – назовсім забрати.
– Ой, Антоне, та Ліза твоя зовсім і не проти забрати Пашу. Вона мені сама казала. З нею дитина буде і нагодована, і одягнена, і здорова.
– До речі, про здоров’я. Тут не тільки Ольга винна, Паша в садочку часто застужується. Я вирішив його в приватний дитячий садок перевести, туди мої знайомі дітей водять. Там умови набагато кращі, ніж у звичайному саду.
– Ну-ну, – похитала головою мати й вийшла до онука…
– Хто тебе просив переводити Павла в інший садок? – кричала Ольга.
– Я вирішив, що там йому буде краще, – відповів Антон.
– Ти вирішив! А я, на твою думку, вже право голосу не маю? Я й так втомлююся, а це мені, а не тобі, доведеться вранці його туди тягати, а ввечері забирати!
– Годі вже! Знаю я, як ти завантажена роботою. Вже кілька місяців, як звільнилася!
– А це не твоя справа!
– Помиляєшся! – розлютився Антон. – Поки що я оплачую всі ваші рахунки, я й вирішую, як і де бути дитині.
– Це ти помиляєшся! – підсилила крик Ольга. – Коли платитимеш нормальні гроші, тоді й диктуватимеш свої умови! А поки дитину ні ти, ні твоя матуся не отримаєте!
Ольга перестала відповідати на дзвінки та відчиняти двері. У садок Павла вона також не водила. У відповідь на це Антон припинив оплачувати орендовану квартиру і за місяць господарі вказали Ользі на двері.
– Ти власну дитину на вулицю вигнав! – Репетувала Ольга. – Ти думаєш, я на тебе управу не знайду?
Після довгих суперечок колишньому подружжю вдалося домовитися, що Антон перераховує гроші на оренду іншої квартири, а Ольга віддає йому сина на той час, поки не влаштується на роботу і не облаштує нове житло.
Павлуша переїхав жити в родину батька, а Ольга, отримавши суму грошей, вирішила все-таки подати на аліменти.
Який був її подив, коли в суді Антон висунув зустрічний позов про встановлення місця проживання сина з ним та стягнення аліментів із колишньої дружини.
Причому підготувався він ґрунтовно, заручившись підтримкою органів опіки. Цей суд він легко виграв. Ольга ридала, вимагаючи повернути їй сина та аліменти, але суддя виніс своє рішення.
Ольга поїхала жити в селище, з якого вона була родом. Вона все ще сподівається забрати собі сина та вимагати з Антона великі аліменти. Але поки що у неї нічого не виходить.
У сім’ї Антона народ ився ще один син. Павло нещодавно пішов у перший клас, і майже не згадує рідну матір, яка йому навіть не дзвонить…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
