– Немає в тебе тут кімнати! Не проси! Забирай батька та живи з ним, благодійниця! – Ти й мене виганяєш? – Тебе ні, можеш залишитись, а його навіть на одну ніч не пущу! – Мамо, але ж він наш батько! – Мені він ніхто! Я все сказала! Якщо ти приїхала влаштувати його, то дарма

Клавдія сіла на ґанок перепочити. Спина нила, та й ноги втомились. Не “вісімнадцять років” як казав колись її дід. Клавдія тоді не розуміла скільки це, ось тепер усе було гранично ясно – “не вісімнадцять”.

Клавдія спостерігала, як Барон лежить біля своєї будки і час від часу відганяє настирливих мух. Поруч стрибає нахабний горобець, краде останні крихти з миски пса.

Прилетіла ворона і почала впевнено підстрибувати до решток їжі, Барон відразу її прогнав, ледь не позбавивши хвоста. Горобець повернувся на місце. Ідилія. Клавдія посміхнулася.

Ставало спекотно. Жінка зайшла до хати. Тиша. А що ще може бути? Чоловік сім років тому пішов, вирішив змінити дружину та життя. Діти? Діти приїжджають лише, коли самим щось треба.

Донька посіла позицію батька, син тримає нейтралітет. Звичайно, з батьком вигідніше, у матері заробітки не ті. Клавдії одній вистачало, а тепер, коли вона вийшла на пенсію, то й поготів. Зарплата, пенсія, і продаж надлишків ягід. Варення варити не стала, а ягід багато.

Батько ніколи не шкодував для дочки грошей – улюблениця, татова донька. Сина у суворості тримав, мабуть тому він і не зрозумів його втечі.

Клавдія відпочила, випила чашку чаю і знову вийшла надвір. Два вихідні, треба все встигнути. Але скоро відпустка, ось тоді можна і не поспішати, а поки ягоди збирати час, покупці вже є – дачники.

Увечері по ягоди прийшли. Два відра добірної смородини, відро вишні – знову чотири тисячі. Ще й помідорів із огірками взяли. Не всі на дачу працювати їздять, для деяких вона просто відпочинок.

Тиждень тому у неї одні купували. Замовили б ще стільки ж ягід, але більше не було. Чоловік раніше вишневу настоянку робив, не давав продавати.

Загалом, ягоди не продавали. Клавдія згадала про це і відразу забула, втомилася ворушити минуле, але воно іноді спливало.

Барон їв вечірню порцію, поруч стрибав той же горобець, витягаючи свою допитливу голову. Іноді йому вдавалося поцупити крихту прямо з-під носа пса. На дереві невдоволено каркнула ворона. Горобцю дозволено, а їй ні – несправедливо.

Біля воріт зупинилася машина, донька приїхала. Клавдія пішла назустріч.

‐ Що ж ти одна, без дітей?

– А я не одна, – Ганна махнула рукою і з машини вийшов колишній чоловік Клавдії.

– А що йому тут треба?

– Мамо, він просто зі мною приїхав. Не гнівайся.

– Попереджати треба і питати.

– Мамо, він тут жив, це і його будинок.

– Будинок мій, мої батьки будівництво для нас сплатили та допомогли.

– Мамо, ти рахувати зараз будеш? Ми приїхали допомогти тобі, ягоди зібрати. Ти ж варення тепер не вариш, навіщо вони тобі. Зберемо.

– Кому ягоди? Йому? А він їх доглядав?

‐ Мамо, але ж тобі не треба, віддай нам.

– То ви тільки за ягодами? Збирайте.

– Дякую, мамо. Я знала, що ти погодишся. Ти не допоможеш, бо пізно вже.

– Ні.

Клавдія зайшла в будинок, відчинила вікно, щоб вечірня прохолода наповнила будинок. Ввімкнула чайник,  дочка ж приїхала.

Колишнього потерпить. На стіл поставила печиво, учора пекла небагато. Свою випічку любила, у магазині не купувала, дістала цукерки.

– Мамо, а ягоди де? – Крикнула дочка через вікно.

– Трохи лишилося, але все ваше.

– Ти жартуєш? Батько настоянку хотів зробити.

– Має право. Хай робить.

– Так ягід нема.

– Треба було раніше замовлення зробити, тепер все на загальних підставах. Ягоди я продала, а те, що залишилося, дозволяю зібрати безплатно.

– Продала?

– А що? Будинок мій, кущі мої, ягоди на них мої. Хочу – їм, хочу – продаю. Мені ніхто не указ. Твоєму батькові потрібна настоянка, значить, ягоди нехай купить.

– Щось він довго думав, чи й досі старі запаси допивав? Він же тоді все вивіз, усі свої сто двадцять пляшок. Невже скінчилося? І варення з’їли?

– Клавдіє, ти спеціально це зробила? – Заговорив Леонід.

– Спеціально? Дуже потрібно! Я ж на вас не чекала. От якби чекала, то жодної б ягоди не залишила. А так у вас дно у відрі закрило.

– Знущаєшся? Раніше ти не була такою.

– Життя змінюється, людина пристосовується.

– А ягоди не твої!

– А чиї? Твої? Так вони перестали бути твоїми, як ти пішов. Спільно нажите поділили, ти сам вибрав варення із настоянкою. Більше тобі тут робити нічого!

– Мамо, навіщо ти так. Тато ж намагався для нас.

– Для тебе може і намагався, а я все була винна йому. Ягоди збери, варення звари, а він тільки готове у свої пляшки розподіляв, а потім рідню пригощав. Ті ще два роки після нашого розлучення намагалися їздити по його вироби, не вірили, що немає нічого.

– Не правильно ти, Клавдіє, робиш. Чужими людям своє добро віддаєш.

– Я продала, маю право! Ви мені не указ! Сім років про ягоди не згадували, а тепер приїхали. Пийте чай, та  на вихід.

Леонід вийшов на ґанок, задимів.

– Мамо, тато до тебе… Тут така справа… Один він тепер залишився, жити прийшов до мене. Квартиру ж він мені купив.

– Він. Коли ми були одружені. Але я ж не рахуюсь, я ж тільки вдома ягоди збирала, їжу варила, вас годувала, та прибирала все. А те, що я працювала, так це не рахується. Я все для сім’ї, а тато для тебе. Квартиру він тобі купив, я ж не претендую.

– Мамо, там у машині його речі. Нехай він у моїй кімнаті живе. Він не заважатиме. Може щось і вийде знову у вас. Адже одній погано на старості років.

– Твоя кімната у твоїй квартирі, а тут все моє! Мені він не  потрібний, я без нього тільки жити почала нормально. І родичі його перестали їздити, і варення не треба варити. А ще – ніхто не вчить, як ягоди збирати.

– Мамо, у тебе і спина болить, ти сама скаржилася. А він допомагатиме.

– Сама впораюся. А спина не молода, полежу і минеться, не вперше.

– Мамо, як ти не розумієш. Він нам заважає! У нас місця замало, а тут моя кімната.

– Немає в тебе тут кімнати! Не проси! Забирай батька та живи з ним, благодійниця!

– Ти й мене виганяєш?

– Тебе ні, можеш залишитись, а його навіть на одну ніч не пущу!

– Мамо, але ж він наш батько!

– Мені він ніхто! Я все сказала! Якщо ти приїхала влаштувати його, то дарма.

– Не чекала від тебе такого, ти безсердечна! Ти б і мені допомогла і батькові. І собі!

– Допомогла? А ти мені багато допомагала? Про мою спину ти пам’ятаєш, а допомогти жодного разу не приїхала.

– Ну ось я! Приїхала!

– Вже темніє, тобі настав час повертатися в місто, а в мене завтра справ багато, вставати рано. Забирай батька, – проводжати не буду!

Леонід у хату більше не зайшов. Коли Ганна вийшла, машина вже поїхала. Напевно, дочка довго не приїде. Та й приїжджала не для того, щоб матір провідати, – а просто прилаштувати батька.

Клавдія зачинила вікно. Барон так само лежав біля будки, завтра на нього чекає  прогулянка лісом. Нікому буде  вранці ганяти ворону та  охороняти горобця.

Та настане новий день і все повернеться у звичне річище. Життя триває, й ми самі обираємо, яке воно буде. От і Клавдія обрала свій шлях, і звертати з нього не має наміру, – особливо в угоду іншим…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!