Нещодавно мені виповнилося двадцять років. Здавалося б, це такий період, коли я маю влаштовувати своє життя і насолоджуватися кожним днем. Але, на жаль, я належу до тих людей, яким прийшлось подорослішати рано.
Вже протягом місяця я дбаю про свого молодшого брата, якому лише сім років. З нашою мамою все гаразд. Вона щасливо мешкає зі своєю новою родиною.
Все почалося від тоді, коли з’явився мій брат. Він з’явився, коли мені було тринадцять років. Спочатку я була рада появі молодшого братика, але коли з сім’ї пішов тато Дмитрика, я стала для нього не сестрою, а мамою.
У нас із Дмитриком різні тати. Моя мама розлучилася з моїм, коли мені було шість років, а з татом Дмитрика вони познайомилися аж через п’ять років.
Мама любила нас і завжди виконувала свій батьківський обов’язок. Я ніколи не почувала себе недолюбленою. Навіть тато Дмитрика ставився до мене як до своєї рідної дочки.
Але коли він пішов, мати забула про існування своїх дітей.
Спершу вона працювала на трьох роботах, намагаючись прогодувати нас. Тоді я стала для Дмитрика справжньою старшою сестрою. Я сиділа з ним, гуляла, годувала, мила і виконувала всі функції, які мала робити мама.
Я розуміла, що мамі складно, і намагалася допомагати їй у будь-який спосіб. Але пізніше вона так звикла до того, що я дбала про Дмитрика, що повністю переклала на мене відповідальність.
Я багато разів просила маму не забувати, що я така ж дитина, як і брат, і мені так само потрібна увага та турбота від мами. Але вона мене не слухала.
Замість того, щоб займатися дітьми, вона шукала собі нового залицяльника.
На той час вона знайшла добре оплачувану роботу і більше не працювала на трьох роботах, але це не означало, що в неї побільшало часу на дітей. Навпаки, вона намагалася уникати нас і переважно приходила додому, щоб поспати.
Вона залишала нам гроші на продукти та одяг. Вона писала нам записки про те, що потрібно зробити, купити, куди сходити тощо.
Я пам’ятаю, як я не лягала спати, щоб застати момент, коли вона прийде. Або чекала її рано-вранці, щоб не пропустити, коли вона піде.
Коли мені це вдавалося, я всіляко просила маму залишитися або прийти раніше, щоб провести час з нами, але щоразу я чула від неї одну лише фразу:
– Не вигадуй, ти вже доросла, сама впораєшся. Ось ви виростете, а я що? Одна залишусь? Ні!
Так і минуло моє дитинство. Я постійно сварилася з мамою і навіть тікала з дому, щоби не сидіти з Дмитриком.
Коли я вкотре влаштувала бунт і втекла, мама без роздумів залишила брата самого та пішла. На той момент йому було близько чотирьох років. Тоді я зрозуміла, що все своє життя мені доведеться виховувати Дмитрика.
Приблизно з того віку і почалися вічні конфлікти та сварки з мамою. Якщо раніше я якось намагалася виправдати її, то згодом мої виправдання закінчилися, натомість з’явилася образа та злість.
Через деякий час я змирилася з думкою про те, що мені доведеться взяти відповідальність за майбутнє брата. Ось тільки я ніяк не очікувала, що ми з ним опинимося на вулиці.
Після мого дня народження, коли мені виповнилося двадцять років, мама заявила про те, що мені час з’їжджати та жити окремо. У моменті я навіть зраділа, адже на мить мені здалося, що мама згадала про дітей і нарешті хоча б займеться своїм сином.
Весь цей час вона настільки байдуже ставилася до нього, що він зовсім замкнувся. Майже не розмовляв ні з ким і часто закривався у своїй кімнаті. Йому не вистачало материнської любові та турботи, яку він так жадібно шукав.
Я часто заспокоювала його, коли він плакав, і обіцяла, що все налагодиться і мама буде з ним.
Але це мені лише здалося. Наступне, що заявила мама, то це те, що зі мною повинен з’їхати й Дмитрик.
Як виявилось, уже кілька місяців вона зустрічалася з якимсь чоловіком. В них настільки все стрімко розвивалося, що вони збиралися жити разом.
Мама розповіла чоловікові про те, що має дітей, але він цього не прийняв. Він дав їй вибір: чи він, чи діти. Недовго думаючи, мама обрала його, адже попри короткий роман, вона вже чекала від нього дитину.
Коли я дізналася про це, мій внутрішній світ перевернувся. Я не розуміла, як рідна мати може відмовитися від своїх дітей заради якогось чоловіка. І ще й чекати від нього дитину. Вона нами не займалася, а тепер ще одна дитина.
Коли мама розповіла про це, у мене почалася істерика. Я питала її, як вона може так чинити зі своїми дітьми, навіщо тоді взагалі їй діти.
– А я і не хотіла вас, мене, можна сказати, змусили. Тож нести за вас відповідальність я не хочу! – заявила мати.
Після цих слів більше жодних питань до мами не було. Мені захотілося якнайшвидше забрати Дмитрика і назавжди забути про цю жінку. Так я й зробила.
Зібравши речі, ми з Дмитриком винайняли квартиру і з’їхали. У мене був деякий запас грошей, тому що я підробляла із вісімнадцяти. Мама навіть не цікавиться нашим життям, тому я хочу позбавити її батьківських прав та взяти брата під опіку. Сподіваюся, у мене вийде.
