Нещодавно я успадкувала від матері невеликий будинок у селі на Львівщині. Останні місяці я доглядала її, як і мала. Але зять мав на нього свої плани, відмінні від моїх

Пів століття я прожила одна. Так, колись я була одружена, але мій чоловік пішов із сім’ї через рік після весілля.

Тоді у нас саме з’явилася донька. На прощання Петро залишив нам із дитиною трикімнатну квартиру. Хоча б тут він вчинив по совісті. Вдруге виходити заміж я не збиралася – справ вистачало і без цього.

Моєю метою стало виховання Валерії. Я розуміла, що роблю все можливе, але їй все одно не вистачало батьківської підтримки.

Заповнити цю шухлядку я не могла. Згодом дочка почала дуже прив’язуватися до молодих людей, з якими намагалася будувати стосунки.

Багато хто з них не міг витримати її нав’язливості. Мені часто доводилося втішати Валерію, та лікувати її розбите серце.

Але Бог добрий, і невдовзі моя дочка зустріла Данила. Він був дбайливим, господарським і, здавалося, доброю людиною.

Я лише підтримувала рішення Валерії вийти за нього заміж. Данило поважав її, поважав мене – чого ще бажати? Я вважала його ідеальним зятем.

Проте за пів року після весілля Данило сильно змінився. Тоді я доглядала свою матір. Вона ще була жива, хоч і почала хворіти. Щоб дбати про неї, я забрала її до себе.

То був єдиний вихід. Мама не завдавала особливого клопоту, залишалася при здоровому глузді, але зятю це все одно не подобалося.

Я не могла зрозуміти, що викликало в нього стільки обурення. Адже я не змушувала його доглядати її – всі турботи лежали виключно на мені.

Згодом ситуація погіршувалась. На бік Данила перейшла і моя дочка. Вони все більше уникали спілкування зі мною.

Раніше ми вечеряли за одним столом, а тепер вони замикалися у своїй кімнаті. Спроби поговорити з дочкою були безрезультатними – вона знаходила відмовки або просто мовчала.

Про онуків вони теж не хотіли й чути. Казали, що поки що живуть для себе. Спочатку я намагалася переконати їх, потім залишила цю тему – це їхнє життя.

Данило ж почав мене дратувати своєю поведінкою. У моїй хаті він поводився, як господар, хоча нічого не зробив для цього будинку – ні ремонту, ні допомоги з покупками.

Натомість часто пропадав у клубах із друзями. Я не розуміла, куди подівся той дбайливий чоловік, якого я знала до весілля.

На Новий рік зять відмовився відзначати свято у сімейному колі. Вони з Валерією замкнулися у кімнаті, святкуючи окремо. Знову ж таки, дочка знайшла час вийти привітати нас з мамою, а Данило навіть носа не показав.

Наступного дня він заявив:
– Ми з Валерією продаємо будинок вашої матері, та купуємо собі окрему квартиру.

Я була шокована:
– Нічого подібного! Заробіть на квартиру самі. Будинок належить моїй матері, і тільки вона має право вирішувати, що з ним робити, – заперечила я.

Мої слова викликали у Данила бурю обурення. Того ж дня він зібрав речі, взяв дочку, та поїхав до своїх батьків.

Боляче було бачити, що Валерія не спробувала заперечити, але це її вибір. Якщо вона вважає, що їй буде краще з Данилом, нехай живе з ним.

Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила? Як би ви повелися на моєму місці?