– Он, йдуть ваші хлопці! – Єхидно посміхнулася сусідка. – Знову, мабуть, з порожніми руками. А я вас попереджала, що там якась нечисть! Нема чого на те озеро ходити

– Петрівно, а ти що, нічого їм не розповіла? – сусідка від подиву навіть із табуретки схопилася. – Як же так? Чому?

– Мамо, про що це баба Віра тлумачить? – здивовано спитав Микола.

– Та не слухай ти її, синку, – усміхнулася Надія Петрівна, а потім сердито зиркнула на сусідку. – Вічно Віра Михайлівна дурню якусь каже.

– Я дурню кажу? – насупилась сусідка. – Нічого це не дурниця!

Віра Михайлівна почала ходити по кухні туди-сюди й руками ще розмахувала, щоб усі бачили, як вона обурена.

– Чоловіки наші брехати не будуть, – продовжила говорити сусідка. – У Степана можеш запитати чи Федора. От скажи, Петрівно, навіщо їм брехати?

– Адже дорослі мужики, не діти якісь. Та й взагалі: все село вже «на вухах стоїть» і знає, що на озеро краще не ходити. А ти їм нічого не кажеш…

– Може, все-таки розкажете, що не так із цим озером? – спитав Микола, подивившись спочатку на матір, а потім на сусідку.

– Звичайно, розкажемо! – Сказала Віра Михайлівна, коли трохи заспокоїлася і сіла назад за стіл. – Слухайте, значить…

Вона зробила багатозначну паузу, обвела поглядом усіх присутніх, затримавшись на найменшому, і почала розповідати про те, що, за словами Надії Петрівни, є «дурнею».
***
А почалося все з того, що Микола разом із дружиною та своїм шестирічним сином Микитою приїхав на кілька днів у село до своєї мами. По-перше, давно вже у неї не був, а по-друге, – він обіцяв синові, що вони з ним на рибалку сходять.

Він, звичайно, чудово знав, що риби в озері вже мало, майже немає, але все ж таки сподівався зловити пару карасиків. Спеціально для цього дві вудки купив: собі – з довгим вудлищем, а Микиті – з коротким.

– Тепер у мене своя вудка є! – радісно закричав Микита.

У село Микола зі своєю родиною приїхав ближче до вечора, тому перший день був цілком присвячений душевним розмовам за кухлем чаю.

Надія Петрівна до їхнього приїзду якраз пиріг спекла з капустою, який дуже сподобався Микиті.

– Бабуся, а ти ще такий смачний пиріг зробиш? – Запитав у неї онук, ретельно пережовуючи черговий шматок.

– Що, сподобався? – посміхнулася Надія Петрівна. – Зроблю, звісно. Ось ти завтра з татом на рибалку підеш, а я приготуванням пирога займусь. А якщо мама твоя допоможе, то зроблю ще й пиріжків із яйцем та цибулею.

– Допоможу, звичайно, Надіє Петрівно, – підтвердила Ганна.

Загалом, поговорили вони та лягли спати. А вранці Микола розбудив сина, і вони почали збиратися на рибалку.

– Тату, а до озера далеко йти? – цікавився Микита.

– Ні, не далеко. Я коли маленький був, постійно туди бігав. Тож якщо ти переживаєш, що втомишся – можеш не боятися. Не втомишся.

– Але тільки вудку свою я сам нестиму, добре, тату?

– Звісно!

Коли вони зібралися, Надія Петрівна покликала їх до столу. Вона прокинулася на годину раніше за Миколу, і вже встигла приготувати цілий стос рум’яних млинців. І з такої нагоди відкрила баночку малинового варення.

– Давайте поїжте добре, таки не на п’ять хвилин йдете. А на перекус я вам із собою бутерброди дам із ковбасою та сиром.

У той момент, коли Микола та Микита із задоволенням уплітали бабусині млинці, у гості наскочила сусідка. Без попередження. Навіть не постукала.

– Ой, Петрівно, а ти не одна, чи що? – протараторила Віра Михайлівна. – То я дивлюся біля хвіртки машина стоїть знайома. – Доброго дня, Колю.

– Здрастуйте, Віро Михайлівно.

– А ти, значить, Микита у нас, правда? – Звернулася сусідка до хлопчика. – Пам’ятаю торік ти приїжджав до бабусі, та тільки часу у мене не було з тобою познайомитися. Можеш називати мене бабою Вірою. Не ображусь.

– Добре, Віро Михайлівно, – відповів Микита, допиваючи чай, витираючи руки паперовим рушником.

– А ви надовго, чи як? – Звернулася сусідка до Миколи.

– На кілька днів. Сьогодні ось на рибалку із сином йдемо. Ви випадково не знаєте, є ще риба в нашому озері?

– На рибалку? – Округлила очі Віра Михайлівна. А потім одразу подивилася на господиню будинку.

– Петрівно, а ти що, нічого їм не розповіла? – сусідка від подиву навіть із табуретки схопилася. – Як же так? Чому?
***
– Загалом, щось незрозуміле твориться на цьому озері, – розпочала свою розповідь Віра Михайлівна. – Раніше все нормально було, а два місяці тому…

– Пішли, значить, Степан із Федором на рибалку. Зазвичай, вони ніколи з порожніми руками не поверталися. Але цього разу прийшли без улову.

– Але головне не це: обличчя у них були такі… Перелякані, чи що… Спочатку нічого не хотіли говорити, а потім накотили вишневої наливочки, і вся правда з них так і полилася. І така правда, чи знає… Волосся дибки від такої правди.

– І що вони розповіли? – Запитав Микола, подивившись на годинник. Йому з Микитою треба було вже йти, щоб до спеки встигнути. Але ніяково було йти, не дослухавши до кінця розповідь сусідки.

На кухню зайшла сонна Ганна і мимоволі стала ще одним слухачем. Віра Михайлівна навіть потерла руки від задоволення.

– А розповіли вони ось що… Виявляється, кожен із них за цілий день упіймав по три карасики. Маленькі, правда, але не це головне. Головне те, що карасики ці зникли, – Віра Михайлівна перейшла на шепіт. – Безслідно.

– Як це зникли? – здивувався Микита.

– А ось так. Вони їх в одне відро кидали, яке за спиною стояло. А коли додому зібралися йти – карасів немає! Інші наші мужики, звісно, ​​їм не повірили. Посміялися тільки.

– А коли самі пішли рибалити, то також повернулися ні з чим. І підтвердили все, що Степан та Федір їм розповідали. Загалом, непросто так ці карасі зникають, розумієте?

– Нечиста сила завелася на нашому озері! І без особливої ​​потреби туди тепер ніхто не ходить. Чи мало що може статися – сьогодні карасики зникли, а завтра – людина пропаде. Ось тому не треба вам, Колю, йти нікуди. Від гріха подалі, як то кажуть.

– Мамо, а чому ти мені не розповіла, що у вас тут таке діється, – усміхнувся Микола, даючи зрозуміти матері, що він не повірив жодному слову, сказаному Вірою Михайлівною.

– Та тому, що нісенітниця це все. Ну, як карасі зникнути можуть? Якби Степан із Федором справді спіймали щось, то додому б принесли.

– А так… – Надія Петрівна махнула рукою. – Дурниці це. А ось те, що на озеро не ходить ніхто, може, воно й на краще? Вам більше дістанеться.

– А ось це правильно, мамо, – сказав Микола, вставши з-за столу. – Ну що, синку, ходімо? Саме час.

– Ходімо, тату. Навіть, якщо там справді нечиста сила водиться, то мені нічого не страшно з тобою.

Віра Михайлівна, звісно, ​​намагалася їх напоумити. Але Надія Петрівна відволікала її розмовою про можливе підвищення пенсії, завдяки чому батько із сином змогли спокійно вийти з дому, прихопивши з собою вудки, відро та рюкзак. «Ну і фантазія у сільських» – посміхався Микола дорогою на озеро.
***
Вже дві години Микола із сином рибалили, але так нічого й не зловили. Власне, це було очікувано.

Але справжні рибалки так просто не здаються. Ось і Микола вирішив, що посидять тут із сином до останнього. Ну не може бути такого, що навіть жодного карасика не зловлять. Повинні спіймати!

– Тату, ніби клює, – невпевнено сказав Микита.

Микола подивився спочатку на свій поплавок, який «не подавав ознак життя», потім – на сусідній, і одразу, кинувши свою вудку, підбіг до сина.

– Клює, так? – знову запитав Микита.

– Так, синку! Клює! – радісно відповів Микола. – Ось, дивись, який добрий карасик до тебе приплив, – сказав він за кілька секунд, міцно тримаючи в руці карася. А потім кинув його у пластикове відро із водою.

Приблизно за пів години клюнув другий карасик. Цього разу успіх посміхнувся Миколі. Карасик цей теж вирушив у відро.

А ось потім більше клювання не було. Довго вони сиділи, але все марно. І Микола, подивившись на сонце, яке повільно котилося до горизонту, вирішив, що настав час збиратися додому.

– Згортаємося, сину – сказав він Микиті.

Але коли Микола з сином майже одночасно повернулися до відра, де була риба, то на їхніх обличчях з’явився подив. Тому що…

… карасів у відрі не було. Ні першого, якого Микита впіймав, ні другого.

– Що ще за нісенітниця? – Микола здивовано глянув на сина.

– Ти їх випадково назад в озеро не відпустив, Микито?

– Ні, я ж поряд з тобою сидів, тату.

– Ну так… Куди ж вони тоді поділися? Нічого не розумію. Не самі ж пішли, справді?

– А що, карасі вміють ходити?

– Ні, синку, не вміють. Ось тому я не розумію, куди вони поділися. Прямо містика якась.

– Тату, а пам’ятаєш, що Віра Михайлівна вранці розповідала? Можливо, й справді нечиста сила водиться тут?

– Це навряд…

Проте карасі зникли. Не було їх ні у відрі з водою, ні поряд. І додому рибалки повернулися без улову. І Надія Петрівна разом із Ганною дуже здивувались цьому.

Адже Микола ще вдень відправив дружині смс-повідомлення, що син упіймав карася. Потім відправив друге, в якому хвалився сам.

– Колю, а де ваші карасики? – першою порушила тишу Надія Петрівна. – Відпустили, чи що?

– А може, дійсно, так і сказати? – подумав Микола. Але вирішив все ж таки сказати правду.

– Зникли карасі…

– Як зникли? – Ганна аж на табуретку сіла від такої новини. – Ти хочеш сказати, що карасі були, а потім їх не стало?

– Саме так. Ви тільки не подумайте, ми з Микитою вас не розігруємо. Вони справді зникли. Все, як Віра Михайлівна казала. – Але… завтра ми знову підемо на озеро і відро поставимо так, щоб воно у нас завжди на очах було.

Наступного дня батько із сином знову пішли на рибалку. Відро, як Микола й казав, вони поставили перед собою.

Цього дня їм удалося зловити лише одного карасика, і впіймав знову Микита. Але, як кажуть, головне – не перемога, а участь. Ніхто з них не засмутився.

Вони весело провели час на свіжому повітрі. Перед тим як починати згортатися, Микола та Микита спеціально зазирнули у відро і задоволено усміхнулися: карасик був на місці. Відро знаходилося поза полем їхнього зору лише кілька секунд.

Микола якраз рюкзак застібав, а Микита стояв поруч і тримав дві вудки: свою та татову. Потім вони повернулись і …

– Та не може цього бути! – Карася у відрі не було.

– Тату, я його не відпускав, – почав виправдовуватися Микита.

– Та знаю-знаю, синку… Я на тебе й не думаю. Тільки куди він міг подітися? Щойно був у відрі!

– Тату, може, Віра Михайлівна правду нам казала?

– Микито, ну не буває ніякої нечистої сили! Казки це все! А тому, що відбувається на цьому озері, має бути логічне пояснення.

Коли батько з сином прийшли додому, Надія Петрівна та Ганна зустрічали їх просто на порозі.

– Ну, хлопчики, показуйте, якого карася ви спіймали.

– Та тут така справа, – почухав потилицю Микола. – Зник карась.

– Як зник?! – Одночасно ахнули жінки.

– Що, не ловиться рибка на озері, га? – з-за паркану з’явилося обличчя Віри Михайлівни. – А я вас попереджала!

Надія Петрівна замахнулася віником і обличчя сусідки тут же зникло. Але ще довго чути було, як вона каже щось про нечисту силу. Щоб не слухати цієї маячні, сім’я зайшла в будинок.

– Ви, головне, не хвилюйтеся, – сказав Микола, коли всі сіли за стіл. – Ми завтра з Микитою розберемося, що там на цьому озері відбувається.

– Колю, може, не треба туди більше ходити? – злякано запитала Ганна. – Не хочу, щоб із вами щось трапилося.

– Ань, нічого з нами не станеться. Не хвилюйся.

На третій день Микола з Микитою знову вирушили на озеро. Але цього разу не стільки для того, щоб упіймати рибу, скільки розібратися, що там за нісенітниця відбувається.

Адже й справді дурня. На подив, першого карася вдалося спіймати дуже швидко. Микола, як завжди, кинув його у відро з водою.

Потім знову вдав, що рибалить. А сам тим часом спостерігав за відром. Сидів він так довго, навіть очі заболіли.

Раптом він помітив якусь сіру пляму поруч із відром, різко обернувся, кидаючи вудку і… застиг на місці.

Кіт встиг відстрибнути на кілька метрів від відра і люто зашипів. Втім, Микола навіть не думав до нього підходити.

– Ось, синку, ми й довідалися, куди карасі зникали, – посміхнувся Микола. – Це кіт у рибалок рибу крав. Голодний, мабуть, і довелося йому піти на такий крок. Жодної містики тут немає!

– Тату, а цей кіт тут живе?

– Схоже, що так.

– А давай заберемо його?

– Не думаю, сину, що це гарна ідея. Бачиш, як він дивиться на нас? Не довіряє він чомусь людям. Значить, і з нами нікуди не піде.

Кіт тим часом ліг на землю й уважно спостерігав за Миколою та Микитою. Давно міг уже втекти, але чомусь не робив цього.

– Тату, давай тоді карасика йому віддамо?

– А ось це хороша ідея, – засміявся Микола і ласкаво поплескав Микиту по голові, схвалюючи його за кмітливість.

Коли Микола кинув рибу коту, той дуже здивувався. Але від карасика відмовлятися не став. Схопив його в зуби та побіг у кущі. А через деякий час… знову вийшов, і знову ліг на землю, дивлячись на батька з сином.

– Мабуть, йому мало, – здогадався Микита і поліз у рюкзак за бутербродом. – Можна, я йому ковбасу дам?

– Ну, спробуй. Тільки акуратно, щоб він не подряпав тебе.

Микита обережно підійшов до кота і поклав поряд шматок вареної ковбаси. А потім ще погладив кота, на що той замуркотів, як маленький трактор.

Мабуть, нудьгував за ласкою. Потім кіт підвівся, схопив ковбасу і знову в кущі. А Микита, оскільки з дитинства був дуже допитливим, пішов за ним.

– Тату, тату! Іди сюди, скоріше!

Коли Микола підійшов до кущів і нахилився, то побачив, що там, окрім сірого кота, була ще кішка. Та не одна, а з кошенятами.

– Ну й справи! – здивувався Микола.
***
Цього разу Надія Петрівна та Ганна зустрічали своїх чоловіків біля хвіртки. Переживали дуже за них.

А разом із ними й Віра Михайлівна була.

– Он, йдуть ваші хлопчики! – Єхидно посміхнулася вона. – Знову, мабуть, з порожніми руками. А я вас попереджала! Нема чого на те озеро ходити!

Риби Микола та Микита додому справді не принесли. Але те, що вони повернулися без «улову» – це неправда.

– Ось, дивіться, кого ми впіймали! – Микола відкрив рюкзак та показав жінкам вміст.

– Батюшки, які маленькі! – вигукнула Надія Петрівна. – Вони самі, чи що, на озері були?

– Чому самі? З мамою та татом. Он вони йдуть, – Микола показав рукою на дорогу, якою йшли сірий кіт і сіра кішка, яка трохи накульгувала на одну лапу.

– Тож, Віро Михайлівно, – Микола повернувся до сусідки. – Нема ніякої нечисті на озері. Це кіт у рибалок крав рибу. Щоб сім’ю свою прогодувати.

– Стривай, Миколо … – Надія Петрівна схопила сина за руку. – А мені розповідали, що кілька місяців тому кульгава кішка, схожа на цю, ходила по дворах і їжу випрошувала.

– Тільки ось її годувати не стали, щоб не звикала. І брати її теж ніхто не став, кому потрібна кульгава кішка?

Надія Петрівна замислилась і додала:

– А я тоді в лікарні була на диспансеризації, от і не бачила цього на власні очі. А так би, нагодувала, звісно.

Загалом сірий кіт і кульгава сіра кішка разом із кошенятами залишилися жити у Надії Петрівни. А Віра Михайлівна побігла розповідати всім, що на озері більше немає ніякої погані, і можна знову ходити на рибалку.

Микола з дружиною та сином погостювали ще кілька днів та поїхали додому. Але пообіцяли, що незабаром приїдуть. Кошенята на той час якраз підростуть, і Микита зможе з ними грати.

– Тату, а ми заберемо кошенят собі, якщо їхня мама та тато не будуть проти? – Запитав Микита, коли сів у машину.

– Ну, якщо вони не будуть проти, то заберемо, – пообіцяв Микола. А Ганна мовчки кивнула, погоджуючись із чоловіком…

Ось така позитивна пригода трапилася з батьком та сином, які виявили людяність та доброту до братів наших менших! А як би ви вчинили в цій ситуації? Забрали б?

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!