Я одружилася дуже рано. На вечірці, яку для першокурсників влаштувала адміністрація нашого інституту, я познайомилась із Вовою. Симпатичний випускник не відходив від мене ні на крок.
Попросив номер телефону та зателефонував вже наступного дня. За пів року Вова зробив мені пропозицію. Я, не роздумуючи, погодилася. Мама була в повному шоці. Плакала і казала, що я роблю величезну помилку.
Мовляв, доню, надто рано ти вішаєш на шию хомут. Але я була така щаслива, що нікого не слухала. Через рік з’явився Матвій, наш улюблений синочок.
Так, поєднувати материнство та навчання було дуже важко. Дуже допомагала свекруха, та й моя мама зрештою розтанула. Інакше й бути не могло. Встояти перед чарівністю Володі на моїй пам’яті не зміг ще ніхто.
Після закінчення інституту чоловік зайнявся бізнесом. Справи дуже несподівано пішли вгору, і за кілька років Вова відкрив кілька філій у сусідніх містах.
Диплом я все-таки отримала, дякую нашим матусям. Але працювати після інституту так і не пішла. Чоловік сказав, що хоче бачити вдома красиву та задоволену життям жінку, а не істеричку, що розривається між роботою та будинком.
Подруги зловтішно пророкували мені залишитися біля розбитого корита. Мовляв, чоловік навмисне хоче мене замкнути вдома і перетворити на безсловесну рабиню.
— Ось побачиш, через п’ять років він викине тебе і знайде якусь молодшу. Або постійно змінюватиме, а тобі й подітися нікуди. Адже ти не маєш ні досвіду, ні роботи, ні свого житла, — переконувала мене найкраща подруга.
Однак нічого подібного не сталося. Ось вже 20 років ми разом. Не скажу, що живемо душа в душу, але ми дуже близькі.
Цього року трапилася дуже хвилююча для мене подія. Я стала свекрухою. Так, дуже за рано. Так, раніше за всіх моїх подруг.
Такий вибір зробив мій син, а я не маю звичку заперечувати його рішенням. Матвій вже працює, живе окремо, сам себе забезпечує. Та й взагалі, чи є для кохання термін?
Розбігтися люди можуть і за пів року після весілля, і після тридцяти років шлюбу. Від цього ніхто не застрахований. Та це й не кінець світу, а просто етап у житті.
Невістка Ірина дуже прямолінійна людина. З нею буває важко, але я намагаюся тримати себе в руках. Перша наша сутичка з нею сталася під час весільної урочистості.
Я вручила їй пухкий конверт і сказала, що це подарунок від нас із чоловіком. Молодим, так би мовити, на перші сімейні витрати.
— Якщо бути точніше, це подарунок від свекра. Адже ви не працюєте, нічого в будинок не приносите, — відрізала невістка, обмірявши мене поглядом.
Я навіть трохи розгубилася. У нас в сім’ї не заведено мірятися внеском, який робить кожен із нас. Так, мій чоловік працює, зате я забезпечую тили. Приходячи з роботи, Володя отримує свіжу гарячу вечерю, моє тепло та увагу. Він відчуває, що на нього чекають, йому раді.
Не думайте, що я сиджу без діла і весь день розважаюсь тим, що полірую нігті. Займаюся волонтерством, допомагаю дитячій лікарні, їжджу до притулків тварин. Вважаю, що також приношу користь і країні, і нашому місту. Просто я не з тих людей, хто кричить про свої добрі вчинки та справи. Негарно це.
Того дня на весіллі я мовчки проковтнула слова невістки. Вирішила, що не підіймати шум. Дівчинка ще не знає нас близько, тому й судить так суворо.
Але останній випадок мене добив. Запросила я сина з дружиною до нас у гості. Сама намагаюсь до молодих не лізти. Нехай живуть самі собою, притираються, впізнають один одного.
Усадила дітей за стіл, невістка, куштуючи мої салати та гаряче, голосно сказала:
— Зрозуміло, чому ви так добре готуєте. Ви ж вдома все життя сидите, вам зайнятися більше й нічим, тільки біля плити стояти.
Цього я вже витримати не змогла. Людина, яка фактично лише увійшла у доросле життя, дозволяє собі судити мене, людину набагато старшу.
— Ти або поважаєш мене і тримаєш при собі свої критичні думки, або більше ніколи не переступиш поріг мого дому, — суворо відповіла я.
Невістка у сльози, син кинувся її втішати.
— Мамо, навіщо ти чіпляєшся до Іри? Вона не хотіла тебе образити!
Хотіла чи не хотіла, а образила. Я таки для неї свекруха, а не шкільна подружка, на яку можна виплеснути поганий настрій. Сказала синові, що для різноманітності він міг би й заступитися за матір, таки я не чужа людина. Син тільки пирхнув у відповідь. Мовляв, ти сама заводишся через дрібниці.
Молоді того вечора від мене не пішли, а втекли. І з того часу жодного разу не зателефонували. Знаєте, мені й боляче, і прикро. Але себе я не вважаю винною.
Шкода, що син не розуміє, що так про членів сім’ї, хай поки що нової для декого, говорити не можна. Вже хто б мене судив, але не це вчорашнє дівчисько. Подивимося, як складеться її життя.
