Ольга Михайлівна завжди була для дітей усім. Її життя було схоже на нескінченний колообіг турбот та обставин. Чоловіка не стало, коли старшому синові Олексію було лише десять років.
Це був той момент, коли життя сім’ї назавжди змінилося. Батько завжди був тією опорою, на яку можна було розраховувати, та її втрата стала важким ударом для сім’ї.
Після цього вона не лише не дозволила собі навіть на мить здатися, а й звалила на себе всю відповідальність.
Вона розуміла, що тепер все залежить лише від неї. Не було ні часу на скарги, ні сил, щоб піддатися розпачу. Доведеться бути сильною. І вона була сильною.
Минали дні, а мати продовжувала працювати на двох роботах. У її світі не було місця слабкості. Працювала вдень викладачем математики у школі, а ввечері займалася бухгалтерськими звітами кількох приватних фірм.
А потім вона і готувала, і прала, і допомагала з уроками. Іноді вона, стомлена до краю, сиділа, і очі самі заплющувалися від втоми.
– Мамо, ти що, знову не спала? – говорив молодший син Денис, помітивши, що вона сидить за столом, підперши голову руками.
– Не хвилюйся, все гаразд. Я просто трохи втомилася, – відповіла вона, приховуючи втому.
Але діти дедалі частіше помічали, як вона витирає з очей сльози, коли думає, що вони не бачать.
Коли Олексій став старшим, він все більше допомагав. Він став часто підміняти матір, допомагати з домашніми справами, та брати на себе частину турбот. Він розумів, як мамі важко. Не міг уявити, скільки вона робить для них щодня.
– Ти знову забула повечеряти? – питав він, знаходячи її в робочому кабінеті з філіжанкою холодної кави.
– Ой, я просто запрацювалася і забула про час. Скажи, як там у тебе з математикою? Все зрозумів?
Вона змінила тему, щоб не говорити про себе. Але йому було ясно, що вона, мабуть, не їла весь день.
Ольга Михайлівна завжди пишалася тим, що була всім для своїх дітей. Її сини будували своє життя, і вона нарешті могла видихнути. Вона допомагала їм, як могла, доки вони самі не встали на ноги.
– Мамо, ти не допоможеш мені з грошима на квартиру? – спитав Олексій, прийшовши до неї із черговим проханням.
Він уже давно працював у хорошому місці, але своєї житлоплощі все ще не було.
– Я б сам, але мені не вистачає.
Ольга Михайлівна посміхнулася, дивлячись на сина. Все-таки, попри дорослий вік, Олексій завжди приходив до неї по допомогу. Вона допомогла йому з квартирою у доброму районі.
Олексій з гордістю запросив її до себе в нову квартиру, й Ольга, звичайно, одразу помітила, що їй стало не місце у житті сина. Вона зітхнула, радіючи за нього, але відчуваючи в глибині душі, як важко відпускати його.
Вона продовжувала допомагати Денису. Ольга знайшла йому хорошу роботу, та допомогла придбати автомобіль.
І, звичайно, вона, як і раніше, брала на себе весь побутовий клопіт, допомагала з грошима і навіть влаштувала весілля для обох.
Старіння неможливо зупинити. Ольга дедалі більше помічала, як її тіло починає здавати. Боліли суглоби, мучило безсоння, а втома не відпускала навіть уночі.
Доводилося пропускати роботу. Не виходити на прогулянки, та забувати про прості радощі життя. Страх за те, що вона вже не справляється, що не може бути тією залізною мамою, її мучив.
“Ти ж обіцяла бути сильною”, – іноді говорила вона про себе. “Ти не можеш здатися, ти не маєш на це права”.
Але після шістдесяти років здоров’я стало падати на очах, проблеми з серцем, гіпертонія, слабкість. Вона все більше часу проводила у лікарні.
Це стало ударом для неї, бо Ольга завжди звикла не показувати своїх слабкостей. Вона почала усвідомлювати, що не зможе працювати так, як раніше. Часом, вона не могла навіть підвестися з ліжка без допомоги.
– Ольго Михайлівно, вам треба більше відпочивати, – говорив лікар, виписуючи їй чергові ліки. — А також перегляньте харчування та обов’язково стежте за тиском.
Ольга, яка завжди була такою рішучою та енергійною, тепер виглядала втомленою, старою та слабкою.
А найболючіше – це те, що сини не виявляли тієї уваги та турботи, які вона сама звикла віддавати. Вже не було тих дзвінків:
– Як ти там, мамо?
Не було турботи про неї. До того ж почалися проблеми з невістками. Вони, на відміну від синів, не поділяли її звички піклуватися про них.
Спочатку все здавалося добре. Вони були ввічливі, усміхалися, питали, чи треба чимось допомогти. Але поступово, з кожним роком, Ольга почала помічати, як змінюються їхні стосунки.
Невістки почали поводитися з нею грубо, забувши, скільки сил вона вклала в їхні сім’ї. Вони часто говорили образливі слова, і Ольга Михайлівна терпіла їхнє приниження.
Особливо боляче їй було від того, що її власні діти почали забувати ту, хто все життя працювала заради них.
Дружина Дениса, Катя, одного разу гаркнула на Ольгу Михайлівну, коли та знову попросила допомоги з покупками.
– Послухайте, Ольго Михайлівно, я ж не можу весь час бігати за вами. У мене свої справи, і у вас є ноги, щоб ходити у крамницю, – сказала вона з різким відтінком невдоволення.
Ольга здивувалася. Вона звикла до поваги, звикла, що її завжди цінували, але те, як Катя її відшила, врізалося в пам’ять. Вона мовчала, не знаючи, що сказати.
– Але ж ти чудово розумієш, що мені важко. Та й здоров’я не дозволяє,- ледь видавила вона.
Катя лише махнула рукою, відвертаючись.
– Так-так, ми всі розуміємо, але не варто постійно скаржитися. У нас свої турботи, ви не маленька.
Коли Ольга розповіла Денисові, той просто розвів руками.
– Мамо, ну не хвилюйся. Це не так уже й важливо. Ми допоможемо, як буде час.
Але допомагати не поспішали. І ось так поступово сини стали все менше брати участь у її житті. Невістка все більше виражала невдоволення.
І Ольга зрозуміла, що її турбота, яку вона вклала в дітей, стала вже не важлива. Вона відчувала, як вони перекладають відповідальність один на одного, не бажаючи допомогти матері, яка завжди віддавала їм усе.
Коли вона спробувала поговорити про це з Олексієм, він лише знизав плечима.
– Мамо, вистачить, ми все вирішимо. Але ми маємо свої сім’ї, маємо турботи.
Це було найболючішим для Ольги, те, що вони почали сприймати її, як тягар. Замість того щоб вибрати час і зрідка їй допомогти.
Для неї було прикро усвідомлювати, що її діти, яким вона присвятила своє життя, почали бачити в ній не людину, а проблему.
Її прохання викликали роздратування та глухе бурчання. Вона помічала, як сини все частіше знаходили відмовки, щоб не приїжджати, не дзвонити, не брати участь у її житті.
Але на цьому все не скінчилося. Напруга між братами зростала. І в якийсь момент вони ухвалили рішення, яке, здавалося, було розумним. Кожен із них доглядатиме матір по черзі.
Тиждень в Олексія, тиждень у Дениса. Здавалося, це могло розв’язати їхні проблеми та дати матері необхідний догляд. Але вже за кілька тижнів все пішло навперейми.
Якось, коли настала черга молодшого сина Дениса, він зіткнувся з несподіваною проблемою. На той вечір у них із дружиною було заплановано важливу вечірку.
Захід, на який вони чекали вже кілька місяців. Скасовувати плани не хотілося. І він, не довго думаючи, взяв телефон і набрав номер Олексія.
– Алло, Льошо, слухай, у мене тут накладка вийшла, – почав Денис, намагаючись говорити спокійніше. – Ти не міг би сьогодні прийняти маму? У мене зустріч, я не можу її пропустити.
– Що означає прийняти? – Олексій навіть не одразу зрозумів, про що йдеться. – Ти у своєму розумі? Це твій тиждень, розбирайся сам.
– У мене справді важлива зустріч, – продовжував він виправдовуватися. – Зрозумій, я сьогодні все залагоджу, а завтра заберу її назад. Це буквально один вечір.
Але Олексій не збирався здавати позиції.
– Слухай, Денисе… Я тобі вже казав, мене це дістало. Ти постійно викручуєшся, знаходиш якісь причини. То в тебе вечірка, то в тебе робота, то в тебе зустрічі, а в мене, отже, немає нічого важливого. Так, чи що?
Його голос ставав все гучнішим і різкішим.
– Льош, це ж не щодня, тільки сьогодні, – намагався заперечити Денис.
– Ні, Денисе, якщо ти привезеш її сьогодні, я двері не відчиню, зрозумів? – різко перервав старший брат і кинув слухавку.
Денис розгубився. Тримаючи телефон, він знав, що Олексій справді не відчинить двері. Але що йому лишалося робити? Залишити матір одну було не можливо.
Зрештою, з роздратуванням і тяжкістю на душі, він посадив матір у машину і подався до будинку брата.
«Можливо, Олексій передумає? Може, все-таки відчинить?» – думав він.
Коли вони під’їхали, Ольга Михайлівна, втомлена, мовчазно сиділа на передньому сидінні, міцно стискаючи руки.
Вона чула їхню розмову, здогадувалася про розбіжності між синами, але не говорила жодного слова. Денис вийшов із машини, підійшов до дверей і почав стукати.
– Льош, відчини! – голосно сказав він.
Денис постукав ще раз, але цього разу голосніше.
– Льош, я знаю, що ти вдома. Відчини двері! – Його голос звучав роздратовано.
Але двері так і не відчинилися. Усередині було тихо, начебто ніхто не жив у цій квартирі. В люті він знову стукнув, але у відповідь знову лише тиша. Тоді, не витримавши, він голосно крикнув:
– Ти що, не чуєш? – Закричав Денис, барабанячи по дверях. – Тут біля дверей сидить твоя мати! Якщо не відчиниш, я залишу її та піду.
Здавшись, Денис відійшов від дверей. Він не хотів змінювати свої плани заради мами. У результаті він зробив те, про що пізніше пошкодує. Розвернувся і пішов, відчуваючи, як гнів переповнює його.
Ольга Михайлівна залишилася сама. Вона сиділа на порозі, не знаючи, що робити. Вона не могла рухатися, сил майже не лишилося. Її руки тремтіли від холоду, а в голові роїлися думки. Одна гірша за іншу.
– Невже це мої діти? – думала вона. – Невже це ті хлопчики, яких я виховала? Скільки разів я віддавала їм останнє, скільки разів я залишалася без сну заради них. А тепер вони залишають мене тут, як непотрібну річ.
Сльози котилися по її щоках, але вона не видавала ні звуку. В її грудях горіло від болю. І не лише фізичного. Це був той біль, який розриває зсередини, коли розумієш, що став нікому не потрібен.
Вона сиділа, згадуючи своє життя. Свої старання, радості, які колись були, вона пам’ятала, як пишалася кожним їхнім досягненням, як плескала в долоні, коли Денис приніс свою першу п’ятірку.
А тепер вони обидва залишили її тут, наче вона була чимось зайвим, непотрібним. Ніхто не подумав про те, як там матері, чи хоче вона пити, їсти, спати. І це після стількох років старань. У відповідь вона отримала від синів байдужість та жорстокість.
Вночі стало холодніше, а Ольга Михайлівна, втомлена та виснажена, задрімала на порозі. Вранці Олексій нарешті відчинив двері. Він вийшов, побачив її та завмер.
– Мамо! – прошепотів він.
Але вона не відповіла. Ольга Михайлівна була нерухома. Вона більше не дихала. Олексій упав навколішки перед нею, схопившись за голову. І лише одна думка пронизала свідомість: «Це я винен».
Олексій, охоплений жахом і каяттям, спробував привести матір до тями, але було вже пізно. Денис, дізнавшись про те, що сталося, примчав, але їхні сльози та крики не могли повернути матір.
Лише, як її не стало, вони усвідомили, як егоїстично поводилися, але виправити нічого вже не могли. Їхні сім’ї розпалися – дружини, побачивши їхню жорстокість, пішли, а брати, колись такі близькі, стали чужими.
Ольга Михайлівна присвятила їм усе життя, а вони зрозуміли це лише втративши її назавжди…
Що ви скажете про вчинок синів? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
