У невеликій роздягальні дитячого будинку на низенькій лавочці сидів хлопчик років чотирьох. Поруч метушилися двоє дорослих – молода жінка, та старший чоловік.
Вони квапливо стягали з дитини мокрі черевики, комбінезон, шапочку. Жінка спритно застебнула його в маленьку джинсівку, а чоловік, плутаючи ноги, намагався вдягнути сандалі.
Хлопчик покірно підставляв то одну, то іншу ногу.
– Ну ось, Артеме! – торохтіла жінка, натягнуто посміхаючись. – Бачиш, твої дітлахи вже обідати сіли! Давай, швидше…
Хлопчик повільно підвів очі. Поглянув просто в обличчя жінки.
– Лє-на… – ледь чутно прошепотів він, ледве ворушачи губами. – Коли заберете мене? Після сну?
– Ну, ось знову ти! – роздратовано втрутився чоловік, нарешті застебнувши сандалі. – Скільки можна питати? Сьогодні не вийде! Ми їдемо! Не буде нас у місті!
– А коли вийде? – спитав він його.
Чоловік поспішно відвернувся.
– Треба машину переставити. Олено, поспішай! Потяг чекати не буде!
Він зник за дверима, грюкнувши ними.
Жінка раптом осіла на лавці, ніби втративши сили. Руки її безвольно впали на коліна. Хлопчик притулився до неї всім своїм теплим тільцем, обійняв її за шию.
Минуло кілька хвилин.
– Я тебе люблю, – прошепотів він.
– Ну що ти, Артеме… що ти… – жінка гладила його худеньку спинку. – Ми ненадовго! Ти тут з хлопцями побудеш дня три-чотири. Ми тобі подзвонимо!
– А подарунок? – знову зазирнув він їй у вічі. – Про подарунок не забули? Якщо все буде добре.
– І подарунок… звісно! – притиснула вона його міцніше. По її щоці скотилася перша сльоза.
– Ти чого, Олено? – хлопчик витер сльози пальцями. – Три дні!
– Три дні… – кивнула вона й підштовхнула хлопчика до кімнати кімнати.
Він повільно увійшов, припадаючи на праву ніжку, озирнувся і сів за стіл. Усі шістнадцять дітей припинили гриміти ложками й разом обернулися до нього.
Літня нянечка в білому халаті поставила перед ним тарілку супу, та макарони по-флотськи. Поруч – склянку компоту.
– Повернувся, Артеме? – ніжно скуйовдила його світле волосся.
– На три дні всього, – прошамкав хлопчик, уткнувшись у тарілку. – За три дні заберуть!
– Так… так, звичайно… – прошепотіла нянечка і зникла в роздягальні.
Незабаром у коридорі знову з’явився чоловік з об’ємною валізою.
– Ось, – показав на валізу. – Речі…
– Купили всього, – підхопила жінка. – Куди скласти?
– Шафочки бачите, – туди, – пробурчала нянечка, уникаючи їхніх поглядів. – Найнеобхідніше залиште, решту забирайте.
– Та куди нам це тепер… – розгубився чоловік.
– Думати треба було раніше, – сухо кинула нянечка.
Жінка, плутаючись у дитячому одязі, квапливо вкладала речі у шафку. Вона швидко заповнилася, дверцята не зачинялися.
– Ну… ми поїхали? – Натужно промовив чоловік. – Потяг у нас…
– Їдьте! – махнула рукою нянечка. – Їздуни…
На порозі жінка обернулася:
– Ми намагалися… Рік лікарнями, безсонні ночі, ліки, напади… Не всім дано… Я чоловіка боюся втратити… Він каже… Я не можу…
– Про три дні… даремно ви йому сказали, – тихо відповіла нянечка. – Чекатиме, щохвилини чекатиме… Не по-людськи це!
– Ми думали: спочатку так… поступово, – промимрив чоловік. – За три дні скажемо, що затрималися. Потім… ще щось вигадаємо.
– Не суддя я вам, – тяжко зітхнула нянечка. – Директор наказ уже підписав. Артем ваш назад прийнятий.
– На постачання поставлений. Все офіційно. Тільки… не дзвоніть. Краще не дзвоніть. Чим швидше зрозуміє, тим легше буде.
Вони пішли. Двері рипнули, машина поїхала. Все стихло.
Двері в роздягальню трохи прочинилися. У щілину зазирнув хлопчик.
– Ти чого, Артеме? – обернулася нянечка. – Поїхали. Ти поїв? Іди роздягайся, тиха година скоро.
Він мовчки повернувся до групи. Акуратно повісив одяг на спинку стільця, заліз у ліжечко. Лежав, дивлячись у стелю. Не спалося.
Продзвенів дзвіночок. Діти встали, почали галасливо одягатися. Він підвівся слідом за ними, підійшов до дверей роздягальні, прочинив, потім ширше… і нарешті відчинив їх навстіж.
– Артем! – Вигукнула жінка. – Скільки можна спати!
– Ми вже зачекалися! – гримів валізою чоловік.
– А три дні? – Видихнув хлопчик.
– Потяг скасували! – закричали вони хором. – Нікуди не поїдемо. Без тебе – нікуди!
– Нікуди, мамо?
Нянечка, квапливо перекладаючи речі назад у валізу, відвернулася. Плечі її дрібно тремтіли.
– Невже дійшло, недолугим, що намагалися накоїти? Одумалися – ну і добре! Таких би миттєвостей більше, можливо, і дітей щасливих побільшало б…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
