– Мамо, мені зараз настільки погано, що немає слів, якими можна описати мій стан. Не розумію. Чому в житті теорема “біда не приходить одна” працює, як годинник.
– Чи це високосний рік так впливає. Як прокляття якесь. Ще трохи і я почну думати, що на мене навели псування, – виливала я перед матір’ю душу.
Наші стосунки ніколи не були еталоном для наслідування. Ми занадто різні, надто чужі.
Але коли на мене в одну мить впало стільки негараздів, мені потрібна була поряд людина, щоб виговоритися.
Не хотілося набридати подругам. Кожна має своє життя, свої турботи. А мати, яка не є, але вислухає та зрозуміє.
– Доню, всі ми стикаємося з труднощами. Так влаштоване життя. Не хвилюйся. Перед світанком, завжди найтемніший час. Ось побачиш, ти сама не помітиш, як усе утвориться, та стане на свої місця!
Мати заварила ароматну каву і подала її на стіл зі свіжоспеченим пирогом.
– Знаю, що ти стежиш за фігурою, але нехай сьогодні буде виняток. Дивись, яка смакота! Твій улюблений, з яйцем і цибулею.
– Гаразд, давай! – ствердно махнула я головою. – Тільки невеликий шматочок.
– Домовилися! – радісно відповіла Олена Опанасівна і швидко дістала пару тарілок.
– Мамо, а ти чому мене власне покликала? Просто поговорити чи…?
– І поговорити, і підтримати, і повідомити важливу новину! – останні свої слова вона вимовила з особливою гордістю, що мені не сподобалося. Я чудово знала, що такий тон матері не віщує нічого доброго.
– Що ти знов задумала? Не живеться тобі спокійно. Мамо, коли ти вгамуєшся?
– Та до чого тут я? – здивовано промовила мати, бурхливо жестикулюючи руками. Це була вірна ознака того, що вона лукавить. Знову за своє!
– Кажи, чому ти мене покликала? Тільки давай без фальшу. Зізнавайся чесно.
– Не хочу нагадувати, але ти знаєш, що місяць тому в нашій родині сталося велике горе. Не стало бабусі.
– Це вже не смішно, – іронічно промовила я. – Двадцять хвилин тому я скаржилася тобі, як я страждаю з цього приводу, а ти…
– Ні. Я не для цього говорю, – перебила мене мати. – Загалом… ти знаєш, що ми з бабусею не дуже ладнали. Кохали один одного, але вона ніколи не переставала звинувачувати мене у розлученні з твоїм батьком.
– А хіба бабуся не мала рації? Чи настане той день, коли ти визнаєш свою провину? – примруживши очі, я уважно розглядала обличчя матері, ніби намагалася знайти там хоч йоту смутку та каяття. Але, на жаль!
– Я не хочу зараз це обговорювати. Стара, забута, та нікому не потрібна тема! – Упевнено відповіла вона і продовжила.
– Незадовго, як бабусі не стало, вона покликала мене до себе і сказала, що хоче залишити квартиру у спадок тобі. Бабусина квартира тепер у твоїй власності. Ти – її єдина спадкоємиця.
Я відкрила рота від подиву і кілька хвилин не могла вимовити ні слова.
– Я знаю, що ти здивована. Але так вирішила Ганна Петрівна. Ми маємо поважати її волю.
Я схрестила руки на грудях і докірливо запитала:
– Кого ти намагаєшся обдурити? Мене? Серйозно? Я дуже добре тебе знаю, щоб повірити в цю брехню.
– Це правда. Мені немає сенсу брехати.
– Що ти провернула? Мам, не криви душею. Я знаю, як бабуся любила тітку Олю. На відміну від тебе.
– Нічого дивного. Старших завжди не цінують. Я звикла. Але квартира – інша справа.
– Мамо, вона не могла залишити молодшу дочку, та другу онучку без спадщини! Ти, напевно, щось створила, якось її переконала переписати на мене майно? Ти знову використала свій великий талант – брехати людям заради власної вигоди?
– Доню, я не маю до цього жодного відношення!
– Не вірю! Тітка Оля з Веронікою доглядали хвору бабусю більше, як рік! Ти приходила до неї раз на місяць, я за рік приїхала п’ять-шість разів. Ти виманила у бабусі обманом квартиру? Зізнавайся! Звідки взялася спадщина?
– Валерія, все, що я роблю в житті, заради тебе! Так завжди було!
– Не заговорюй мені зуби! Що ти наговорила бабусі?
– Гаразд. Я скажу, але хочу, щоб ти все правильно зрозуміла. Домовились?
– Викладай! – поквапила я матір.
– Останні три місяці я їздила до бабусі частіше, ніж звичайно. Ми багато розмовляли про життя, про вас, та про проблеми.
– Мамо! – сердито прошипіла я. – Говори прямо!
– Я розповіла бабусі, в якій тяжкій ситуації ти опинилася. Про те, що твій чоловік тобі зрадив, про розлучення і про те, що тепер ти залишилася сама з маленькою дитиною на руках. Сказала правду, що ти дуже страждаєш, повністю розбита і не уявляєш, як жити далі.
– Господи, що ти несеш!
– А це неправда? Я брешу? Ти ж щойно голосила, як тобі боляче!
– Так! Але до чого тут квартира, мамо? Тітка Оля і Вероніка заслуговують на цю спадщину більше, ніж ми.
– Нічого подібного! Так, вони доглядали бабусю, але повір… заради власної вигоди. Це ще ті заздрісниці та егоїстки. Я знаю їхню підлу душеньку!
– Тобі всі погані! – Не витримала я. – Усі недостойні! Тільки ти королева балу! Завжди ставиш себе на п’єдестал. Цікаво лише, чому?
Мати суворо подивилася на мене:
– Не себе, моя люба. А тебе! Я завжди все робила заради тебе. І робитиму! Ти скажеш, що мої методи фальшиві, нечесні.
– Що так не можна робити з людьми. А я тобі відповім. Можна й треба! Не ми такі, життя таке. Ми повинні досягати своєї мети, навіть, якщо доводиться йти по головах.
– Це підло! Ми ніколи не знайдемо з тобою спільного знаменника!
– І добре, – знизала вона плечима. – Для мене головне, що квартира дісталася тобі. А решта – другорядне.
Я нервово захрустіла пальцями. Я завжди так робила, коли була чимось спантеличена.
– Ми маємо переоформити квартиру і віддати її тітці та Вероніці! Так буде щиро!
– Ні за що! – крикнула на мене мати. – Я ніколи цього не дозволю! Є факт, що ти є спадкоємицею. Крапка!
– Ні, мамо. Ти обманом витягла цю квартиру. Ти завжди так робила. Все моє дитинство було збудовано на брехні. Але тепер я доросла і сама можу приймати рішення. Подобається тобі це, чи ні!
– Якщо ти оформиш дарчу, я ніколи тобі цього не пробачу! Вважай, що матері в тебе більше нема!
– Я поверну квартиру тим, хто її заслуговує! Це моє остаточне рішення. Вибач!
Я вискочила з квартири матері, та швидким кроком попрямувала до тітки. Вона жила за п’ять зупинок від мами, тому я вважала за краще пройтися пішки. Мені потрібен був час, щоб заспокоїтися і прийти до тями.
Кожна зустріч з мамою давалася мені важко. Ні, вона не була поганою, злою та підступною. Але одна риса виводила мене із себе. Обман!
Мама все життя брехала, перебільшувала та грала. Вона завжди жила девізом “Хочеш жити, крутися, як в’юн”. Це стосувалося всіх. І до близьких, і до друзів, і до колег.
Але якби вона брехала лише щодо себе. Зовсім ні! Для мене вона “досягала всього хорошого” теж брехнею.
У дитячому садку вихователям розповідала казки, що я дуже вразлива дівчинка, якій потрібний особливий догляд та харчування. Найкращі ляльки, найкраща їжа, найкраще ліжечко.
У школі якимось чином спромоглася виманити медаль для мене, хоча я вчилася непогано, але далеко не “відмінно”.
Я досі із соромом згадувала той момент, як отримувала золоту нагороду, а за спиною лунали глузування та образи. Біда в тому, що однокласники мали рацію! Я не заслуговувала на медаль!
Я часто плакала і просила матір не робити подібних речей, але вона була непохитною.
– Ти така сама ганчірка, як і твій батько! Недолуга, як виживатимеш? Ти нічого не розумієш у людській природі. Люди – звірі.
– І не лагідні котики, а хижаки. Нікому не потрібна твоя чесність і порядність. Всім начхати! Кожен сам за себе!
На батька сипалися ті самі яскраві компліменти. Зрештою чоловік не витримав, подав на розлучення і поїхав жити до іншого міста.
– Давай, збирай валізу, та скатертиною доріжка! Чоловік має бути пробивним, а ганчірку я в господарському магазині можу купити!
Я навпаки, сильно переживала розлучення батьків. Я любила батька, і не уявляла життя без нього. Тому відразу після закінчення школи, вступила вчитися до міста, де мешкав батько. На той час він придбав двокімнатну квартиру і, з радістю прийняв мене до себе.
– Тату, чому ти один? – хвилювалася я за батька. – Чому не одружишся вдруге? Ти прекрасна людина.
– Ні, дочко. Наївся. Більше жодних шлюбів. Та й почуваюся не дуже добре.
Виявилося, що батько сильно хворів. Коли я навчалася на третьому курсі, його не стало. Він заповів квартиру мені, та взяв з мене слово, що я не довго плакатиму і страждатиму.
На п’ятому курсі я вийшла заміж “за перше кохання”. Матвій був улюбленцем дівчат, тому, коли він почав залицятися до мене, я сильно здивувалася і спочатку ставилася до його уваги насторожено. Але згодом моє серце розтануло і я сказала “так”.
Перші чотири роки шлюбу ми жили душа в душу. Ми залишилися в рідному місті, тому татову квартиру я здавала в оренду.
За допомогою батьків Матвія, та його хватки, ми змогли купити двокімнатні апартаменти. Невеликі, на околиці міста, але свої!
Проте, щойно з’явився синочок, чоловіка ніби підмінили. Він став затримуватись вечорами, створював скандали на порожньому місці, зневажливо ставився, а потім зовсім не приходив ночувати додому.
Якось я не витримала і поставила питання руба:
– У тебе є інша? Говори, як є! Обіцяю, що не влаштовуватиму істерик і не благатиму залишитися. Якщо ти мене поважаєш, просто зізнайся, та розійдемося, як нормальні люди.
Матвій не хотів ображати мене і чесно зізнався, що покохав іншу.
Я одразу ж подала на розлучення. У результаті, чоловік зобов’язався платити аліменти, а спільну квартиру поділили на дві однокімнатні.
Втрата коханої людини, втрата бабусі… все це сталося практично одночасно. Тож я шукала підтримки, хоч десь. Навіть у матері.
А тут такий сюрприз! Мама знову взялася за своє. Тітка Оля та Вероніка завжди добре до мене ставилися. Я не можу підло з ними вчинити. Це несправедливо!
Коли тільки Ольга побачила мене на порозі своєї квартири, одразу вибухнула гучним сміхом:
– У тебе вистачило нахабства з’явитись у мій дім? Дочко, дивись, хто прийшов. Я навіть не знаю, як реагувати на тебе. Навіть трохи страшно!
Я з подивом дивилася на тітку та сестру. Їхнє ставлення до мене кардинально змінилося.
– Тітко Олю, я хочу поговорити і все пояснити. І до чого тут страшно? Чому жахливо?
– Боже, яка невинна овечка. Слухай, ти не пробувала в актриси податися. Тобі б пішло! Так очима скромно кліпаєш, а насправді ж ти – змія!
– Знаєш, чому боюсь тебе? Тому що, якщо ти опиняєшся поруч із кимось, то цей хтось обов’язково позбавляється квартири. Ти просто її забереш! Будь-яким способом!
– Що ви таке кажете? – на моїх очах заблищали сльози.
– Я не маю рації? У батька квартиру виманила, у чоловіка виміняла, у бабусі випросила. Тепер до мене прийшла?
– Це не так. Це простий збіг обставин. Повірте!
– Так, у тебе і твоєї мами завжди все просто так! Тільки я вашу брудну душу вже зрозуміла! Ти знаєш, я посварила Вероніку за те, що це вона познайомила твого Матвія з Оксаною, з якою він тобі зрадив і на якій зараз одружився.
– Вважала доньку винною, що вона образила сестру, та зруйнувала її шлюб. Але тепер хвалю її!
– Це як? – Я проковтнула грудку, що з’явилася в горлі. – Ти спеціально це зробила? Ти настільки заздрила моєму щастю?
– Добре, та мало! Ти все одно викрутишся! Такі, як ти і твоя мама непотоплювані! Іди геть, щоб мої очі тебе не бачили. Забудь, що в тебе є тітка та сестра!
Я з жахом дивилася на зачинені двері. Я не могла повірити, що все, що сталося, було насправді. Я вийшла надвір, сіла на лавку і не змогла стримати емоцій.
– Як це так? Тітка, сестра… Невже мама мала рацію? Виходить, я отримала квартиру у спадок, і тільки тепер зрозуміла, хто насправді мої близькі! – голосно розплакалася я.
– Їхнє гарне ставлення – лише маска, яка легко злетіла, як тільки справа торкнулася спадщини. Як же це? Не пробачу!
Я вирішила залишити квартиру собі і більше ніколи не спілкувалася з родичками. А мати… Вона ж на те і мати, щоб дбати про своїх дітей! А ви що скажете про її вчинок з бабусиною спадщиною?
