Хто-хто, а Андрій Петрович Гаврилов був ситий шлюбними путами, й після двох розлучень ні з ким не збирався ділити радості свого спокійного забезпеченого життя.
За плечима у нього дві вищі освіти, хороша посада в одному з банків, квартира в новому районі, будиночок біля озера, престижна машина – словом, усе, про що він мріяв у юності, збулося.
Окрім щасливого сімейного життя. Одна дружина не хотіла дітей, друга, сама поводилася, як дитина, але найгірше – обидві намагалися переробити його.
До сорока років Гаврилов на цю тему розслабився і жив, як йому зручно: підтримував стосунки з новою пасією рівно доти, доки вона не починала спроби розпоряджатися ним, як особистим девайсом.
А починали, на жаль, усі. Причому: що молодша була супутниця, то швидше входила в стан «все твоє – моє, а ти в мене на побігеньках».
Але цього року сталося непередбачене. Він зустрів жінку, з якою знову захотів одружитися.
Познайомилися вони дуже банально: у маршрутці. У Гаврилова забарахлила машина, і він, залишивши її в автосервісі, вперше за довгий час опинився в громадському транспорті.
Біля педінституту в «газельку», де вже не було вільних сидячих місць, увійшла жінка з двома пакетами, й стала боком до Гаврилова.
Андрій Петрович трохи заялозив на сидінні, й торкнувся пасажирки за рукав:
– Сідайте, будь ласка.
– Дякую, – відповіла вона, не дивлячись у його бік, – я ще не в тому віці, щоб мені поступалися місцем.
– Але ж ви леді.
– Хіба? – незнайомка повернулась до Гаврилова, і подивилася на нього з цікавістю, потім перевела погляд на торбинки з харчами. – Ви нічого не плутаєте?
Тих секунд, коли їхні погляди зустрілися, вистачило, щоб серце у Гаврилова зупинилося. А потім, коли воно знову завелося, то було вже інше.
– Ну, давайте я хоч потримаю ваші пакети, – не своїм голосом промовив він.
– Дякую, – віддала вона йому свій вантаж, і він, задоволений, прийняв його, як подарунок.
Їй було за тридцять. Коротка стрижка, гарні очі, доглянуті руки. Втомлене, майже без макіяжу приємне обличчя. Гаврилов раптом упіймав себе на тому, що не зводить з неї очей. Стало ніяково, і він перевів погляд у вікно.
– Дуже дякую, джентльмен, – підтримала жінка його гру – Мені час виходити.
– Мені теж, – миттєво збрехав Андрій, не збираючись віддавати їй пакети.
На зупинці він запропонував проводити її додому, і вона просто відповіла:
– Якщо хочете.
– Хочу, – сказав Гаврилов, і пішов з нею поряд, відчуваючи давно забуте юнацьке хвилювання, очікування чогось величезного та радісного.
Якийсь час вони йшли мовчки, потім Андрій представився – мовляв, працюю в банку, давно самотній і абсолютно вільний. На запитання про неї жінка без будь-якого кокетства, що Гаврилову дуже сподобалося, відповіла:
– Мені 34, звати Ольга, дизайнер. В юності вельми невдало виходила заміж, переїхала й ось тепер у цьому місті в мене нікого немає, крім дванадцятирічної доньки, в якій, власне, і полягає тепер все моє життя.
Коли вони дійшли до її дев’ятиповерхівки, і треба було прощатися, Гаврилов раптом зрозумів, що не в змозі піти прямо зараз, і зробивши брови будиночком, облизнувся і сказав:
– А ще я дуже люблю каву.
Ольга розсміялася:
– Що ж, філіжанку кави ви точно заслужили. Ходімо.
Вони сіли на крихітній кухоньці. Оля зварила каву, зробила бутерброди. Обом було тепло та спокійно. Вони говорили, говорили, говорили… Перейшли на «ти», забули про час. Але дочка їм нагадала:
– Мамо, вже пізно, – увійшла вона на кухню, і виразно подивилася на матір.
– Ось, Андрію, познайомся – моя дочка Ганна.
– Андрій Петрович, – усміхнувся Гаврилов.
– Вам, чоловік, пора додому, – заявила йому дівчинка і подивилася на гостя поглядом, від якого можна було обернутися в купку попелу.
– Звичайно, звичайно, – він тут же підскочив і заметушився, – вибачте, мені справді давно час додому.
Прощалися вони під пильним поглядом дівчинки, так що Гаврилов тільки й встиг буркнути Ользі скоромовкою:
– Зателефоную завтра.
Вони почали зустрічатися, як зустрічаються дорослі люди, яким добре один з одним. Звісно, частіше Ольга була в нього, бо, коли Андрій приходив до неї, дочка дивилася все тим самим нищівним поглядом, і жодного разу не витратила на нього зайвого слова. Тільки «здрастуйте» і «до побачення».
– Чому твоя Аня так мене не любить? – спитав якось Андрій.
– Тобі хіба недостатньо моєї любові? – запитанням на запитання відповіла Ольга.
– Ну, нам з нею буде важко, коли ми житимемо разом…
– Це що, пропозиція?
– Так. Хочу тебе заміж. Підеш?
– Невже життя тебе нічому не навчило? – посміхнулася Ольга. – Двох разів здалося мало? Знову хочеш наступити на ті ж самі граблі?
– Бог любить трійцю, – серйозно подивився їй у вічі Гаврилов. – Хочу саме тебе. І обов’язково заміж.
– Добре, поговорю з Анею.
Розмова з дочкою ні до чого доброго не призвела. Дівчинка сказала, що Гаврилов їй категорично не подобається, і вона його взагалі бачити не хоче. А якщо дійде до одруження, просто втече з дому.
– Я не можу піти проти її волі, розумієш? – підвела межу у їхніх стосунках Ольга. – Вибач.
Після цієї розмови їх зустрічі не припинилися, але стали відбуватися дедалі рідше. Андрію важко було змиритися з таким станом справ.
Якось пізно ввечері, коли вони не бачилися вже понад тиждень, Гаврилову зателефонували:
– Це Аня. Маму відвезли на швидкій.
– Куди?! – закричав він у слухавку.
– У третю міську. У неї виразка відкрилася.
Гаврилов вибив собі тижневу відпустку, і всі дні після втручання просиджував біля ліжка Ольги, приносив киселі та правильний кефір. Аня приходила після школи, їх спілкування ніяк не змінилося: «Здрастуйте» – «до побачення».
Коли Ольгу виписали, Андрій привіз її додому, поклав у ліжко, щось швиденько приготував, потім присів на краєчку ліжка, і з болем дивився на її тонкі зап’ястя.
Аня тихо сиділа у своїй кімнаті й вийшла тільки тоді, коли Андрій збирався додому.
– Вже йдете? – запитала вона раптом, дивлячись повз Гаврилова.
– Так, вже пізно, – відповів він і винувато посміхнувся.
– А ви прийдете завтра? – тихо спитала дівчинка.
– А можна?
– Можна, – ще тихіше відповіла Аня. – Ми з мамою вас чекатимемо…
