– Як же пощастило тобі, Свєтко, з мужиком, – мрійливо простягла Наташа. – Щодня забирає з роботи машиною.
– У квартирі ремонт нещодавно зробили. Та й підвищення ти одержала. Аж заздрісно стає, подруго. Але ти не подумай, я білою заздрістю, по-доброму…
Світлана продовжила збирати сумку. Андрій мав заїхати за нею за п’ять хвилин. Не хотілося примушувати чоловіка чекати.
– Та що ти, Наталко. У нас також у родині бувають розбіжності. Ледве не розлучилися, поки ремонт робили.
– А заради підвищення я п’ять років працювала. Ти до нас ще не влаштувалася, а я вже мріяла обійняти цю посаду. Тож у кожній хатинці свої брязкальця.
Наталя по-дитячому насупилась.
– Не бачиш ти свого щастя, Свєтко. Ось мій чоловік: ледар, нечепура і марнотратник! Я намагаюся його змусити нормальну роботу знайти вже пів року.
– І що ти думаєш? Мишко постійно твердить, що втомився працювати на дядька. Хоче свій бізнес замутити. На які гроші? На ті, що він щомісяця спускає на свої ігри? Бізнесмен…
Світлана подивилась на подругу. Вони були знайомі трохи більше як рік. Але Світлана встигла прив’язатися до колеги. І знала всі її сімейні таємниці. Михайло справді тріпав нерви дружині щодня. І зупинятись не збирався.
– Я впевнена, що все у вас налагодиться, Наталко, – телефон Світлани завібрував на столі. – Ой, Андрій уже тут, приїхав. Ну, все, я побігла. Побачимося в понеділок, цілую.
Наталя кивнула, провела подругу заздрісним, задумливим поглядом, який Світлана не помітила.
Сама Світлана вже встигла влаштуватися в машині. Вони від’їхали від офісу, коли Андрій помітив здивований вираз обличчя дружини.
– Щось на роботі сталося?
Світлана похитала головою.
– Ні, у Наташки. Мишко її доводить. Боюся, що вона довго не протримається.
Андрій знизав плечима і сухо відповів:
– Самі розберуться.
Світлана похмуро дивилася на чоловіка. Іноді його черствість нервувала. Але Світлана спустила все на гальмах. Проблеми Наташі не коштували суперечок.
…Світлана мала рацію. Всього через місяць Наталя прийшла на роботу з червоними очима, явно від сліз.
– Ми розлучаємося, – випалила вона. – І Мишко мене вигнав. Мене! Як кішку драну! З нашої квартири! Де я повинна тепер жити?
Світлана кинулася обіймати подругу.
– Не хвилюйся, Наташ. Хочеш, у нас поживи поки що. Спокійно знайдеш собі квартиру, розберешся з розлученням, заспокоїшся.
Наталя заплакала: голосно, з риданнями та схлипами.
– Свєточко, дякую тобі велике! Не знаю, що б я без тебе робила!
Світлана заспокійливо погладила подругу по спині. А сама задумалася, як повідомити цю новину Андрію…
Чоловік, як і очікувалося, не був у захваті від гості. Але передбачливо мовчав за першою спільною вечерею. А Наталя щебетала, перемішуючи скарги на чоловіка із хвалебними відгуками про квартиру.
– Мишко у будинку пальцем об палець не вдарив за п’ять років. А ось у вас тут все бездоганно! Відразу видно, що у ремонт душу вклали. Молодці!
Світлана зашарілася, майже весь новий дизайн квартири – її ідея. І така похвала гріла душу.
…Наталка виявилася ідеальним мешканцем. Вона не шуміла, не смітила. А на третій день зголосилася готувати вечері, щоб Світлана не напружувалася після роботи.
– Сьогодні приготую рагу, – мовила Наталя із заднього сидіння автомобіля. – Удома всі інгредієнти є, я вранці перевірила. Ах, як зручно додому добиратися на машині, а не на автобусі. Просто земля та небо.
Світлана посміхнулася, Наталя швидко опанувала квартиру. Але одразу показала, що затримуватись у гостях не збирається. Вона вже активно шукала нове житло.
Їхні вечері стали більш жвавими та веселими. У Наталії та Андрія виявилися схожі смаки у музиці. Вони могли годинами обговорювати останні альбоми улюблених гуртів, критикувати тексти та вихваляти голоси солістів.
Світлана спостерігала за тим, як чоловік поступово розкривається, виходить зі своєї мушлі. Її улюблений інтроверт погано сходився із людьми. Але Наталя змогла пробитися крізь крижану стіну чоловіка.
«І не тільки через стіну», – подумала Світлана, спостерігаючи одного разу як її найкраща подруга та чоловік безсоромно цілуються на стоянці біля будинку.
– Ви б хоч більш потайне місце вибрали… – сухо процідила вона.
Андрій і Наталя відскочили один від одного, наче двоє школярів, яких застукав учитель з недопалком. Чоловік оговтався першим:
– Світлано, послухай… Все не так, як здається… Ми просто…
– Тактильно досліджували пломби один в одного? Язиками? – уїдливо помітила Світлана. – А від тебе, Наталко, я такого не чекала.
– Я тебе до себе додому запросила, допомагала пережити розлучення. А ти мені ніж у спину встромила. Ще подругою себе називала!
Наталя гордовито підійняла підборіддя:
– А що тут такого? Між нами просто спалахнуло кохання! Андрій сам мені сказав, що йому добре, коли я поряд! А з тобою він так себе давно не почував!
Андрій якось зблід. Фарба схлинула з обличчя.
– Наташо, що ти таке кажеш? Світлано, люба, я…
Світлана перервала чоловіка:
– Не турбуй себе, Андрію. Мені ваші виправдання не потрібні. Знаєш, я сьогодні у мами залишусь. А ви дрібнички свої поки що збирайте.
– І постільну білизну заберіть, навіть уявляти не хочу, що ви на ній витворяли. Ключі! – Світлана вимогливо простягла руку до чоловіка.
Той покірно вклав їй у долоню ключі від машини. Світлана сіла за кермо та завела двигун.
«Не плакати. Не смій бути слабкою перед ними. Не давай їм привід глузувати з тебе», – як мантру твердила собі Світлана.
Краєм вуха вона почула слова Наталії:
– А чому речі повинні збирати ми? Га?
Вдома у матері Свєта випила не менше літра чаю. Сльози лилися нескінченним потоком. Мати втішала, як могла. Але це мало допомагало. Світлана звинувачувала себе, чоловіка, Наташу, життя…
– Навіщо я взагалі зголосилася їй допомогти? Мамо, я ж сама у всьому винна!
Мати погладила Світлану по спині.
– Доню, не кори себе. Ти не знала, що все так обернеться. Ти просто хотіла допомогти подрузі.
– А в результаті втратила і чоловіка, і подругу, – схлипнула Світлана.
– Все налагодиться, от побачиш, – м’яко сказала мама.
Світлана не повірила, але кивнула. Ще більше засмучувати маму не хотілося.
Вранці Світлана насилу відірвала себе від ліжка. Хотілося закопатись глибше в ковдру і залишитися там назавжди. Не зустрічатися з Наталкою, з Андрієм. Не думати про розлучення. Просто забути, відгородитися від усіх проблем.
Коли будильник продзвенів утретє, Світлана просто скинула ковдру на підлогу.
– Досить жаліти себе! – сказала вона. – Я сильна, я впораюся!
Світлана сяк-так дісталася до роботи. Біля її столу вже маячила Наталя.
– Доброго ранку, – нейтрально привіталася Світлана.
– Нам треба поговорити! Чому ми з Андрієм повинні з’їхати! Це ти маєш забратися з квартири. Нас двоє, а ти одна! Андрій мовчить, просто пакує речі! Чому? Відповідай!
Світлана уважно подивилася на Наташу. Ще вчора вона була подругою. А сьогодні…
– Наталю, в офісі я не збираюся обговорювати особисті питання.
Їй весь день вдавалося уникати Наташу. Але ввечері, коли Світлана на таксі дісталася додому, тікати не було куди. Світлана обійшла квартиру. Андрій пакував останні речі. Житло ніби спорожніло, осиротіло за добу.
– Світлано, може, не пізно все виправити? Обіцяю, що подібне більше не повториться. Ніколи…
Світлана похмуро глянула на чоловіка.
– Ні, Андрію, зраду я не пробачу! А ти хоч подумав, що буде далі? Я постійно сумніватимуся в тобі. Чи не зраджує мені чоловік, чи не задивився на іншу? Ти вважаєш, що я хочу так жити? Постійно озираючись? Воно мені треба?
Андрій понуро опустив голову. У двері подзвонили, Світлана впустила у квартиру незадоволену Наталю.
– Ось, тепер не втечеш! Відповідай, чому ми з’їжджаємо? Це ваша спільна квартира! Андрій має право на половину. Чому ти йдеш? – обернулася до Андрія Наташа. – Ми ж мріяли, як житимемо разом!
Світлана пирхнула, ситуація була абсурдною.
– Тепер я розумію, ти від самого початку заздрила мені: чоловік, квартира з ремонтом, машина. І вирішила відібрати хоч половину, відвівши в мене чоловіка. Так, Наталко?
Мовчання Наталі говорило голосніше за будь-які слова.
– Ось тільки у твоєму плані є невелика вада. Квартира моя дошлюбна! Машину теж я купила, на власні кошти, які отримала у спадок.
– Андрій на ній їздив, бо я не люблю водити. Тобі залишається тільки сам Андрій, і його речі. Можеш забирати свій приз, я його не тримаю!
Наталка зробила крок назад. Вона широко розплющеними очима дивилася на Андрія.
– Це не ваша спільна квартира? – Вона перевела погляд на Світлану. – Але ж ти завжди говорила «наша квартира». Ти обманювала мене?
– Ні, просто вважала це місце нашою домівкою. Ось і не вдавалася в подробиці, – раптовий здогад виник у її голові. – Стривай, ти ж не для того розійшлася з Мишком, щоб отримати Андрія?
Наталя почервоніла від злості.
– Ти сама винна! Так вихвалялася своїм життям, звичайно, я теж захотіла такого чоловіка, квартиру! А ти чого чекала?
Світлана хрипко засміялася.
– Недолуга, тобі варто було більше дізнатися про того, на кого ти націлилася. Ось де ти припустилася помилки. Але це вже не має значення. Ідіть обидва з моєї квартири!
– Досить з мене драми на сьогодні.
Наталя репетувала матюками, поки Андрій тягнув її з квартири. Він наостанок кинув на Світлану погляд, в якому читалося останнє «вибач».
Але вже було пізно щось виправляти. Від їхнього шлюбу залишилося лише згарище, як і від дружби. Можливо це й на краще? Які її роки…
А висновок один, – ніяких “найкращих” подруг не пускати у своє сімейне життя! І менше язиком плескати – щастя любить тишу…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
