Галина вирішила продати свою трикімнатну квартиру, яка вже років зо два стояла без потреби. Сама жінка тепер постійно жила на дачі.
Чоловік Віктор там все облаштував так, щоб можна було не тільки влітку ночувати, а й комфортно зимувати.
Колись вони разом планували жити там постійно, щоб бути ближчими до природи. Та й важко вже було останніми роками розриватися між квартирою та дачею, яку подружжя купило, бувши ще молодими.
Чоловіка не стало два роки тому, і практично одразу Галина перебралася з квартири в цей будинок. Відволікала себе роботою на ділянці, турботою про посадки, а іноді – і просто важкою виснажливою працею.
Втомлювалася так, що в очах темніло. Адже вона ще, попри пенсію, продовжувала працювати на підприємстві. І, крім роботи на землі, треба було їздити до центру міста і назад. Щодня, крім вихідних та свят.
Але жінці це було потрібно. Тому що відвертало від горя і туги за Віктором, який був для Галини гарним чоловіком.
А зараз вона з досадою думала про те, що квартира, яка стояла порожньою, забирає пристойну частину її прибутку. Залишившись самою, їй треба було заощаджувати.
Дочка Юля кілька разів уже пропонувала матері здати квартиру.
– Мамо, чого вона стоїть у тебе марно? Здай її в оренду. Між іншим, непогані гроші матимеш. Хочеш, я знайду добрих мешканців? У знайомих запитаю, щоб гідні люди були, зараз багато житло шукають.
– Ні, дочко. Здавати не буду. Не хочу, щоб чужі там жили. Ти зрозумій, у квартирі багато наших із батьком речей. Ось, якщо продам її, то нехай живе, хто хоче. А поки квартира моя, здавати не буду. Не наполягай.
– Даремно ви так, Галино Миколаївно, – кисло посміхався зять Антон. – Якщо добре домовитись, то можна й половину вашої зарплати за місяць заробляти на мешканцях.
– Непогана матеріальна допомога для вас. Дивишся, і нам щось перепадало б. За нашу турботу про вас.
– А ти, Антоне, мої гроші не рахуй. Мені поки що й так вистачає, – відповіла Галина.
Але зараз твердо вирішила, що квартиру настав час продавати. Жити вона там більше не буде, справа ця вирішена. Галина вже знала, як розподілити гроші від продажу.
***
– Юля, я тебе попросити хотіла, – зателефонувала вона дочці. – Дай оголошення, я вирішила продати квартиру.
– Все, ні до чого більше її тримати. Сенсу немає. Жити в ній нікому, у вас своя квартира є, хороша, затишна. А мені й мого будиночка цілком вистачить.
– Мамо, ти зважилася на продаж? От і добре. Давно час. А то стоїть вона порожня – ні розуму, ні серцю. Добре, я займуся цим, – охоче погодилася Юля.
У вихідний дочка із зятем приїхали до Галини.
– Мамо, давай ключі, мені вже дзвонять по оголошенню. Охочих подивитися твою квартиру повно. Я думаю, ми її швиденько продамо, та й хорошу ціну візьмемо, – радісно видала дочка.
– Це добре. Значить, і турбот менше – і вам, і мені.
А за два тижні зателефонувала Юля і сказала, що знайшовся покупець. Галині треба було їхати в місто на угоду.
– Треба ж, як швидко! – думала Галина. – Ну і добре. Тепер можна почати робити все, що я запланувала. Ой, скільки ж у мене планів!
– Мамуль, а ти вигадала, що з грошима зробиш? Ми з Антоном вже розпланували. Ой, стільки ідей одразу з’явилося.
– І машину треба поміняти, і ремонт у кімнаті в Аліси зробити. На море можна злітати, днів на сім, – мрійливо сказала Юля.
– Доню, а з чого ти взяла, що вам щось належить з моїх грошей? – Запитала мати в дочки, від чого та на хвилину втратила дар мови.
– Стривай, мамо, як це, з чого? Ти що таке кажеш? Ти у собі?
– Як ніколи! І я вже знаю, як витратити мої гроші. А вам я більше нічого не винна, дітки.
– Ну й куди ж ти вирішила їх витратити? – Злісно вигукнула скривджена Юля. – І ще – хіба нам по закону і сумлінню нічого не належить від цієї квартири? Га?
– По закону – ні. І ти краще за мене це повинна знати. А по совісті… Ну, давай міркувати. Хіба ми з батьком мало для тебе колись зробили? Мало тобі дали?
– Освіту в університеті ти здобула. Зауваж, навчалася платно, хоча тоді ще не працювала. А платили ми з татом.
– І потім, коли вийшла заміж, квартиру вам із чоловіком хто купив? Ми з татом і купили. Сподіваюся, не забула, Юлю?
– Ну, пам’ятаю! Купили, бо була нагода. Багато батьків так роблять! От і ви, сподіваюся, не надірвалися, – дочка говорила різко, зі злом, навіть не замислюючись про свої слова.
– Не надірвалися, – сухо повторила мати. – Ми з батьком завжди вам з Антоном допомагали, якщо потреба була. І коли з’явилася Аліса, а ти сама в декреті сиділа.
– І коли твій Антон без роботи сидів пів року, пам’ятаєш? Ми віддавали вам частину своєї зарплати, вірячи, що так і треба допомагати близьким під час труднощів. А ти тепер вважаєш, що це все не рахується?
– Ой, ну про що ти, мамо? Я взагалі не розумію, що тут можна говорити. Батьки завжди допомагають дітям! Так має бути! Чи ти почнеш дорікати мені цим? – Юлія обурювалася.
– Ні, не дорікатиму. Не для того ми з татом намагалися. Але нагадати тобі все ж таки хочу. І ще раз повторю – я більше нікому нічого не винна!
– Дуже цікава картина виходить! Самотня літня жінка, яка живе на всьому готовому, вирішила витратити таку купу грошей. І куди ж цікаво? Чи не на таємного коханця?
– Що ти несеш? Як ти смієш? – від обурення Галина більше не змогла нічого додати.
– Смію! А може, ти в якусь секту потрапила? І всі гроші їм віддаси, своїм покровителям і благодійникам. В мене просто інших варіантів немає. На що тобі гроші, мамо?
– А я розповім, якщо тобі цікаво. Щоб ти більше не несла будь-яку нісенітницю. Мій дачний будиночок, який твій батько, царство йому небесне, утеплив і пристосував під всесезонне проживання, так і залишився дачним.
– Але я вже зробила вибір і жити планую в ньому. Бо мені добре на землі. Вона мене рятує від туги та самотності.
– Ну, живеш, і живи. У чому проблема, я не зрозумію? – роздратовано спитала дочка.
– У чому проблема, кажеш? А в тому, що ближче до старості хочу пожити, як людина. І планую зробити гарний ремонт.
– Так, будиночок маленький, але зробити його затишним та комфортним – у моїх силах. Крім ремонту, я хочу поставити машинку-автомат, посудомийну машину, душову кабіну.
– Та й меблі потрібні, адже в будинку майже нічого немає, тільки найнеобхідніше!
– Меблі? Мамо, а що, меблі з твоєї квартири тебе вже не влаштовують?
– Так, ти маєш рацію, не влаштовують. Навіщо мені цей мотлох? Чи, на твою думку, я за все своє життя нових і зручних меблів не заслужила?
– Ортопедичний матрац, масажне крісло, про яке давно мрію. На грядках іноді так напрацююся – спина просто відвалюється! Хіба твоя мати не заробила на гідну і затишну старість?
Галина намагалася не помічати, як витягнулися обличчя зятя та дочки. Що вони побіліли від злості та досади. Вона вирішила, що настав час дати їм зрозуміти, що вона теж людина.
– І ще в мене в планах – поставити лазню у дворі. Ви самі потім приїжджатимете до мене, паритися, відпочивати.
– А ще запланувала обладнати теплицю, хай і невелику. У мене багато планів. І зараз, коли є гроші від продажу квартири, ніщо не заважає їх здійснити?
– Господи! Ну марення просто! Навіщо тобі все це, мамо? Таке відчуття, що ти зібралася іноземні делегації зустрічати на своїй дачі!
– Ну, який ремонт? Яка лазня та теплиця? І навіщо тобі посудомийна машина? Ти вже сама не можеш пару тарілок та одну чашку помити? Я тебе просто не впізнаю!
– Можу! Я все можу, Юлю! І жити надголодь, і всі гроші віддавати дочці та зятю, щоб вони нічого не потребували.
– Повір мені, я й надалі могла б так жити. Але в мене є мрії, які обов’язково мають здійснюватись. І я дожила до такого віку, коли можу собі це дозволити. Інакше боюся не встигнути.
– Ой, ось тільки не треба! Не лякай мене! Ти не стародавня бабця, щоб про вічність говорити.
– Так, я ще не стара. Але мій солідний вік змушує мене приймати обдумані рішення, – сумно відповіла Галина, дивлячись на дочку. – І я ухвалила таке рішення.
– Ну, з цим зрозуміло – ремонт, лазня. А решта грошей? Ти ж не можеш у ремонт дачного будиночка вкласти таку суму? – не вгамовувалася Юля.
– Так, мені ось теж дуже цікаво, Галино Миколаївно, – приєднався до розмови невдоволений зять.
– А я скажу, якщо так цікаво. Мені приховувати нема чого. Частину суми я покладу в банк на депозит. Мало що завтра зі здоров’ям буде, треба бути готовим до всього. Щоб вас у майбутньому не напружувати, цю суму відкладу на чорний день.
– А тепер про головне – я поїду до подруги, яка кличе мене у гості вже двадцять років. Колись ми з Олею дружили, поки вона не вийшла заміж і не поїхала в Одесу.
– Я вирішила, що й мій час для подорожі настав. Ось приберу все на ділянці та поїду. А як повернуся, візьмуся за ремонт. Отакі у мене плани. Сподіваюся, запитань більше не лишилося?
– Поїхали звідси, Антоне! Нам тут робити нічого! – зі злом вигукнула Юля. – Як до чужої людини приїхали! Мати називається!
Дочка із зятем поїхали, але Галина, яка чекала на подібну реакцію, навіть і не думала засмучуватися. Пора вже дати їм зрозуміти – вона пенсіонер, і більше жодної допомоги від неї чекати не треба. А мрії… Вони справді мають здійснюватися. Коли, як не зараз, на пенсії?
Галина зателефонувала давній подрузі та сказала, що сьогодні ж візьме квиток до Одеси. Подруга щиро зраділа такій новині.
Забравши з ділянки останній урожай, Галина вирушила до подруги. Місяць, який вона прожила там, був одним із найчудовіших у її житті.
Так, мрії мають збуватись. Адже життя ще триває. Тим більше у неї є можливість – здоров’я, засоби та бажання.
Жінка чудово розуміла, що дочка може їй не пробачити такого вчинку. Того, що вона відмовила їм у грошах із продажу своєї квартири.
Але інакше вчинити не могла. Що більше робиш, то більше від тебе чекають. А подяки – нуль…
А може, могла по-іншому? Які у вас думки щодо цього?
