– Ні, Любо, – я злюсь! І тепер ти поясниш кожному, що дозволу не було. Ти вирішила все за мене! – Гаркнула обурена сестра

Хвіртку на моїй дачі я завжди зачиняла на клямку. Собак величезних не тримаю, охорони, звісно, ​​також немає. Для чого вона мені?

Мені багато років і клямки за очі вистачало. Ділянка дісталася від батьків, я на згадку про маму і тата доглядала її дбайливо. Але, щоправда, у міру своїх сил.

Я на дачу моталася з міста щовихідних, а під час відпустки взагалі жила тут невилазно весь липень. Кожен вечір в мене починався однаково: я обходила свої володіння. Переживала за кущики більше, ніж за дітей.

Помідори цього року вдалися. Кущі стояли міцні, підв’язані до кілочків, плоди наливались повільно. Я натішитися на них не могла, вже плани будувала, скільки банок помідорів і огірків у томатному соку закручу.

Сестра моя Люба приїжджала не часто. Вона теж жила в Черкасах, але своєї дачі в неї не було, і до землі вона якось не тяглася.

До мого городу вона ставилася з легкою зневагою, часом прикро наді мною з цього приводу жартуючи. Не те щоб я ображалася…

Просто неприємно було. Люба зазвичай з’являлася у своїй шкіряній куртці. Вона навіть у тридцятиградусну спеку по вулиці в ній ходила.

І говорила хрипким голосом, стрижку коротку носила. Напевно, тому її часом вважали за мужика.

***

В той день Люба приїхала із двома незнайомими мені жінками. Клямку зняла, хвіртку нахилила у двір і по-господарськи озирнулася. Я поливала помідори з лійки, коли почула окрик.

– Валь? Валюшо? Де ти там? Ми до річки пройдемо через твою ділянку, гаразд? – горлала Люба, йдучи до городу. – Головною дорогою далеко, а тут навпростець.

Я випросталась і примружилася. Жінки, мені незнайомі, вже йшли між грядками. Одна була в сандалях на босу ногу, інша йшла з пляжною сумкою, з якої стирчав рушник.

Можна було пройти вузькою стежкою вздовж паркану, але вони пішли прямо центральною доріжкою, витоптуючи бадилля моркви.

– Тільки хвіртки за собою зачиніть, – попросила я.

Люба махнула рукою і пішла вперед, не обертаючись.

***

Повернулася компанія за кілька годин, у прекрасному, треба помітити, настрої. Одна із супутниць Люби випустила обгортку від морозива прямо біля грядки з кропом.

Може, не помітила, а може вирішила, що тут смітити можна. Я підібрала обгортку, зім’яла в кулаку, але зауважень гостям сестри не зробила. А ввечері виявила, що далека хвіртка, через яку вони виходили до річки, відчинена навстіж.

Добре, що кури у сусідів не гуляють, пішли б прямо в мій город.

Ну, подумаєш, хвіртку не прикрили. Сестра, рідна людина, забула, викинула з голови моє маленьке прохання. І чого я в’їлася? Що мені, стежки шкода? Загалом, я змусила себе заспокоїтися.

А потім я стояла на ґанку, заварювала собі м’яту в чайнику і раптом почула, як Люба сидить на лавці за будинком і розмовляє телефоном.

Насправді я не хотіла підслуховувати – само якось вийшло. Голос у Любки дзвінкий, командирський. Тут не захочеш, а почуєш.

– Слухай, ти ще й питаєш? Звісно, ​​приїжджайте! Тут знаєш, як добре? Через дачу Вальки прямо до берега пройти можна. Та кинь ти, сестра й слова мені впоперек не скаже!

Я остовпіла.

Оце так… Я, значить, на думку Люби, на власній дачі права голосу не маю? Вона, виходить, сама за мене вирішує, кого кликати у гості, та коли?

Першим моїм бажанням було обійти будинок і як слід Любі мізки вправити. Але я зупинила себе. Може, я не дочула?

Може, Люба просто базікає на червоне слівце, ціну перед друзями набиває. Нерозумно якось влаштовувати скандал через телефонну розмову.

Я допила відвар, сполоснула кухоль і лягла спати.

А вранці на грядці з помідорами побачила свіжий слід – глибоку вм’ятину від рифленої підошви поруч із крайнім кущем. Хтось пройшов тут рано-вранці, поки я ще спала.

***

За кілька днів моєю ділянкою почали блукати зовсім мені незнайомі люди. Щодня були, а іноді й по кілька разів.

Спочатку пройшла пара з вудкою та рушниками – мені вони, на щастя, потрапили на очі. Побачивши непроханих гостей, я розлютилася.

– Дозвольте, шановні! Не наступайте на грядки, будь ласка! Ну акуратніше! Ви взагалі до кого?

– Люба сказала, що через вашу ділянку можна до річки пройти, – знизала плечима тітка. – Ви трохи посуньтеся, пройти дайте!

Парочка незворушно пройшла вперед, я провела їх поглядом. Вони вийшли через далеку хвіртку, знову не зачинивши її. Довелося самій йти і засувати клямку.

Наступного дня пройшли ще троє: чоловік та дві жінки з надувним матрацом. Потім пройшла родина із дітьми. Діти носилися між грядками, один затнувся об кілок і вивернув його разом із підв’язаним помідорним кущем.

Мати крикнула щось услід, але ніхто не зупинився. Кущ лежав на боці, з вивернутим корінням. На ньому вже зав’язалися маленькі зелені помідори.

Я “гостей” побачила з вікна. Поки взулась, поки вискочила… Знайшла лише обламаний кущ. Поки прикопувала кілочок і коріння, намагалася угамувати тремтіння в ногах. Ну, скільки можна?! Чому я взагалі терпіти все це маю?

Увечері я зателефонувала Любі.

– Любо, що відбувається? Коли ці паломництва через мою ділянку закінчаться? Чому всі ці люди на тебе посилаються?

– Ну, і що такого? – Люба хмикнула. – Валь, тобі шкода, чи що? До річки людям треба, а обходити довго. Подумаєш, пройшли доріжкою.

– Любо, ти себе взагалі чуєш! Я дозволила тобі один раз пройти! Тобі, а не всім твоїм друзям та знайомим! Щоб більше нікого стороннього не було! Ти мене чуєш? Вони мені потоптали грядки!

– Ой, Валю, не роби з мухи слона. Знайшла через що нити. Через грядки!

Я поклала слухавку і довго сиділа на ґанку. Вперше мені спала думка, що рідна сестра мене ні в що не ставить!

***

Наступного дня сусідка Інна забігла за сіллю. Жила вона через дві ділянки.

– Валь, а хто в тебе вічно на городі вештається? Не з наших!

Я промовчала. Не знаю, чому, але соромно мені стало перед сусідкою. Інна притулилася до стовпа хвіртки і розповіла, як у неї минулого літа родичка чоловіка стала водити людей через ділянку в ліс по гриби. Почалося з пари людей, а потім ходили сім’ями, з корзинами та собаками.

Інна поставила паркан із профнастилу. Родичка образилася і місяць не дзвонила.

– Але ж паркан стоїть, – сказала Інна. – І знаєш, через місяць вона сама зателефонувала, як ні в чому не бувало. Бо паркан – це кордон, а образа – справа тимчасова.

Я кивнула, відсипала солі в пакет. Вночі лежала без сну і думала: Інна взяла та зачинила. Просто поставила огорожу.

Але Люба – сестра. Я перевернулася на бік, потерла долоні під ковдрою і ніяк не могла вирішити: терпіти й далі чи закінчити, поки грядки ще живі.

А вранці, вийшовши на ґанок, побачила на доріжці між грядками порожню пластикову пляшку та чийсь забутий пляжний капець.

***

Люба приїхала у суботу, не попередивши. З нею було шестеро, когось із них я вже бачила, а когось ні. Одна жінка в широкому капелюсі від сонця несла під пахвою надувне коло, чоловік тягнув велику картату сумку. Я стояла на городі, підв’язувала огірки, коли почула клацання хвіртки.

Люба йшла попереду в шкіряній куртці, незважаючи на спеку, чубчик прилип до чола, і розводила руками, як екскурсовод.

– Проходьте, проходьте, – говорила вона, притримуючи мою хвіртку. – Сестра не заперечує, тут короткий шлях до берега. Між грядками тільки акуратніше, бо Валя нервується.

Вона засміялася голосно, по-господарськи, і компанія засміялася за нею. Вони рушили через ділянку по доріжці, але доріжка була вузька, і хтось неминуче наступав на грядку.

Я випросталась. Мотузка від підв’язки залишилася в руці. І тут я побачила, як жінка в капелюсі, та з надувним колом, ногою посунула кущ помідорів біля самої доріжки.

Просто відсунула носком кросівки, як предмет, що заважає. Кущ нахилився. Жінка обернулася до Люби:

– А що, тут ще й грядки на дорозі? Якось незручно.

То був той кущ. Той, який я врятувала після дитини, застромила назад, полила, підв’язала заново, і він тільки-но прижився.

На ньому вже наливались зелені помідори. Фарба прилила до обличчя. Я стиснула щелепи, зчепила руки перед собою, щоб не видно було, як вони тремтять, і пішла до Люби звичайним кроком. Пальці побіліли.

– Любо, – сказала я тихо, тоном, яким на роботі розмовляла з клієнтами, які відмовляли у виплаті. – Стій.

Люба обернулася. Компанія завмерла – хтось посеред доріжки, хтось уже на грядці.

– Я дозволила тобі один раз пройти із двома подругами. Один раз, Любо! А ти сказала всім цим людям, що я не заперечую. Але я заперечую і завжди заперечувала! Ти дала їм дозвіл, якого я нікому не давала!

Люба моргнула. Хрипкий голос став вищим, тоншим:

– Валь, ну ти чого, при людях…

– При людях – бо ти при людях мною розпорядилася, – відповіла я. – Відчинила мою хвіртку, провела чужих людей через мою ділянку, наступила на мої грядки і ще оголосила, що я нервуюся!

– Ні, Любо, – я злюсь! І тепер ти поясниш кожному, що дозволу не було. Ти вирішила все за мене!

Компанія мовчала. Жінка в капелюсі пригорнула надувне коло до грудей. Чоловік із картатою сумкою дивився убік.

– А поки  ти цього не зробиш, – сказала я, – не приїжджай.

Люба стояла, і обличчя в неї пішло червоними плямами, від вилиць до шиї. Вона хотіла щось сказати, але промовчала, потім повернулася до компанії і кинула:

– Гаразд, пішли дорогою.

Вони виходили мовчки, один за одним, не обертаючись. Хтось кинув на мене погляд, не розбереш, – співчуття чи осуд. Останнім йшов чоловік із вудкою, і він, єдиний із усіх, акуратно прикрив за собою хвіртку.

***

Увечері я сиділа на ґанку. Хустка гріла плечі, хоча вечір був теплий. Цвіркуни цокотіли в траві, над річкою піднімався легкий туман.

Люба не зателефонувала ні того дня, ні через тиждень. Компанія більше не приходила, може, Люба таки попередила, а може вони самі все зрозуміли з тієї суботи.

Якось уранці я бачила пару з вудкою: вони йшли довгою дорогою, через яр, в обхід. Чоловік помітив мене за парканом і коротко кивнув головою.

Я купила в господарському магазині навісний замок і повісила його на далеку хвіртку. Інна побачила і мовчки підняла великий палець.

Потім від двоюрідної тітки я дізналася, що Люба розповідає рідні іншу історію: ніби я «через грядки рідну сестру вигнала».

Що мені нібито шкода землі, помідорів, стежки до річки. Що вона просила по-доброму, а я влаштувала сцену при чужих людях і зганьбила її.

Я вислухала і промовчала. Хто хоче зрозуміти, той розбереться і без пояснень. Моє “можна один раз” хтось перетворив на “проходьте коли хочете”, і цей хтось – моя рідна сестра.

Любі я не дзвонила. Вона мені – також. Своєї провини в цьому я не бачу, тож винною себе не вважаю! Сьогодні стежкою пройшлися, грядки потоптали, – а завтра врожай зберуть! Воно мені треба?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!