– Валеро, ти не чуєш, що я тобі говорю, – сказала вона, не обертаючись. – Свято – це симптом! Хвороба в іншому! Ти не бачиш мене триста шістдесят чотири дні на рік. А на триста шістдесят п’ятий вдаєш, що я існую. Мені це набридло

Надія мила посуд, коли почула за спиною кроки та почула голос чоловіка.

– Ну що, Надь, як ти думаєш, банкет у «Панорамі» замовити чи в «Садибі»? – спитав він бадьорим голосом. – у «Садибі» дорожче, але там велика, гарна зала, гостям сподобається.

Надія не обернулася. Продовжувала терти тарілку, хоч та була вже чиста.

– Мені байдуже, – відповіла вона тихо.

– Що означає “байдуже”? – здивувався Валерій, – тридцять років спільного життя – не жарт. Такий ювілей слід гідно відзначити. Я вже з Вадимом домовився – він тамаду організує, музику, щоб все було, як у людей.

Надія вимкнула воду, витерла руки і обернулася до нього. Усередині все перевернулося, коли вона глянула чоловікові в обличчя. Хотіла побачити в ньому щось рідне і не змогла.

– Валеро, я не хочу жодного свята!

Чоловік не зрозумів. Дивився на неї з подивом, ніби вона сказала щось непристойне.

– У сенсі не хочеш? Надю, ти при своєму розумі? Тридцять років шлюбу!

– Саме тому й не хочу.

Вона відійшла від раковини, й сіла за стіл. Руки тремтіли. Надія сховала їх під стільницю, щоб чоловік не помітив. Він стояв посеред кухні, не знаючи, як реагувати.

– Поясни, – вимагав він холодно. – Я не розумію.

– Валеро, ти пам’ятаєш, коли востаннє ти питав, що я відчуваю? Про що думаю? Чим живу, зрештою?

– Що?

– Найбільше, чим ти іноді цікавишся, – сумно продовжувала Надія, – так це, що я робила цілий день. На те, що в мене всередині, тобі завжди було начхати. Як і на мої думки, сумніви. На мій біль.

Валерій мовчав. В його очах уже не було розгубленості – тільки злість. Вилиці напружилися, очі метали блискавки. А Надія продовжувала:

– Щороку двадцять восьмого травня, причому тільки в цей день, ти раптом згадуєш, що в тебе є дружина. Купуєш троянди. Збираєш гостей.

– Вимовляєш тост про жінку свого життя. А наступного дня – забуваєш про мене, і я знову стаю невидимкою. Меблями, які вміють готувати борщ.

– Ти невдячна, – тихо сказав він, але в голосі прорізалася сталь. – Я забезпечував тебе все життя. Працював, не бенкетував, не гуляв. Ми дочку виростили, онуків няньчили. Чого тобі треба?

– Мені треба, щоб ти мене любив, – відповіла Надія. Голос її зірвався. Вона замовкла, щоб не заплакати.

Валерій глянув на неї, як на хвору. Потім розвернувся і вийшов із кухні. Надія залишилася сама, чула, як грюкнули двері спальні, і відчувала, як порожнеча всередині розростається до розмірів усього будинку.

Вона сиділа в тиші і дивилася у вікно. За склом мрячив дощ, по склу стікали краплі.

Тридцять років… Лише в цей день Валерій ставав іншим, – а решту днів він жив своїм життям, Надія – своїм.

Вони перетиналися на кухні за сніданком та вечерею. Говорили про те, що купити, коли прийдуть сантехніки, як у дочки справи. І все. Він не питав, що їй сниться. Не помічав, коли вона плакала у ванній кімнаті. Не обіймав без нагоди.

Навіщо їй це свято?

***

Через тиждень її розмова з Валерою стала відома всій рідні. Сестра чоловіка, Віра, зателефонувала першою.

– Надю, ти з глузду з’їхала? – без вітання почала вона, – ви стільки років разом, і ти через якусь нісенітницю хочеш усе зіпсувати?

– Віро, це не нісенітниця!

– А що? – Віра говорила з Надією повчально, як з дитиною. – Чоловік як чоловік. Працює, будинок утримує. Чого тобі не вистачає?

– Кохання не вистачає, – відповіла Надія. – Людини поряд, а не мешканця.

– Та ти романтик, Надіє, – посміхнулася Віра. – У нашому віці так уже не живуть. Побут, звички, діти, онуки. А ти вирішила зруйнувати сім’ю через те, що чоловік не носить тебе на руках?

– Я вирішила припинити вдавати, – відповіла Надія. – Це не одне й те саме.

– Вдавати? – Віра знову хмикнула. – Ти думаєш, я щаслива з моїм Вітькою? Він також – не цукор. Але ми тримаємось. Тому що сім’я – це зобов’язання. Ти що, у свої п’ятдесят п’ять принца на коні чекаєш?

Надія поклала слухавку. Розмовляти далі не мало сенсу. Руки тремтіли, вона стиснула їх у кулаки і заплющила очі, щоб не заплакати.

***

За два дні приїхала дочка. Вона прийшла з тортом, який спекла сама, і посміхалася тією усмішкою, якою дорослі усміхаються дітям, коли не хочуть їх засмучувати.

– Мамо, тато мені все розповів, – почала вона обережно. – Ти правда проти свята?

– Правда.

– Але чому? Це наша сімейна традиція!

– Олю, це свято – єдиний день у році, коли твій батько помічає, що в нього є дружина. В решту днів я для нього не існую. Усе! Я втомилася.

Оля насупилась. Брови зійшлися, губи стиснулися.

– Мамо, не перебільшуй. Тато завжди дбає про тебе.

– Він платить за квартиру? – Усміхнулася Надія. – Це не турбота, дочко. Це оплата рахунків.

– А що для тебе турбота?

– Це – коли тебе бачать, чують, розуміють. Коли цікавляться тим, що в тебе на душі, а не лише тим, що в тарілці.

– Мамо, але ж всі так живуть! – Вигукнула дочка. – У всіх побут, робота, втома. Не можна вимагати від тата, щоб він був, як у молодості.

– Я не вимагаю від нього молодості, – сказала Надія втомлено. – Я вимагаю елементарної уваги. А якщо її немає, то навіщо я йому потрібна? Для картинки?

Оля замовкла. Встала, пройшлася кухнею, зупинилася біля вікна. Спина в неї була напружена, плечі підняті – Надія добре знала цю позу. Оля теж не вміла залишатися спокійною, коли всередині все вирує.

– Ти хочеш розлучитися? – Запитала вона нарешті.

– Не знаю. Я хочу пожити сама. Подумати.

Оля обернулася, і Надія побачила страх у її очах. Справжній, дитячий, який вирвався назовні, попри те, що дочці було вже двадцять вісім років, свій власний шлюб та двоє дітей.

– А як же ми? Як же наша родина?

– Олю, я не збираюся нікуди зникати. Я просто хочу зрозуміти, хто я без ролі нелюбої дружини.

– І ти руйнуєш нашу сім’ю через таку дурість?!

Оля схопилася і пішла, не прощаючись.

***

Надія сиділа сама в порожній кухні. На столі стояла недоїдена шарлотка і охололий чай. Вона дивилася на все це і нічого не відчувала.

***

Наступного дня Надя зателефонувала до чоловіка на роботу. Сказала, що винаймає квартиру і переїжджає.

Він приїхав за годину. Вигляд у нього був розгублений і злий одночасно. Він стояв у коридорі, не проходячи на кухню, і дивився, як вона вкладає у валізу одяг.

– Надю, це через свято? – Запитав він здавленим голосом. – Добре, нехай не буде свята. Жодного. Тільки ми вдвох. Я замовлю вечерю, куплю квіти. Залишся.

– Валеро, ти не чуєш, що я тобі говорю, – сказала вона, не обертаючись. – Свято – це симптом. Хвороба в іншому. Ти не бачиш мене триста шістдесят чотири дні на рік. А на триста шістдесят п’ятий вдаєш, що я існую. Мені це набридло!

Валерій підійшов ближче, спробував узяти жінку за руку.

– Надю, але ж я люблю тебе! Як мені це довести?

– Довести? – Надія знизала плечима, – Ніяк.

Вона зачинила валізу, застебнула блискавку. Руки трохи тремтіли, але сумнівів не було.

– Я орендувала студію, поки що на три місяці. Хочу побути сама.

– А якщо я тебе не відпущу?

– Ти не можеш мене втримати, Валеро. Ти давно не тримаєш мене.

Надія вийшла, натиснула кнопку ліфта. Валерій стояв у дверях, не рухаючись. У нього було обличчя людини, у якої забрали щось дуже важливе, але не міг зрозуміти, що.

Надія бачила його в щілині дверей, що зачинялися, і відчувала, як усередині розривається щось, чому немає назви.

***

Квартира виявилася маленькою. Дванадцять квадратних метрів, кухня-ніша, диван, стіл, на вікні – герань, що залишилася від минулих мешканців.

Надія розпакувала речі, повісила у шафу сукні, розставила книги на полицю, поставила на підвіконня маленьку ікону – мамину. Сіла за стіл, заварила чай. Вона зрозуміла, що вперше за багато років почувається дуже добре.

***

Валера дзвонив перші три дні. Вимагав, погрожував, благав. Надія не переривала, просто чекала, поки він виговориться, і казала:

– Валеро, я не повернуся. Поки що.

Потім клала слухавку і довго сиділа, дивлячись на телефон.

За тиждень він перестав дзвонити. Надійшло повідомлення:

– Якщо хочеш розлучення – подавай документи. Я не заважатиму.

Надія прочитала та нічого не відповіла.

***

За місяць приїхала Оля. Надя відчинила двері. Дочка переступила поріг із таким виглядом, ніби входила в  чужий світ. Вона оглянула студію, скривилася.

– Мамо, ну і навіщо тобі ця будка? В тебе ж трикімнатна квартира.

– Це не будка, – відповіла Надія. – Це моє житло.

– Ти серйозно хочеш тут жити?

– Вже живу.

Оля сіла на диван, навіщось поправила подушку, потім підвелася і підійшла до вікна. Надія дивилася на дочку і бачила, яка та напружена.

– Мамо, я думала про те, що ти говорила, – почала вона тихо. – Мені тоді здалося, що ти збожеволіла. Але потім я почала придивлятися. До тата, до нас, до нашої квартири.

Надія мовчала.

– Тато приїхав до мене минулого тижня, – продовжила Оля, – розповідав, яка ти невдячна. Що він все життя тебе забезпечував, а ти його кинула на старість.

– Я слухала його і раптом зрозуміла: він говорить про тебе, як про річ, яка зламалася. Ти навіть не людина у його розповідях. Ти функція. І він не розуміє, чому функція відмовилася працювати.

Оля обернулася до матері. В очах у неї блищали сльози.

– Мамо, я зрозуміла, що ти маєш рацію. Ти пішла не від нього. Ти втекла від того, що він з тобою зробив.

Надія підійшла до дочки, обійняла її. Оля заплакала, уткнулася їй у плече.

– Я боялася, що ти засудиш мене, – прошепотіла Надя.

– Я й засуджувала, – відповіла Оля крізь сльози. – Спочатку. А потім зрозуміла, що ти смілива, мамо. Я б так не змогла.

– Змогла б, – усміхнулася Надя. – Якби втомилася так же сильно.

Вони стояли біля вікна, обійнявшись. За вікном падало сухе листя, кружляло в повітрі і опускалося на мокрий асфальт.

А життя йшло своєю чергою, – і воно обов’язково все розставить по своїх місцях…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок Надії? Чи вважаєте ви, що такі відносини в родині, – привід для розлучення?