– Ще банок двадцять огірків, і на сьогодні все, – оголосила Тамара Павлівна, витираючи руки об фартух.
Тетяна провела долонею по лобі, стираючи краплі поту, що виступили. Майка, промокла наскрізь, прилипла до тіла. На кухні не було чим дихати. Повітря густе, важке, просочене запахами оцту і кропу.
Таня окинула поглядом стіл, завалений банками, кришками, овочами. У підвалі ще помідори чекали своєї черги, капуста на закваску, десяток різних салатів. Роботи ще на тиждень.
– Добре, мамо, – видихнула Тетяна і потяглася за черговою банкою.
Руки рухалися майже автоматично. Огірки у банку, залити розсолом, закрутити кришку. Знову і знову. Тетяна продовжувала працювати, намагаючись не думати про те, скільки ще потрібно зробити.
– Ось, – задоволено промовила Тамара Павлівна, оглядаючи ряди готових банок, – незабаром наша родина буде готова до зими.
Тетяна не витримала. Вона відклала ополоник і подивилася на матір.
– Мамо, а де Оля? Чому вона не допомагає?
Тамара Павлівна зам’ялася. Відвела погляд убік, почала витирати вже чистий стіл.
– Ну, в Олі нова робота. Вона поки що не може відпроситися, розумієш. Відповідальна посада, начальство суворе.
Тетяна стиснула губи. Звісно. Оля завжди знаходила відмовки. Минулого року молодша сестра «злягла» із застудою саме того тижня, коли треба було закручувати банки.
Позаминулого – відрядження, яке так вдало збіглося з датою заготівель. А ось у Тетяни ніколи жодних планів не повинно бути. Мати майже в наказному тоні вимагала, щоб дочка відпросилася з роботи та приїхала.
– Таню, не хмурся, – м’яко сказала Тамара Павлівна, помітивши вираз обличчя доньки. – Зате ми всю зиму їстимемо свої заготівлі. Вітаміни! Нічого кориснішого немає.
Тетяна кивнула. Це був єдиний плюс у всій ситуації. Хоча б соління справді виходили чудові.
Наступні дні злилися в одну нескінченну круговерть. Тетяна закручувала помідори, готувала салати, квасила капусту.
Тягала важкі ящики з банками в льох, піднімаючись і спускаючись по крутих сходах десятки разів. Допомагала прибиратись після чергової партії заготівель.
Мила підлогу, протирала столи, виносила сміття. Руки боліли, спина нила. Вечорами Тетяна валилася на ліжко без сил.
Коли все нарешті скінчилося, Тетяна повернулася у свою квартиру. Вона була виснажена. Від відпустки залишився один день, і провести його хотілося тільки в тиші та спокої. Вдома було пусто.
Холодильник зяяв напівпорожніми полицями. Але мати була задоволена, а це найголовніше. Щоправда, Оля так жодного разу й не подзвонила. Не поцікавилася, як йдуть справи, не запропонувала допомогу. Нічого.
…Час минав. Настала зима. Тетяна періодично їздила до матері за консервацією. Брала по кілька банок – огірки, помідори, салати. Все було смачне, домашнє. Тамара Павлівна раділа візиту доньки. Вони пили чай, багато розмовляли.
Наприкінці січня Тетяна знову приїхала до матері. Тамара Павлівна зустріла її із посмішкою, накрила на стіл. Тетяна сіла, озирнулася. На столі стояли покупні ковбаса та сир, хліб. Але ні салатів, ні іншої консервації не було.
Тетяна насупилась. Дивно. Зазвичай мати обов’язково виставляла щось зі своїх заготівель. Але зараз стіл виглядав якось біднувато.
Вони поговорили про все. Тамара Павлівна розповідала новини, розпитувала доньку про роботу. Тетяна майже забула про дивну відсутність різносолів на столі.
Коли настав час збиратися додому, Тетяна встала та натягла куртку.
– Мамо, я зараз схожу в льох і візьму три баночки капусти з морквою, – сказала вона, прямуючи до дверей.
– Не треба! – різко зупинила її Тамара Павлівна.
Тетяна обернулася, здивовано підійнявши брови.
– Чому? Я якраз хотіла на тижні зробити…
– Просто… не треба, Таню. Не ходи у льох.
Мати відвела погляд. Щось у її поведінці напружило Тетяну. Вона кинула куртку на стілець.
– Мамо, що трапилося? Чому я не можу взяти пару банок?
– Ну, я просто… не можу дати тобі консервації, – пробурмотіла Тамара Павлівна, дивлячись у підлогу.
Тетяна примружилася. Усередині почало закипати роздратування.
– Мамо, я тиждень на консервацію витратила. Пам’ятаєш? А тепер пару банок узяти не можу? Поясни мені, будь ласка, що відбувається.
– Таню, ну не треба зараз… Просто не можу дати тобі, і все.
Тетяна розвернулась і майже бігцем попрямувала до льоху. Ззаду пролунав крик матері:
– Таня! Не чіпай, я тобі сказала!
Але Тетяна вже відчинила двері та спустилася сходами. Клацнула вимикачем. Світло залило невелике приміщення. Тетяна завмерла. Полиці зяяли пусткою.
Там, де ще недавно стояли акуратні ряди банок, тепер залишилося менше половини. Хоча Тетяна точно пам’ятала – недавно полички були відносно повними. Куди все поділося?
Тетяна повільно підійнялася нагору. Вона вийшла на кухню, та подивилася на матір. Тамара Павлівна стояла, опустивши голову. Щоки її почервоніли від сорому.
– Мамо! – ахнула Тетяна. – Тобі грошей не вистачає? Ти консервацію продаєш? То треба було сказати! Я переказала б, скільки потрібно. Ти не повинна в такому віці мерзнути на вулиці та продавати консервацію!
Тетяна спробувала взяти матір за руки, але Тамара Павлівна відсмикнулася. Тетяна насупилась. Усередині все похололо.
– Справа не в цьому? Ти їх не продаєш?
Тамара Павлівна похитала головою. Тетяна повільно опустилася на стілець. Подивилася матері прямо у вічі.
– Так, а ну розповідай…
Повисла тиша. Тамара Павлівна зітхнула, провела рукою по обличчю.
– Все пішло Олі, – тихо зізналася вона. – Вона зустріла хлопця, а в нього велика родина в місті. Оля якось їм сказала, що робить запаси на зиму. А вся його родина почала вимагати банки.
– То одне, то інше. Оля не може відмовити, розумієш? Вона хоче вийти за нього заміж. Сім’я багата, впливова. Ось і… швидко все скінчилося.
Тетяна на мить затримала подих. Вона подумала, що мати потребує. Переживала за неї. Але реальність виявилася набагато прозаїчнішою.
– Ти мені заборонила брати банки, щоб Олі вистачило? – Повільно промовила Тетяна.
Тамара Павлівна мовчала.
– Ти тільки про Олю думаєш? – Тетяна встала, оперлась руками об стіл. – А я? Мамо, хто закручував усе це? Хто? Оля? Де вона була, коли я тут горбатилась цілий тиждень? А зараз Оля, як ні в чому не бувало спустошує полиці!
– Таню, ну зрозумій ти… в Олі зараз важливий момент у житті, – почала виправдовуватися Тамара Павлівна. – Вона повинна справити враження на його родину. А ти… Тобі це не критично. Зрозумій мене та Олю, доню. Я…
Тетяна похитала головою. Розвернулася, взяла куртку.
– Не варто. Я все зрозуміла.
Вона вийшла з дому, не озираючись, та сіла за кермо машини. Стиснула кермо так міцно, що побіліли кісточки пальців.
Усередині клекотіла злість, образа, гіркота. Тетяна ледве стримала сльози, що рвалися назовні. Завела двигун і поїхала геть.
…Минули місяці. Оля з’їхалася з тим хлопцем. Тетяна зрідка відвідувала матір, але банки більше не вимагала.
Тамара Павлівна цю тему більше не порушувала. Вони розмовляли про погоду, роботу, про сусідів. Але між ними ніби зросла стіна.
І ось настав новий сезон консервації. Якось увечері задзвонив телефон. Тетяна глянула на екран – мати. Вона взяла слухавку.
– Таню, час, дочко, – бадьоро сказала Тамара Павлівна. – Чекаю на тебе наступного тижня. Потрібно робити запаси до зими. Цього року ще більше, аби всім вистачило.
Тетяна завмерла. Усім. Значить, Оля знову роздаватиме банки ліворуч і праворуч, а Тетяна має працювати, як навіжена.
– Я не приїду, мамо.
– Що? – У слухавці повисла тиша. – Таня, ти що несеш? Звісно, приїдеш. Мені одній не впоратися.
– Ні, мамо. Не приїду. Все, що мені потрібне, я куплю в крамниці.
– Але… але, як же? Запаси! Вітаміни! Ти ж сама любиш!
– Твої запаси мені не потрібні, – спокійно сказала Тетяна. – А ті, кому вони потрібні, хай самі витрачають на них час та сили.
– Таня! Ти не можеш так вчинити! А як же Оля? Я ж твоя мати! Ти маєш…
Тетяна поклала слухавку. Вона не збиралася більше бути добрим віслюком, який батрачить на інших. Досить з неї! І взагалі – нікому і нічого вона не винна…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
