Я була єдиною дитиною у Софії В’ячеславівни, моєї матері. Я з’явилася в неї досить пізно, коли їй вже виповнилося сорок шість років.
Відносини між нами були завжди непростими, але я намагалася підтримувати їх, як могла. Більшого напруження вони досягли тоді, коли я повідомила матері, що ми з чоловіком збираємося перебиратися в інше місто.
Мати бурхливо відреагувала на несподівану новину, та закотила мені істерику.
– Мамо, поговорімо з тобою серйозно і без емоцій, – я спробувала достукатися до матері.
– Про що ще тут говорити? Ти хочеш лишити мене одну! – Закотила вона очі.
– Ні, мамо, ні. Просто… ми з Дімою хочемо розпочати нове життя, на новому місці. Йому запропонували гарну посаду. Гріх від неї відмовлятися, – винувато промовила я.
– Гріх відмовлятись? А рідну матір не гріх кидати? Нове життя вони зібралися розпочати, – пробурчала Софія В’ячеславівна.
– А як же стара робота? Чи забудете про неї успішно, як і про мене? Хто про мене подбає? Хто допоможе, якщо я раптом захворію?
– Ти ж сама переконувала мене, що здорова! – нагадала я про нещодавню розмову. – Якщо хочеш, підемо завтра до лікаря.
– Нехай він ще раз перевірить тебе, призначить необхідні аналізи та обстеження. Якщо виявляться проблеми зі здоров’ям, ми знайдемо спосіб вирішити їх…
– Не потрібні мені твої лікарі! Підкупиш усіх, вони й скажуть, що я здорова! Ви тільки хочете позбавитися мене, от і все! – гірко заридала мати. – Заберіть мене із собою! – Додала вона несподівано.
– Куди? – оторопіла я.
– В місто. Ну туди, куди ви самі їдете, – мати з надією подивилась на мене.
– Мамо, ні, разом нам жити ніяк не вийде, – сумно промовила я, розуміючи, що в одній квартирі нам ніколи, та нізащо не вжитися.
Замість відповіді, вона заголосила так несамовито, що стало ніяково.
– Тікаєш підлим чином зі своїм чоловіком в інше місто, і кидаєш мене одну, – голосно ридала вона.
Усі слова заспокоєння, які я використала, не змогли змусити матір замовкнути. Вирішивши відкласти розмову на другий раз, я спішно покинула квартиру матері.
Однак і нова спроба, яка сталася за кілька днів, ні до чого не привела. Мати вимагала, щоб я, або нікуди не виїжджала, або взяла її з собою.
Я зітхала, відчуваючи, як мій терпець починає уриватися. Я знала, що мати часто перебільшувала свої недуги, й добре цим користувалася.
Якось увечері, коли напруга досягла межі, мати різко висловилася:
– Ти думаєш, я не бачу, як ти намагаєшся втекти від мене? Ну біжи, біжи, тебе ніхто не тримає! Залиш мене тут одну, нехай мене не стане, нехай ти потім будеш про це шкодувати! Але тільки знай, що я прокляну тебе за втечу!
– Мамо, будь ласка, заспокойся. Ніхто не хоче тебе кидати. Спробуймо знайти вихід, який влаштує всіх!
– Жодних виходів! Або ви живете зі мною, або я залишаюся сама. Вибір за тобою! – Мати вказала мені на двері.
Я відчула, як сльози починають підступати до моїх очей. Я не знала, що робити. З одного боку – я не хотіла залишати матір одну, особливо, якщо та справді хворіла.
А з іншого – я боялася, що спільне проживання призведе до нових конфліктів, та остаточного розриву наших стосунків.
Мені здавалося, що мати навмисно маніпулює мною, використовуючи свої уявні хвороби, як важіль тиску.
Увечері, сидячи на кухні із чоловіком Дмитром, я зробила спробу знайти рішення:
– Не знаю, що робити з мамою? Вона таке каже!
Я, нічого не приховуючи, поділилася з чоловіком подробицями розмови з нею.
– Настя, ми повинні думати про наше майбутнє. Я розумію, що твоя мама важлива для тебе, але ми не можемо постійно підлаштовуватись під неї!
– Я знаю, Дімо. Але як я можу її покинути? – похмуро опустивши голову, промовила я.
– Я все розумію, але твоя турбота про матір не повинна бути нам на шкоду. Не варто жертвувати своїм щастям заради її комфорту.
– Все одно їй ніколи не догодиш. Жінка вона, звичайно, егоїстична та своєрідна, – знизав плечима Дмитро.
– Як мені все це пояснити мамі? Не думаю, що вона взагалі щось зрозуміє!
– Поговори з нею відверто. Запропонуй варіант із проживанням в окремій квартирі поряд з нами, – запропонував чоловік.
Я задумливо кивнула. Увечері я знову зазирнула до матері, та завела розмову:
– Мамо, я розумію, що ти переживаєш. Але, будь ласка, послухай мене. Ми з Дімою хочемо переїхати, і я готова допомагати тобі, але я не можу погодитися на те, щоб ми жили разом.
– Отже, ти вибираєш його замість мене? Якийсь чужий мужик тобі дорожчий за рідну матір? – заохала вона.
– Ні, мамо. Я вибираю наше майбутнє, але це не означає, що залишу тебе одну. Ми з Дімою знайдемо для тебе квартиру поряд з нами, й відвідуватимемо по можливості, – переконувала я її.
Мати мовчала, трепетно обмірковуючи мою пропозицію. Нарешті вона приречено зітхнула і кивнула.
– Добре, Настю. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, то я погоджусь із тобою. Тільки обіцяй, що заходитимеш до мене щодня, а не в міру можливості. Не хочу сидіти одна в чотирьох стінах!
– Обіцяю, мамо, – усміхнулася я у відповідь.
– А що робитимемо з моєю квартирою? – заметушилася вона. – Раптом я в чужому місті не приживусь?
– Давай здавати твою квартиру, а на ці гроші орендувати тобі житло. Не сподобається, ти завжди зможеш поїхати назад, – запевнила я матір.
Мати погодилася зі мною, мені вдалося знайти компроміс, який влаштував обидві сторони: і матір, і нас з чоловіком.
Мати переїхала разом з нами з мінімумом речей в інше місто. Спочатку ми винайняли для неї квартиру, а коли вона вирішила, що точно залишається поруч з нами, допомогли їй продати свою.
На вторговані від продажу трикімнатної квартири гроші, ми придбали дві однокімнатні квартири.
Ми спочатку ходили один до одного щодня, а коли нам набридли часті відвідування, почали зустрічатися лише у вихідні дні.
Не дарма говорять, що людина до всього звикає! Очі бояться, а руки роблять! Так і в нашому випадку сталося! Тож не бійтеся змін! Що Бог не дає, то все на краще! Ви зі мною згодні? Чи є заперечення?
