Ні мати, ні брат не хотіли спілкуватися зі мною! Вони вважали мене зрадницею і не хотіли мати зі мною нічого спільного

Вхідні двері голосно грюкнули, і я, як ужалена, підскочила на місці, усвідомивши, що знову забула зачинитися.

Злякано поглянувши на передпокій, я прислухалася. Чоловік та діти, за моїми підрахунками, ще не мали повернутися.

Тоді залишалося питання: хто міг так безцеремонно і без проса увірватися до квартири? На думку нічого гарного не спадало, самі страшилки.

Однак по човганню ніг зрозуміла, що прийшла людина, якої я боялася набагато більше за чужих людей, – це моя власна мати Євгенія Сергіївна.

– Де ти? Чому двері навстіж відчинені? Заходь, народ, бери, що хочеш! – З порога почувся її роздратований голос. – Ти, як була в дитинстві безглузда, так і залишилася! – ойкаючи, роздратовано додала вона.

– Мамо, ти прийшла мене обзивати? – посміхнулася я, розізлившись на себе за те, що не зачинила двері.

– Ні, я прийшла зовсім по іншому питанню, а це просто до речі сказала, – сердито пробурчала вона.
– Лихо у нас у сім’ї, а ти либу тут давиш!

– У моїй сім’ї все добре, – розвела я руками.

– Взагалі-то в тебе всього одна сім’я: це я і твій брат! Ось про нашого Артема я і хочу з тобою поговорити…

Мати витримала легку паузу, а потім подивилася на мене, чекаючи, поки я запитаю про те, що ж сталося з братом.

Однак я проігнорувала слова матері, та вдала, що мене зовсім не цікавлять проблеми Артема.

– Підла вертихвістка Наталя вигнала твого брата з дому, – скривджено промовила вона. – Безсовісна дівка!

– Чому?

– Чому? – перепитала жінка. – Ти хочеш дізнатися, за що вона його вигнала? Просто так! Вони прожили у цій квартирі два роки, а в результаті вийшло, що Артем не має на неї жодних прав!

– Завтра ж ми підемо з ним до юриста з’ясовувати, чи Наталія мала право виганяти його!
– Звісно, ​​мала! – пирхнула я. – Це її квартира, вона купувала її до шлюбу!

– І що? А два роки не беруться до уваги?! – запротестувала мати. – Він за цей час багато чого там зробив! – обурено додала вона.

– Що? Поміняв розетку? Ах, ні! Це ж зробив мій чоловік, бо брат нічого не вміє! – уїдливо нагадала я.

– Ой, я зараз найменше потребую твоїх марень, – відмахнулася від мене мати. – Є проблеми гірші, ніж твоя розетка. Артему нема де жити. Ти маєш пустити його до себе!

– Я? Чому я? Куди його візьму? У нас двокімнатна квартира, та двоє дітей!
– Ось і поселиш Артема з ними, – мати моментально знайшла вихід зі становища.

– У нас із Дімою дівчатка. Ні, я брата до себе не пущу! – Чому б тобі не взяти його до себе?
– До себе? Ти смієшся чи що? – у матері очі миттєво стали по п’ять копійок.

– Зовсім! У тебе теж двокімнатна квартира, – поспішила я нагадати матері.

– Артем не працює! Я живу на пенсію і те, що отримую з продажу в’язаних шкарпеток. На що я його годуватиму? – роздратовано промовила вона і сплеснула руками.

Я здивовано підняла брови й, не моргаючи, дивилася на знахабнілу матір.
– На твою думку, його маємо годувати ми? – Насилу видавила я з себе.

– Ви з Дімою працюєте і все одно годуєте двох дітей. Одним ротом менше, одним ротом більше, – покривила обличчя мати, яка не бачила нічого поганого у своїй пропозиції.

– То хай іде і працює! Чому його має хтось годувати?! – я до глибини душі була обурена відповіддю матері.

– Ось ти його і наставиш на істинний шлях, ти ж сестра, а не аби хто! Коротше, я йому скажу, щоб їхав до тебе, – задоволено посміхнулася вона.

– Ні!- Він не житиме у нас! Бери його до себе і жени на роботу, або хай Артем біжить до Наталі й валяється у неї в ногах. Як я розумію, саме через лінощі вона його й виставила за двері?

– Надя, ти відмовляєш рідному братові у допомозі? – мати схопилася за серце. – Я думала, що ти його любиш, коли ми кожне свято збиралися за одним столом…

– Причому тут кохання? Я люблю Артема, але не збираюся садити його на свою шию, – спокійним тоном пояснила я.

Мати, зрозумівши, що я не збираюся робити так, як вона каже, блискавично змінилася в обличчі. Її губи мимоволі затремтіли, зуби зло застукали, а на лобі з’явився дрібний піт.

– Ти руйнуєш нашу сім’ю, одумайся! – Якщо ти не пустиш до себе брата, він образиться на тебе, і можна буде геть-чисто забути про спільні свята! Думаєш, Артем потім захоче сидіти за одним столом зі зрадницею?!

– Мамо, йому двадцять дев’ять років…

– Та хоч сорок дев’ять! – злісно процідила мати. – Він і в шістдесят залишається твоїм братом, якому ти зобов’язана допомогти, тим більше, що він молодший за тебе!

– Якщо я маю все життя допомагати братові, хто тоді буде допомагати моїм дітям? – стримано запитала я.

– У них взагалі є Діма, – мати швидко знайшла, що мені відповісти.

– Тато у них є, а мами немає? – не стримавшись, я покрутила пальцем біля скроні, давши зрозуміти матері, що вона щойно зморозила велику дурницю.

– До того ж ти, напевно, зовсім забула, що мій чоловік має дві сестри й батьків. Якщо кожен з нас допомагатиме родичам, то хто тоді допомагатиме нашим дітям? Може, ти?

– Я? З чого я допомагатиму, коли в мене пенсія мізерна, – мати обурено сплеснула руками. – Не треба було тоді виходити заміж і заводити дітей, поки б не переконалася в тому, що мати та брат ні в чому не потребують!

Останню фразу мати вимовила таким повчальним тоном, що я остаточно зрозуміла, що вона не лукавить, а каже саме так, що думає.

– Ну то що? Я дзвоню Артему? – не бажаючи довго чекати на відповідь, поцікавилася вона.
– Ні! Розв’язуйте свої проблеми самі! – холодно відповіла я.

Мати грізно зиркнула на мене і почала сипати прокльонами на мою адресу.
– Ти більше не маєш родини! – вже за дверима випалила вона і швидко вийшла.

З цього дня ні мати, ні брат не хотіли спілкуватися зі мною. Вони вважали мене зрадницею і не хотіли мати зі мною нічого спільного!

Якщо вони думають, що цим мене образили, то дуже помиляються! Я щаслива! Ні від матері, ні від ледаря – брата, я ніколи не чула жодного привітного слова, та доброго вчинку!

Тільки накази, та прокльони! Більше я такого ніколи не стерплю! Годі! Ви зі мною згодні?