Мама зателефонувала Ользі у четвер увечері.
– Олю, які у тебе плани на суботу? – Запитала вона.
– Та нічого особливого: продукти треба купити, квартиру прибрати, – відповіла дочка.
– Якщо ми з татом прийдемо до тебе годині о п’ятій – нормально буде? – Поцікавилася мама.
– Звісно, приходьте. Щось сталося?
– Ні. Просто треба обговорити одне важливе питання.
– Зрозуміло – сімейна рада, – посміхнулася Ольга.
– Щось на кшталт того, – ухильно відповіла мама.
Сім років тому.
Така ж сімейна рада відбулася, коли Оля закінчила університет і вже майже рік відпрацювала у конструкторському бюро.
Але тоді вона ще не мала своєї квартири, і жила з батьками.
Рада проходила у вітальні. Окрім батьків та Ольги, на ній був присутній її молодший брат – тринадцятирічний Денис.
– Олю, Денисе, – урочисто почала мама. – Ви знаєте, що нещодавно я отримала спадщину від бабусі: будинок, ділянку землі, невеликий грошовий внесок.
– Ми з татом вирішили, що гроші витратимо на ремонт нашої квартири, а будинок та землю продамо і те, що виручимо з продажу, поділимо між вами. Нехай це буде вам подарунок від бабусі Тоні.
– Ура! – заволав Денис. – Я куплю собі мопед!
– Не поспішай. Гроші ми покладемо на твій рахунок, і ти зможеш скористатися ними, коли станеш повнолітнім і трохи порозумнішаєш, – сказав батько.
– А ти куди витратиш свою частку? – Запитала мама в Ольги.
– Не знаю. Я хотіла б купити квартиру, але там, напевно, не вистачить. А іпотеку мені зараз не дадуть – треба якийсь час попрацювати. Загалом, я дізнаюся і подумаю, – сказала дочка.
Майже тиждень Ольга вивчала ситуацію на ринку нерухомості, міркувала, що вона зможе собі дозволити на ті гроші, які перекажуть їй батьки.
Дуже допомогла їй порада Наташі – подруги, у якої старша сестра з чоловіком нещодавно переїхали у нову квартиру:
– Вони взяли в іпотеку квартиру на стадії котловану. Чекати довелося близько двох років і потім самим робити ремонт. Натомість квартира обійшлася майже на двадцять відсотків дешевше.
– А де вони жили ці два роки?
– В Альошиних батьків.
Ольга порадилася з мамою, запитала, чи може вона жити вдома, допоки не буде готова її квартира, і через два місяці взяла іпотеку.
– Мамо, може, ви й Денису квартиру купите? – Запропонувала вона батькам. – Мені здається, що немає сенсу відкривати рахунок на нього.
– За ці кілька років гроші знеціняться, жодні відсотки за вкладом не перекриють втрати. А так, можна буде взяти йому квартиру у вторинному ринку, здавати її та платити банку коштом оренди.
– Денису до вісімнадцяти всього п’ять років залишилося, нехай потім сам вирішує, яку квартиру він хоче, може, теж нову купить, – відповіла мама.
– Річ не у тім, коли йому вісімнадцять виповниться. Ви самі казали, що він після дев’ятого класу в коледж піде.
– Поки закінчить, йому буде дев’ятнадцять чи двадцять. Потім він, швидше за все, в армію піде – ось і мине років шість чи сім, – пояснила Ольга.
– Гаразд, ми з батьком порадимося.
Але батьки так і не послухали поради Ольги – гроші залишились на рахунку Дениса. А він, коли навчався на третьому курсі коледжу, здав на права і купив собі дорогу машину.
Це стало сюрпризом не лише для сестри, а й для батьків.
Але найгірше трапилося за пів року: Денис потрапив в дорожню пригоду і два місяці пролежав у лікарні, заліковуючи отримані травми. Двоє пасажирів – його приятелі – теж постраждали, але не так сильно. А машина пішла на брухт.
Мати тоді дуже пошкодувала, що не послухала Ольгу. І ось сьогодні знову скликається «сімейна рада». Цікаво, з якого приводу?
Ольга дуже здивувалася, коли батьки навіть від чаю відмовилися й одразу пройшли до вітальні.
– Олю, ми прийшли, щоб поговорити з дуже серйозного питання.
– Я слухаю.
– Сім років тому ми поділили між вами спадщину бабусі. Але зараз за фактом у тебе є двокімнатна квартира, за яку ти вже виплатила кредит, а у Дениса нічого, – сказав батько.
– Але ж я в цьому не винна. Ми отримали однакові суми, просто розпорядилися по-різному, – відповіла Ольга.
– Ні, не однакові. Коли ти витратила свою частину, то на ці гроші можна було купити однокімнатну квартиру. Ти взяла в іпотеку двокімнатну.
– А коли Денис отримав можливість скористатися своїми грошима, ні про яку квартиру вже не можна було говорити. Це несправедливо, – сказала мати.
– Неправда, – заперечила дочка. – Денис цілком міг би зробити перший внесок! Так, йому довелося б доплачувати більше, ніж мені, але він і цього не зробив, взяв і купив машину, яку до того ж розбив. І ви вважаєте, що за все це маю відповідати я?
– Ні, ми тебе не звинувачуємо! Але, щоб відновити справедливість та зрівняти стартові позиції, ти повинна віддати братові частину тих грошей, які отримала від нас!
– Тату, я не вловлюю у твоїх словах логіки. Чому я повинна платити за вашу непередбачливість і дурість Дениса? Мамо, я ж пропонувала вам сім років тому, взяти для Дениса квартиру!
– Ви відмовилися, сказали – нехай сам розпорядиться своїми грошима. Він розпорядився! Тепер нема ні машини, ні грошей. І я в цьому точно не винна!
– Давай не з’ясовуватимемо, хто винен, хто не винен, – сказав батько. – А хіба ти не можеш просто допомогти Денису, бо він твій брат?
– І що, по-твоєму, я маю зробити? – Запитала Ольга.
– Ти можеш продати свою квартиру та купити собі щось менше – однокімнатну чи студію, а різницю віддати Денису.
– Це буде початковий внесок, а ми з батьком допоможемо йому сплачувати іпотеку. І тебе вже більше не потурбуємо, – сказала мати.
– Мамо, скажи, будь ласка, ви все життя будете з ним няньчитися? Може, Денису час самому відповідати за свої вчинки?
– А пам’ятаєш, ти попросила дозволу пожити вдома доти, доки не буде зданий будинок, де ти купила квартиру? Ми тобі не відмовили!
– Так, я жила у вас два роки, але весь цей час віддавала тобі, мамо, гроші й за комуналку, і на продукти – стільки, скільки ти сказала, і не сперечалася!
– Ви мені й за це виставите? А те, що Денис й досі з вами живе і нічого не платить – це, як тепер кажуть, «інше»? Чому ви з нього нічого не берете?
– Все, – сказав батько. – Закінчуємо розмову. Сподіваюся, що ти почула нас. – Ніхто не збирається тебе грабувати. Але допомогти братові ти повинна! Тим більше, що твоя квартира за цей час стала дорожчою на півтора мільйона.
– Я подумаю, – відповіла Ольга.
Коли батьки пішли, вона зателефонувала до Наташі.
Вислухавши Ольгу, та сказала:
– Так, весела історія. І що ти збираєшся робити?
– Не знаю. Але я зрозуміла, що вони від мене не відчепляться, – відповіла Ольга.
– А пам’ятаєш Катю Попову?
– Це та, яка поїхала і не повідомила рідні, куди?
– Так. Але в неї була трохи інша історія – бабуся залишила спадщину саме їй. Але рідня на неї навалилася так, що взагалі життя не давала – вимагали поділитися по-чесному.
– Вона квартиру продала та поїхала. Минуло три роки, а вони так і не знають, куди, – нагадала Наталка.
– У мене трохи інший випадок: офіційно спадщину отримала мати. Нам вона її просто віддала без жодного оформлення, – сказала Ольга.
– І, якщо я просто поїду, вони, чого доброго, звинуватить мене у крадіжці. Це, звичайно, дико звучить, але я вже нічому не здивую.
Через два дні Ольга зателефонувала батькам та повідомила, що виставила квартиру на продаж.
Покупець знайшовся швидко. Отримавши гроші, Ольга перевела матері рівно ту суму, яку вона отримала сім років тому. Переказ супроводжувала дописом: «Повертаю борг».
Батьки відразу почали придивлятися квартиру для Дениса. Оскільки він тільки-но почав працювати й зарплата у нього була невелика, іпотеку оформили на батька.
Того дня, коли вони отримали ключі, мама зателефонувала до Ольги:
– Олю, приходь подивитися, яку гарну квартирку ми Денису вибрали.
– Не можу. Я поїхала, тепер житиму в іншому місті. До вас не приїду і не запрошую до себе. І взагалі, мамо, ви мені більше не дзвоніть!
Вона справді переїхала, причому не до сусідньої області, а набагато далі – в місто, де в них не було рідні.
Ольга знову влізла в іпотеку, щоправда, квартиру взяла однокімнатну – на більше грошей не вистачило.
Після розмови з матір’ю вона змінила номер. Тепер його знала лише Наташа. Ольга розпочала все з початку, хоч і без рідних, зате з вірою у щасливе майбутнє…
Як на мене, Ольга перегнула палицю! А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
