Сусідка по палаті відразу помітила, що Даша повернулася після розмови з чоловіком засмучена. Вони обидві стали мамами три дні тому, і їх мали виписати післязавтра. Радісна подія! Немає жодного приводу для смутку.
– Даша, на тобі обличчя немає. Що сталося? – Запитала сусідка.
– Микита сказав, що господиня квартири веліла нам з’їжджати. Негайно. Мовляв, вона здавала квартиру парі без дітей, а ви збираєтесь немовля притягнути. Він ночами плакатиме, сусіди будуть скаржитись, а їй проблеми не потрібні.
– І що – вам більше поїхати нема куди?
– У батьків Микити трикімнатна квартира. Але там ще його молодша сестра мешкає. А мої батьки у селищі – двадцять кілометрів від міста, – відповіла Даша.
– Ну, поживете тиждень-другий у свекрів, поки нову квартиру знайдете, – порадила жінка.
– Микита вже шукав. Але господарі, як почують про маленьку дитину, одразу відмовляють.
– Так, проблема. Але нічого, ще є два дні – твій чоловік щось вигадає.
Але Микита нічого не вигадав. Зателефонував по кількох оголошеннях і отримавши відмову, він просто перевіз їхні речі з орендованої квартири до своїх батьків.
Однак батьки та молодша сестра були не в захваті від того, що у квартирі оселиться родина Микити, та ще й з таким неспокійним мешканцем.
– Синку, згадай, ще до вашого весілля ми домовилися, що ви з дружиною не житимете у нас, – сказала мати. – Ти, звичайно, маєш право перебувати у своїй кімнаті, але сторонніх людей ми в нашій квартирі бачити не хочемо.
– А твоя Даша – стороння. Для тебе вона – дружина, а для нас – чужа людина. Ти вибрав її, ми її не обирали.
– Мамо, але ж це тимчасово, поки ми знайдемо щось слушне, – намагався домовитися Микита.
– Ти ж знаєш, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Спочатку ви в’їдете сюди на тиждень, тиждень перетвориться на місяць, а місяць обернеться на нескінченність.
– Ні. Крім того, ми з батьком працюємо, твоя сестра навчається. Ми всі хочемо повноцінно відпочивати. А з маленькою дитиною у квартирі це неможливо: голосно не розмовляй, телевізор не дивись, зате вночі будь готовий прокидатися будь-коли від плачу немовляти.
– Ми постараємося знайти щось швидше, – пообіцяв син.
– Ні. Ми вирішили, що тобі краще не привозити дружину та дитину в цю квартиру. Довго терпіти незручності ми не зможемо і, в результаті, попросимо вас з’їхати.
– А твоя дружина потім усім розповідатиме, що ми вас з маленькою дитиною на вулицю вигнали. Це зіпсує нам репутацію, а я не хочу, щоб про нас погано говорили. Тож Дар’ю та дитину сюди навіть не намагайся привозити. Вирішуй питання якось інакше.
З цими новинами Микита і прийшов в лікарню.
– Послухай, Дашо, а може ти поки у своїх батьків з дитиною поживеш? – Запитав він.
– Невже твоїй матері не цікаво на онука подивитися? – здивувалася Дарина.
– Не знаю, мати сказала, щоб ми до них не приїжджали, – відповів Микита.
– Так, чудово виходить! Інших жінок з дітьми приходять зустрічати родичі – навколо квіти, подарунки, радість. А ми, як безпритульні та безрідні. Нас навіть бачити не хочуть, – образилась Даша.
Увечері вона зателефонувала своїм батькам, і того дня, коли її з сином виписали, зустріти їх, окрім Микити, приїхав її батько.
– Збирай, дочко, онука, поїхали додому. А ти, – звернувся тесть до Микити, – привези всі речі Даші та те, що для малюка купили.
До селища доїхали швидко – хвилин за тридцять. Там уже все було готове для дитини: у невеликій кімнаті стояло дитяче ліжечко, застелене постільною білизною із зображенням ведмедиків та зайчиків, поряд – комод для дитячого одягу та зручне крісло для годування.
А у вітальні на них чекав стіл, накритий для святкового обіду. Нікого сторонніх не було, лише батьки, бабуся Даші та Іра – її молодша сестра.
Про рідню з боку Микити за обідом не згадували, проте жваво обговорювали питання, як назвати хлопчика. І вибрали для нього ім’я – Ілля.
Микита одразу після обіду поїхав у місто, пообіцявши завтра привезти речі Даші.
А коли він повернувся, на нього чекали хороші новини.
– Даша, Микито, – сказав батько, коли вся родина зібралася за столом. – Ми з матір’ю порадились і вирішили, що продамо бабусин будинок, а вторговані гроші віддамо вам.
– Оформимо, як подарунок від нашої родини Даші. Але є одна умова: будинок, у якому ми зараз живемо, за заповітом відійде Ірині. Даша, ти згодна?
– Звичайно, згодна.
– Тоді я завтра дам оголошення про продаж, – сказав батько.
Будинок вдалося продати лише за три місяці. Весь цей час Даша з Іллею жили у селищі, а Микита – у місті, у квартирі своїх батьків, але у вихідні обов’язково приїжджав до дружини та сина.
Потім ще півтора місяця пішло на пошук квартири, оформлення іпотеки та ремонт.
І ось настав день, коли Даша, Микита та маленький Ілля нарешті в’їхали у свою квартиру. Майже місяць вони обживалися, а потім, коли кожна річ зайняла належне їй місце, влаштували новосілля.
Запросили батьків Даші, її подруг та друзів Микити. А от його батьків на цьому святі не було. Вони взагалі випадково довідалися, що син купив житло.
Коли він забирав свої речі, мати подумала, що вони просто переїжджають на чергову орендовану квартиру.
– Що ж ти, синку, сільську рідню на новосілля запросив, а нам навіть не сказав, що в тебе тепер є своя квартира? Міг би й у гості запросити!
– Зрештою, ми ще й онука не бачили. Не по-родинному ви поводитеся, синку, – дорікнула мати Микиті телефоном.
– А не пустити до себе мою дружину з новонародженою дитиною – це, виходить, по-родинному? – Запитав він.
– Але ж я тобі все пояснила – ми люди похилого віку, нам спокій потрібен, – сказала мати. – Але зараз у гості прийти ми можемо?
– Навіщо?
– Як навіщо? Адже Ілля – це наш внук.
– Мамо, нашому синові вже незабаром пів року, але чомусь ти запалала бажанням побачити його тільки зараз. Дивно, правда?
– Нічого дивного. Поки він був маленький, там дивитися не було на що – всі немовлята однакові, – відповіла мати.
– А мені здається, що причина у чомусь іншому. Наприклад, у тому, що ви боялися, що я приведу свою сім’ю у вашу квартиру, і захищали свої стіни, як бастіон.
– І поки Даша жила з Іллею у своїх батьків, ви теж не рвалися з онуком познайомитись. А ось тепер, коли ми маємо свою квартиру, можна і в гості напроситися. Вибач, але ми поки що не готові вас бачити, – сказав Микита.
– Образилися, значить? – Запитала мати. – А я, між іншим, хотіла твою дружину з дитиною запросити пожити у нас на дачі все літо.
– З чого це раптом? – здивувався син.
– Дитині потрібне свіже повітря. У місті вже зараз, у травні, спекотно. А влітку взагалі задуха та пилюка буде.
– А так буде твоя дружина жити на дачі, одна, ніхто не заважає, ми з батьком тільки на вихідні приїжджатимемо.
– У мене цього року відпустка у жовтні, а у нього – у листопаді. Ми з вас грошей ніяких не візьмемо, ну, поллє Даша грядки, огірки збере, щоб не переросли – от і все.
– Я все зрозумів, мамо! Вам на літо робітниця на дачу потрібна. Ні, обходьтеся самотужки. А якщо ми захочемо Іллюшу на свіже повітря вивезти, то Даша з ним до своїх батьків поїде, – відповів син.
Вперше мати та сестра Микити побачили Іллю, коли йому було вже два з половиною роки – випадково зіткнулися з Дашею у торговому центрі. Подивилися здалеку, але близько не підійшли.
Ось такі бувають “бабусі” та “мами”!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
