На роботу Ксенія прийшла в засмучених почуттях, бо напередодні відбулося її розлучення з чоловіком.
Колеги знали про все і побачивши, що вона сама не своя, якась втрачена, підбадьорювали її, як могли:
– Ксюша, ну що такого трапилося? Ну розлучилася з чоловіком! Нічого страшного – не ти перша і не ти остання. Ти сильна, тож виростиш синів.
– А чоловік ще пошкодує. Ти головне, не падай духом, – казала їй Катя, яка вже п’ять років була у розлученні.
– Катя справу каже, – вставила своє Лєра. – Вони ж мужики які, якщо бачать, що дружина після розлучення переживає, на себе не схожа, радіють, типу без мене зовсім їй погано.
– А якщо бачать колишню доглянуту, веселу – їм тоді стає погано. Зляться, що й без них можна добре жити. Так що Ксюша, тримай хвіст пістолетом, і все буде окей!
Ксенія погоджувалася з колегами, але в душі таки думала:
– Їм добре говорити збоку, а як мені з двома хлопцями жити на одну зарплату, тим більше, вони люблять батька. Потрібно якось звикати.
Із чоловіком Ксенія розлучилася після десяти років сімейного життя. Якось Андрій прийшов з роботи та повідомив:
– Я йду від тебе до іншої жінки. Немає в нас із тобою сім’ї, не люблю я тебе. Не знаю, що трапилося, розлюбив!
– Мабуть, молоденьку знайшов, ось і потягло тебе туди! Ти такий же пес, як і багато інших мужиків…
– Ні, не до молодої, йду до жінки з двома дітьми.
– Ну правильно, своїх дітей кидаєш, а чужих виховуватимеш. Скатертиною дорога, більше не повертайся, не сподівайся, що прийму.
– Не пробачу,- спокійно говорила дружина, а сама думала,- не побачить він моїх сліз, зрадник.
Сльози були потім, коли він зачинив двері, і пішов із речами. Коли трохи заспокоїлася, подумала:
– Як це так? Мій чоловік пішов до жінки з двома дітьми, від якої теж пішов чоловік до іншої. Просто дивно, як все виходить, виявляється ми всі в рівному становищі.
– Але та, до якої пішов Андрій, мала розуміти, як це важко залишатися з двома дітьми одній. І її це не зупинило, хоч і сама була в такому ж становищі.
– У мене в голові не вкладається, навіщо їй треба було руйнувати чужу родину. Невже не було вільних чоловіків? Ми живемо в одному районі, і діти часто зустрічають Андрія.
Ксенії ніколи було думати про себе, сидіти і плакати, треба було дбати про синів. Їхній батько, як пішов, так жодного разу не подзвонив їм, і не поцікавився, як вони без нього. А вона не знала, що сказати дітям.
Якось вони зустріли його на вулиці, підбігли:
– Тату, тату! – А ввечері чекали на нього додому.
Ксенія довго з ними розмовляла того вечора, відволікала їх від думок про батька, але вони все одно на нього чекали. У Ксенії не витримали нерви, і наступного дня вона зателефонувала колишньому:
– Ти хоч би дітей відвідав, погуляв з ними. Якщо не хочеш мене бачити, я їх відправлю погуляти з тобою. Ти розлучився зі мною, а не з дітьми! Можеш після школи зустріти їх, діти не винні, що ти знайшов іншу, як мені все це їм пояснити?
Андрій терпляче вислухав, і нічого не відповівши, відключився. Тоді Ксенія остаточно зрозуміла, що діти йому не потрібні. Ішов час. Діти вже звикли жити без батька, навіть не згадували про нього, а якщо зустрічали на вулиці, проходили повз.
Звичайно, Ксенія намагалася відволікати дітей. Як тільки був вільний час, у вихідні з ними йшла кудись. У парк, кінотеатр, на дитячі вистави.
У холодні дні сиділи вдома. Коли вона бачила, що діти сумують, тоді вона займала їх чимось. Могли разом щось пекти. Вона їм давала готове тісто і казала:
– Робіть, що хочете, ось що спаде на думку.
І хлопчаки старалися, робили різних звірят, кубики, кульки. А потім, коли це все випікалося, вишукували свої «витвори мистецтва» та їли, пригощаючи маму, та один одного.
Важко було Ксенії, прикро за дітей, але треба було жити, та виховувати синів. Добре хоч у школі вчилися нормально і не бідували, вчителі ніколи на них не скаржилися, а навпаки, нахвалювали на батьківських зборах.
Якось узимку Ксенія поспішала з роботи додому і, неподалік від будинку підсковзнувшись, упала. Якийсь чоловік, помітивш це, допоміг їй підвестися.
Вона бачила, що він вискочив з машини, що стояла неподалік. Пакет із продуктами лежав осторонь, але не порвався. Він підняв його і простягнув Ксенії.
– Добрий вечір, – сказав він дружньо.
– Ну який же він добрий, якщо я шльопнулася, – сказала невдоволено вона, але вчасно схаменулась, і відповіла гранично ввічливо, – привіт і дякую вам.
Чоловік зрозумів, що їй боляче в нозі, бо побачив, що вона скривилася і потерла коліно.
– Може допомогти, що з ногою?
– Не знаю, але начебто все нормально, головне не понівечила. Болить трішки, але це від удару.
– Може вас підвезти, – не вгамовувався чоловік, – та не соромтеся ви, і не бійтеся мене. Мене звуть Кирило. Я тут випадково, а може й ні, мабуть, знав, що ви тут впадете, – намагався він жартувати.
Ксенія трохи посміхнулася:
– Ні, дякую, он мій будинок, я тут живу, так що дошкульгаю. Не турбуйтесь, Кирило, а я – Ксенія. До побачення.
Вона йшла до будинку трохи кульгаючи, а Кирило дивився їй услідом, поки вона не зникла в під’їзді.
Через два дні Ксенія поверталася з роботи, і знову побачила Кирила. Той стояв неподалік її під’їзду з букетом, і посміхався.
– Сьогодні, сподіваюся добрий вечір, Ксенія?
– Добрий, сьогодні добрий, – усміхалась вона.
– Тоді це вам, – він простяг їй букет.
– Дякую, звичайно, але з якого приводу?
– А ні з якого, просто так, для настрою. Щось я скучив, і вирішив зустріти, не дай Боже раптом знадобилася б знову моя допомога, це я так подумав, і зустрів вас.
– Дякую, але як бачите, сьогодні я нормально йду, не падаю, – сміялась Ксенія.
Слово за слово – розговорилися, і Кирило запросив її в кафе.
– Сьогодні не можу, Кирило. Мої хлопчики вдома і не в курсі, що я можу затриматися, перенесемо на завтра. У мене два сини, якщо що… отож подумайте…
– Добре, давайте завтра. Я зустріну вас після роботи, де ви працюєте? І попередьте своїх хлопців, що затримаєтеся, я все розумію. У мене своїх двоє… було…
Наступного дня у кафе він розповів про себе.
– У нас була родина, дружина та двоє синів. Дружина з синами поїхала в село на вихідні, а я не зміг, працював якраз у ці дні допізна, треба було закінчити проєкт.
– Дружина з хлопчиками поверталася з села з сусідом, який жив у селі зі моєю матір’ю. Якраз була хуртовина, слизько, він не впорався з керуванням, занесло його на машині під фуру.
– Не стало всіх моїх рідних. Це було шість років тому. З того часу живу один, – закінчив на сумній ноті Кирило.
– Ой скільки ж тобі довелося пережити, втративши разом усю родину. Як я тобі співчуваю. Вибач, що довелося заново все пережити.
– Та все нормально. Я вже змирився. Важко було перші три роки, не міг знайти себе. Дуже хочу, щоб у мене дружина була, родина. А це дуже складно знайти.
– А я думала в мене горе, що чоловік пішов до іншої, а тут таке…
Ксенія перейнялася співчуттям до Кирила, вона переживала так, ніби сама була на його місці, і все говорила про себе: «Господи, хай усі будуть живі та здорові».
Вони зустрічалися деякий час, і Кирило зрозумів, що Ксенія та її сини допоможуть йому знайти сім’ю. Сини Ксенії добре прийняли його.
Вечорами вони з задоволенням спілкувалися з ним, і він навіть не встигав перекинутися з Ксенією парою слів, бо діти повністю заволодівали його увагою.
Йому це дуже подобалося, Ксенії також. Вона з розчуленням дивилася, як діти скучили за чоловічою увагою, і з радістю грали і ділилися новинами та своїми хлоп’ячими справами з Кирилом.
Настав час, і Кирило запропонував Ксенії одружитися. Чесно кажучи, вона вже чекала на це, бо вже не могла обходитися без нього.
– Звичайно, любий, я згодна і вийду із задоволенням за тебе, – раділа вона, а Кирило теж світився від щастя.
Ішов час, вони звикли жити своєю дружньою родиною, засмучувало лише те, що Ксенія не могла подарувати йому дитину. Але до її синів чоловік ставився, як до своїх.
Колегам своїм Ксенія розповідала:
– Мені зараз здається, що ми все життя мешкали разом. Начебто не було в моєму житті колишнього чоловіка, навіть іноді здається, що й діти від Кирила.
Пройшло кілька років і Ксенії зателефонував колишній чоловік. Він знав, що вона одружена, що в неї інша сім’я, бачив їх кілька разів з Кирилом.
Бачив і одну, на ній було написано, що вона щаслива, і це щастя прямо хлюпоче через край, від чого вона, аж світилася.
Коли Ксенія відповіла, колишній запропонував розпочати все спочатку. Але вона засміялася і відповіла:
– Після того, як я скинула з себе весь смуток, переживання за дітей, заспокоїлася, і мої очі заблищали від щастя, ти думаєш, що я до тебе повернуся.
– Та я навіть забула, що ти десь існуєш! Я щаслива, як ніколи, з Кирилом у нас справжня родина. Ми давно відвикли від тебе, навіть діти не згадують про тебе, називають Кирила татом, він заслужив на їхнє кохання. Ти нам не потрібний! І ти для нас ніхто! Не дзвони мені більше!
– Але мені погано без вас і… – почав казати Андрій.
– Зате нам добре, прощавай!
Можливо, якби він декілька років тому зателефонував, вона б зраділа його дзвінку, але не зараз.
Вона згадала, як їй говорили колеги, що деякі чоловіки, коли бачать, що колишня дружина не страждає і щаслива без нього, не можуть на це спокійно дивитися.
А деякі хоч і розлучилися, але все одно колишніх дружин вважають своїми. Вони не думають, що їхнє місце займе хтось, і колишні дружини теж комусь потрібні.
А дарма вони в цьому впевнені! Виявляється потрібні, і навіть з дітьми! Значить сам пішов на двох дітей, а на мені хрест поставив?
Виходить, щось пішло не так, і вирішив назад! А все – місце зайняте! Опудало горохове! Не знаходите?
