– Куди ж я піду? – Вигукнула Світлана. – З Микитою! Це ж твій син? Ти що, виженеш свого сина надвір?
– Але ж і так ми більше жити не можемо! – Заперечив Максим. – Скільки нам із Люсею ще ховатися по кутках…
…У ті далекі дні я працювала старшим касиром у супермаркеті. І були у нас у колективі дві подружки – не розлий вода. Просто, як сестри.
І ось одного разу, знімаючи касу, помітила я, що Світлана і Люда похмуріші за хмару. Не дивляться одна на одну і не розмовляють. Ну, мало що. Буває.
Тоді значення цьому ніхто не надав. Але йшли дні, а Світлана та Людмила так і не спілкувалися. Навіть не віталися. Мало того, Світлана підійшла до мене і попросила:
– Марино, можеш мене на обід раніше на пів години відпускати?
Раніше це в сенсі не в один час з Людою. Я зрозуміла. Але ж у нас робота, а не жіночий клуб.
– Залежно від покупців, – сухо відповіла я.
– Ну, будь ласка! – буквально благала Світлана.
Я пообіцяла зробити, що зможу.
– А що трапилося?
Дівчина тільки закусила губу і відійшла. Потім я дізналася про цю історію від Ані, продавця з рибного відділу.
Вона стала розповідати її в кімнаті відпочинку, кілька разів узявши з мене слово нічого не казати ні Свєті, ні Люді.
І такою цікавою видалася мені ця історія, що з роботи я вийшла разом з Ганною, щоб дослухати її до кінця. Може, таке трапляється в житті часто-густо. А може, це рідкісний випадок, але…
…Світлана та Люда народилися в один рік. Батьки були сусідами. Разом дівчатка ходили в садочок, а потім і до школи, в один клас.
Людмила була яскравою брюнеткою, заводною та активною. А Світлана – білявкою, м’якою, та ніжною. Вони ніби доповнювали одна одну. Обидві були по-своєму вродливі.
Майже одночасно дівчата вийшли заміж. У Світлани з Максимом з’явився син Микита, а у Люди з Ігорем – донька Єва. З різницею, буквально в кілька місяців.
Дівчата познайомили своїх чоловіків і стали дружити вже сім’ями. До нас у супермаркет вони влаштувалися після декрету.
І на роботі теж завжди були разом. Так тривало приблизно рік, а потім між ними ніби пробігла навіть не чорна кішка, а ціла пантера.
Аня по-сусідськи знала цю історію від Світлани. Саме Ганна свого часу покликала дівчат до нас на роботу.
Жінка жила на одному майданчику з Ігорем, чоловіком Люди. Але з деяких пір її сусідкою стала й Світлана. Про все по черзі….
Якось дві наші парочки були у гостях у друзів. Будинок був великий, у вітальні накрили стіл. Хтось сидів, їв та насолоджувався напоями, хтось виходив на кухню, чи в туалет, хтось надвір подиміти – ніхто ні за ким не стежив.
Загальна весела атмосфера свята – людно, гамірно. І ось коли Світлана вийшла з вітальні та пішла до вбиральні, її увагу привернули звуки з кімнати.
Характерні звуки й тональність чоловіка була їй дуже добре знайома. Серце завмерло, Світлана рвонула двері на себе і побачила Люду в обіймах Максима.
Молоді люди зніяковіли, але не сильно. Максим не випустив Люду з рук і не став кричати шаблонне: «Люба, ти все не так зрозуміла!»
– Як же так? – тупо спитала Світлана. – Людо… як же так?
До подруги в неї було більше запитань. Ще б пак! З пелюшок разом. Люда здула з чола розтріпаний чубчик і нічого не відповіла. Натомість заговорив Максим.
– Треба було давно сказати… пробач. Я люблю Людмилу. І маю намір жити з нею.
Після невеликої паузи додав:
– У нас.
У нас, це він мав на увазі у себе. Житло було його. Свєта не мала своєї квартири, і повертатися до батьків було, можна сказати, нікуди. Там і так тулилося кілька людей в однокімнатній квартирі.
У Свєти світ перед очима похитнувся. Тобто, її не просто зрадили дві найближчі люди. Її ще й виставляють надвір. Адже на зарплату касира вона не зможе винайняти собі квартиру.
– Куди ж я піду? – Вигукнула Світлана. – З Микитою! Це ж твій син? Ти що, виженеш свого сина надвір?
– Але ж і так ми більше жити не можемо! – Заперечив Максим. – Скільки нам із Люсею ще ховатися по кутках.
Світлана тихо плакала, не розуміючи, що їй взагалі робити далі. Люда з Максом вигадали, що Світлана з Микитою можуть пожити в Ігоря, чоловіка Людмили.
Ігор, дізнавшись про все, начистив Максимові писок. Сам особисто зібрав речі Люди, та виставив її геть.
– Єва житиме зі мною! – суворо заявив він дружині. – Спробуй відсудити!
Взагалі Люда б, напевно, відсудила. Суд, як правило, на боці матері. Але дивлячись на злого Ігоря, вона вирішила поки що перечекати.
– Але бачитися я з нею зможу? – благала вона.
– Можеш. У вихідні, та при мені.
Люда пішла до Максима. Загалом у неї й не було вибору залишитися. Після того, як чоловік дізнався, він не планував прощати Люду.
Світлана вдома у Максима збирала свої речі. Люда в кухні змащувала синці Макса загоювальною маззю.
Він, до речі, дав Світлані гроші на перший місяць, щоб можна було винайняти кімнату. Вона, змахуючи сльози, намагалася розглянути хоч щось в оголошеннях. Микита дзижчав під вухом:
– Мамо, чого ти плачеш?
– Нічого, синку. Захворіла просто.
– У киці болить, у собачки болить… – заговорив Микита.
– Не треба “у кішки боліти”, – машинально усміхнулася на белькотіння сина Світлана. – Кішка взагалі ні в чому не винна. Тихо, синку, не заважай мамі вибирати будиночок.
Тут задзвонив телефон. Дзвонив Ігор, чоловік Люди.
– Так? – нерішуче озвалася Світлана.
– Ти справді можеш пожити у нас з Євою. Стільки, скільки потрібно. І дітям буде веселіше. Навіщо тобі витрачати гроші на оренду? – сказав він.
– Ігорю, це незручно.
– Сказав би я тобі, що незручно. Ну давай. Я внизу на машині. Зібрала валізи? Виходь потихеньку. Я допоміг би, але боюся, додам твоєму благовірному.
– Не треба! – Світлана подумала. – Добре, Ігорю. Дякую. Зараз я вийду.
Вона вивела Микиту, посадила в машину Ігоря поряд із Євою. Потихеньку перетягла всі речі. Прощатися ні з ким не стала. Вітатися на роботі із заклятою подружкою вона теж припинила. І навіть дивитися у її бік не хотіла.
Ігор виділив їй кімнату. Їм із Микитою. Поводився дуже пристойно, як джентльмен. Дбав про них, але до Свєти не чіплявся. Якось, через пів року, вони ввечері сиділи на кухні, розмовляли. Діти вже спали.
– Ти ще її любиш? – Запитала Свєта в Ігоря, дивлячись йому прямо в очі.
– Пфф. І думати забув! А ти?
– Не знаю. Мені здається, я їх обох розлюбила раптово. У ту саму хвилину, коли побачила разом. Знаєш, ніби серце краяли, так було боляче. Краяли, і все кохання одним рухом відтяли.
– Поетично, – хмикнув Ігор.
Світлана подивилася на нього з докором. Він поклав свою долоню на її тендітну руку.
– Я розумію, Світлано! Чого ти мені пояснюєш?
А потім перетягнув її собі на коліна і поцілував. Так поцілував, що зорі в очах спалахнули. Світлана тільки ахнула тихенько.
Все почало налагоджуватися. Якось Люда, прийшовши до Єви, побачила, що між Світланою та Ігорем щось змінилося. Але колишня подруга, як і раніше, вдавала, що ніякої Люди тут немає і близько.
Просто ходила повз неї, як повз меблі. З Євою, до речі, у Свєти склалися чудові стосунки. Ні вона, ні Ігор, дітей на твій – моя не ділили.
І Світлану навіть трохи зачіпало, що Люда приходить до Єви, але вона вмовляла себе не злитися. Вона рідна мати, яка б не була. Хоче бачитись – її право.
На роботі всі у колективі помітили, як повеселішала Світлана. Я, яка давно вже була в курсі, пораділа за неї. За них з Ігорем.
Як було все похмуро! А ось тепер, дивишся, і складеться. Усі будуть щасливі. Дай Боже! Люда якось підійшла до Свєти після роботи.
– Треба поговорити.
– Треба – поговори, – сказала Світлана і пройшла повз.
Людмила наздогнала її. Попросила приділити хоча б кілька хвилин. Світлана неохоче зупинилася. Так вони стояли на тротуарі біля торгового центру і мовчали.
– Ти хотіла поговорити. Ну?
– Світлано … пробач мені!
– Вибач, але ні.
– Але чому? Адже все налагодилося! У нас із Максимом все добре, у вас з Ігорем все добре. Навіщо ворогувати все життя? Мені тебе не вистачає.
Світлана мовчала.
– Ну, Свєта!
– Ні. – Відрізала Світлана. – Ні! Не пробачу. Ніколи. Нехай Бог прощає, а я не Бог. Тобі потім здасться, наприклад, що ти знову любиш Ігоря, і ти полізеш до нього.
– Та ні!
– Ніхто не знає, так це, чи ні! Але впускати тебе у своє життя, щоб постійно чекати від тебе зради, я не збираюся. Бувай.
Вона розвернулася, щоби піти.
– Світлано, ну ми ж з пелюшок разом!
– Пізно згадала, – кинула Світлана, і пішла.
Вони так і не помирилися, і, гадаю, вже не помиряться. У Світлани з Ігорем все добре. Що ж до Люди… я іноді ловлю тугу в її погляді, і думаю, що вона шкодує про все, що сталося. Та тільки Світлана має рацію – вже пізно.
А ви що скажете з цього приводу? Як вам таке рокірування? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
