– Ні, я не продаватиму квартиру! І не заводь більше таких розмов, – розсердилася мати. – Ми з батьком стільки вклали в неї, самі всього домоглися, ніхто не допомагав. Ось і ви давайте самі

– Ні, я не продаватиму квартиру! І не заводь більше таких розмов, – розсердилася мати. – Ми з батьком стільки вклали в неї, самі всього домоглися, ніхто не допомагав. Ось і ви давайте самі.

– Ми й так самі. Але зараз ситуація така … Оксана знову в декреті, а на одну мою зарплату вчотирьох, з іпотекою … – Ілля скривився, зітхнув і спробував все ж умовити матір.

– І навіщо тобі зайві проблеми? За цю квартиру тобі платити дорого, і прибирання багато у всіх чотирьох кімнатах. Навіщо тобі одній така площа?

– Я тут все життя прожила, вас із Настею виховала, із чоловіком стільки років була щаслива. Усі найкращі роки тут минули.

– І ви з дітьми в гості приходите, а може, онуки підростуть, правнуків приведуть. Це родове гніздо, сімейне вогнище. Як ти не розумієш?

– А перевезете мене до однокімнатної, і де я вас там усіх прийму? Так і розвалиться сім’я, коли місця не буде, щоб всім зібратися за одним столом.

– Яке гніздо? Про що ти? Нам жити нема де! Настя після розлучення у гуртожитку з дитиною мається. Я з сім’єю скоро на вулиці опинюся, знову платіж прострочив. А ти тут міркуєш …

– Продаймо цю квартиру, я іпотеку закрию, Настя собі купить хоч щось, щоб жити нормально. І тобі на однокімнатну вистачить.

– Не страждатимеш, що ремонт великий потрібен, і з комунальними платежами набагато простіше.

– От якби ви були дітьми вдячними та порядними, допомагали б матері з ремонтом та платежами, я б і не скаржилася.

– А я по-іншому вчиню, заяву напишу, щоб змусили вас оплачувати комуналку за цю квартиру. Ви співвласники – вперед. Хоч за свої метри.

– А ми теж можемо зажадати, щоб ти оплачувала оренду нашої житлоплощі, яка належить нам, але ти нею користуєшся. Ворогувати, так ворогувати.

– Шантажувати надумав? Виростила егоїстів, про себе тільки думають, – мати відвернулася сердито, насупилась.

– Тільки від мене на допомогу чекаєте, ні, щоб матері допомогти. Ні, нічого не продаватиму, не згодна я! Нехай твоя дружина працювати йде, от і грошей на все вистачить, і матір смикати не будете.

– Як їй працювати, якщо малому тільки три місяці? Ти що, зовсім не розумієш?

– А перш ніж дитину мати, треба було думати.

Ілля пішов розлючений. Вдома чекала ще неприємна розмова з дружиною. Ксюша скаржилася, що грошей не вистачає навіть дітям на нормальну їжу та одяг. Тисне, вимагає умовити матір на продаж квартири. А як її вмовиш?

Не встиг увійти, вона визирнула з кімнати:

– Ну, що?

– Нічого! – відповів він, роззуваючись. – Й чути не хоче про продаж.

– Ну от де здоровий глузд? Якийсь егоїзм нелюдський просто. Слів немає! А може, Настя вмовить? Попроси її, хай спробує.

– Та говорили вже обоє, марно, – відмахнувся Ілля. – Родове гніздо, каже, треба зберегти. Ще ображається, що ми їй не допомагаємо грошима.

– Звичайно! Скажи їй, що нам самим допомагають, інакше дуже важко було б. Чи може їй віддати гроші, які нам мої батьки надсилають? Зовсім уже! Жаль, що у моїх маленька квартира, вони б нам допомогли.

Після брата, Настя знову прийшла до матері з умовляннями.

– Мамо, давай мирно питання вирішимо. А то нам з Іллею діватися нікуди, доведеться продати свої частки, щоб вижити. Не хотілося б, звичайно, так чинити, але ти нам вибору не залишаєш.

– Ще одна шантажистка. Ніхто вам не дозволить, немає такого закону.

– Давай не будемо лаятися. Знайдемо таку квартиру, щоб тобі сподобалося. І нам буде можливість своє життя влаштувати.

– Ні, я сказала! Не буду нічого продавати й вам не дозволю. Ти краще струси аліменти з чоловіка свого, а не матері погрожуєш.

– Чого він мінімалку платить, коли такий бізнес має? З чоловіка тобі соромно вимагати, а з мене ні?

– Одне іншого не торкається, – спалахнула Настя, – що, якщо чоловікові немає діла до мене та дитини, та й тобі теж?

– Та живіть, як хочете. Я взагалі, незабаром одружуся з Георгієм Валентиновичем.

– Яким Георгієм Валентиновичем? Жарти у тебе…

– Це ви тільки мене бабкою вважаєте, а я чоловікам подобатися ще можу. І заміж хочу. І вийду. А у нього троє дітей, та онуків штук п’ять.

– Якщо ви не хочете до мене приходити, я їх вітатиму, їм пироги пектиму. Чого мені одній кукувати?

Настя спробувала ще з матір’ю домовитися, але ні вмовляння, ні погрози, ні прохання на неї не діяли.
Ілля, вислухавши розповідь сестри, довго не міг заспокоїтись.

– Заміж? Тільки цього ще не вистачало! Вона знущається, чи що? А потім наша квартира цьому чоловікові спливе? Терміново треба щось вирішувати, скільки можна просити?

За кілька днів він подзвонив Насті, розповів про свій вигаданий план і запропонував діяти.

І ось, вся дружна компанія – Настя із шестирічним Віталіком, та Ілля із дружиною та двома дітьми – наскочили у квартиру до матері.

– Якщо це наше родове гніздо, то давайте й житимемо всі у своєму гнізді, – Ілля бадьоро затягував у квартиру численні коробки та сумки.

– Що це ви? Так несподівано… – розгубилася Любов Вікторівна, не розуміючи, чи радіти їй, чи лякатися.

– Ну, а що робити? Тебе пожаліли, – розвела Настя руками, – вирішили по-людськи вчинити. Не продавати ж частки чужим людям.

– Спершу хотіли, навіть знайшлися покупці. Потім передумали, хотіли квартирантам здати свої кімнати. Але пожаліли тебе, вирішили самі тут оселитися. Якщо ти так “гніздом” хочеш жити.

– А як же ми? Чи вмістимось усі? Незвично всім разом.

– Куди подітися? Іллі іпотеку платити. Він здав свою квартиру в оренду, ось цими грошима і виплачуватиме.

– А мені в гуртожитку теж набридло вже. Віталій у таких умовах росте. Нехай краще тут, з рідною бабусею поруч, ніж з різними підозрілими особистостями.

– Бабусю, ти пиріжки вмієш пекти? – спитав Віталік, – мама пообіцяла, що пригостиш.

– Вміє, вміє, – кивнула Настя, розпаковуючи речі. – Зараз напече. Так, мамо? Іди, допомагай бабусі.

– Ну… ходімо, – покликала Любов Вікторівна, – зараз щось стелепаємо швиденько.

Але швидко не вийшло. За десять хвилин бабуся повернула онука до Насті.

– Нехай з тобою поки що побуде. Активний занадто. Борошно розсипав, яйце на підлогу впустив, олію розлив.

– Так він уперше, звикне. Вчити треба.

– Одна краще впораюся. Поки що вистачить навчання.

Любов Вікторівна залишила Віталіка, та повернулася на кухню. І відразу звідти долинув її обурений крик:

– Ілля! Ксенія! За дитиною чого не стежите? Що наробила!

– Що? – Прибігла Ксюша, – що трапилося у вас?

– Я оладки завела, на хвилинку вийшла, ваша дивись, що мені вже тут наробила!

П’ятирічна Аліса, висипавши в тісто каву з баночки, дивилася здивовано, не розуміючи, чому бабуся незадоволена. Вона так намагалася допомогти!

– Шоколадні млинці хочу! – Заявила дівчинка.

– Вибачте, вона ненароком, – Ксюша зі сміхом повела доньку в кімнату.

Вночі вередував маленький Мишко, заважаючи всім спати.

А вдосвіта Аліса з Віталіком почали біганину по квартирі, з тупотом, вереском і гуркотом стільців і всього, що може впасти.

– Вгамуйте своїх дітей! – вийшла зі спальні скуйовджена Любов Вікторівна, – ні вдень, ні вночі спокою немає! Як ви так жити збираєтесь у цьому бедламі?

– Це ж діти, – Ілля спокійно накинув куртку, – вони здорові, рухливі, на місці сидіти не вміють. Гаразд, я на роботу. Поводьтеся всі добре без мене, прийду, перевірю.

– Мамо, приглянь за Віталієм, – Настя теж зібралася йти, – я поки що документи в новий дитсадок оформлю. Адже наш старий далеко, я домовилася, тут ближче водити можна. Я швидко, тільки владнаю все.

– Нехай Ксенія дивиться, у мене голова болить.

– А мені з Мишком на прийом у поліклініку, – Ксюша вийшла з малюком на руках, – Настя почекай, допоможеш візок спустити.

– Алісу теж залишиш? – злякалася Любов Вікторівна, – із собою візьми, хай прогуляється.

– Що ви! Вона спритна така, лізе скрізь, тікає, за руку тримати міцно треба. Раптом що… Будь ласка, ми не довго.

– А в садок не ведеш, чи що?

– Навіщо? Я ж удома сиджу. І економія знову ж таки. Ми не маємо зайвих грошей, платити за садок. Та й хіба там подбають краще за рідну бабусю?

Настя, що повернулася через пару годин, застала матір лежачою на дивані з мокрим рушником на голові.

Діти скакали по кімнатах, у квартирі пахло підгорілою кашею, всюди були розкидані іграшки, подушки, та бабусині дрібнички.

– Подивися тільки, – простогнала Любов Вікторівна, показуючи на порцелянові фігурки, що валялися по підлозі, – ці слоники мені ще від бабусі дісталися.

– А ці собачки від мами, а скринька тридцять років на полиці стояла… Все рознесли, випатрали. Що це за діти!

– Нормальні цілком. Ти просто не звикла до них, та й вони до тебе. Рідко бачились.

– Самі не приходили. Я весь час запрошувала, чекала.

– Спочатку ж приходили. Ти перша почала ці розмови неприємні про квартиру.

– Це вам аби все розпродати, зруйнувати. Одним днем ​​живете.

– Ой, не починай знову.

Діти з вереском вбігли до кімнати, розмахуючи рушниками.

– Що вони у вас такі невиховані? – обурилася мати, – жодного слова не розуміють.

– Виховуй. Пограла б з ними, чи книжку б почитала, – Настя забрала у дітей рушники, посадила їх у крісло.

– Не слухають нічого. Тільки бігати.

– Ти ж бабуся, командуй. Сама хотіла, щоб ми онуків тобі приводили.

– Щось мені вже вистачило. Ніч спати не дали, зранку голова квадратна.

Настя придушила смішок. Все йшло за планом саме так, як і припускав Ілля.

Любов Вікторівна витримала не довго. Незабаром вона сама заговорила про розмін квартири.

– Хотіла, як у нормальних людей, щоб усе було, так ні, не хочете, як хочете. Продавайте, забирайте свої гроші та робіть з ними, що хочете. Сил моїх немає, жити в цьому таборі. Тиші хочу!

Ілля організував продаж квартири, поділив порівну гроші, та допоміг матері з покупкою однокімнатної.

Любов Вікторівна почала було перебирати, відмовляючись від запропонованих варіантів, але він нагадав про зростання цін, і вона відразу стримала свої запити.

Хоча, Іллі та Насті все-таки довелося додати їй грошей, щоб купити пристойну однокімнатну квартиру, вони все одно були задоволені результатом.

Ілля набагато зменшив свою іпотеку, а Настя змогла купити студію і нарешті переїхати разом із сином у власне житло.

– Мамо, а ти заміж не передумала виходити? – Запитала Настя після того, як закінчили з переїздом. – Як поживає твій Георгій Валентинович? Чи спілкуєтеся ще?

– Спілкуємось… Він не проти з’їхатись. Тільки я вже щось сумніваюся. Краще, поки що, гостьовим шлюбом пожити думаю. Після вашого табору самотність полюбила.

– Ну і правильно. Я завжди знала, що ти вмієш приймати правильні рішення, – засміялася Настя. А якщо сумніваєшся, то ми тобі завжди допоможемо. Звертайся!

Як вам вміння дітей “переконувати”? Слушно вони вчинили, як вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.