Зоя поверталась із роботи. Вона вже кілька років викладала у педучилищі психологію, і продовжувала навчатися в цьому напрямі далі: закінчила після університету додаткові курси за спеціальністю «Сімейний психолог». Їй подобалася ця наука, і вона вважала, що знайшла себе у професії.
– Сама психолог, – шепотілися сусідки, – а свого особистого життя і немає.
Зоя одна виховувала сина, якому вже було сімнадцять років, а своє коротке заміжжя вона згадувати не любила. І у психологів не все складається.
Двір, де вони жили з сином, був у тіні старих тополь, завжди, в хорошу погоду, був сповнений бабусь з онуками, молодих мам із візками, де спали малюки.
Якось Зоя помітила молоду жінку, яка видалася їй знайомою. І вірно, це була сусідка по старому будинку, Галина, де пройшло їхнє дитинство.
Правда Зоя раніше поїхала на іншу вулицю, а ось Галя зовсім недавно стала жити в сусідньому будинку.
Галина зраділа, зустрівши Зою, хоч вони не були подругами раніше. Зоя була старша років на сім.
– Привіт, сусідко, як справи? – Галина посміхалася. – Треба ж: у дитинстві були сусідами, і ось знову. А я тут із чоловіком живу, від бабусі йому квартира дісталася. Донька у нас Аліна, вже шість років.
Жінки поговорили та розійшлися. Проте за недовгу розмову Галя випитала буквально все про Зою. Вона вразилася, що така симпатична пані, з вищою освітою психолога, сама не заміжня.
І хоч Зої здалося нетактовним таке зацікавлення її особистим життям, вона посміхнулася і відповіла:
– Це життя. А я – швець без чобіт… Але щаслива тим, що син у мене добрий. Він уже студент, самостійно живе в обласному центрі, і додому тепер у гості приїжджає…
– Ну так. Ти у якій квартирі живеш? – Раптом знову поцікавилася Галя.
– Ось тут, на першому, – Зоя кивнула у бік своїх вікон біля самого під’їзду, і попрощавшись, пішла. А Галина, провівши її поглядом, похитала головою і теж попрямувала до себе. Декілька днів вони не зустрічалися.
Проте за кілька тижнів у двері Зої ввечері наполегливо подзвонили. То була Галя. Не дивлячись на прохолодну весняну погоду, вона була в халатику та в капцях, а обличчя її почервоніло і припухло від сліз.
– Що сталося? – Здивувалася Зоя, дивлячись на годинник. Була вже одинадцята година. Зоя була в піжамі, і вже лежала з книгою в ліжку, збираючись завести будильник і лягати спати.
– Ой, Зою, – розплакалася Галя, – знову мій бунтує. Як набрид, сил моїх немає. Ось вигнав мене в під’їзд і не пускає додому.
– Тобто як це вигнав? – не зрозуміла Зоя.
Тут Галя, сівши на табурет у кухні, почала розповідати, який огидний тип її Юра, який він егоїст і гультяй, і як погано ставиться до неї, і навіть іноді розпускає руки.
Галя згадувала випадки із сімейних розбірок, і з обуренням усіляко обзивала чоловіка і скаржилася на свою нещасну долю.
– А де ваша донька? – раптом схаменулась Зоя.
– А, Аліна, так вона в моєї матері. Хіба можна дитині чути його не тверезі марення? Я як бачу, що він іде у загул, так і відводжу до матері доньку, – поділилася Галя.
До півночі розповідала сусідка Зої про своє життя, а потім глянувши на годинник, сказала:
– Ну, мабуть, уже заснув… Можна йти. Може, не прокинеться. Я тихо заходжу, намагаючись його не розбудити, бо він знову почне до мене чіплятися.
Вона встала, зітхнула і пішла. Зоя подивилася у віконце, засмикнула штори та лягла спати, але вигляд заплаканої сусідки все хвилював її, і вона спромоглася заснути не скоро.
Наступного вечора повторилося те саме. Зоя знову була змушена вислуховувати Галю, а та виправдовувалася:
– Одним днем у нього ніколи не проходять його заскоки. Це добре, що ще сусіди у нас попалися спокійні.
– А в тому будинку постійно погрожували поліцію викликати. Але я не можу його здати. Він мені після не пробачить, і навіть уявити боюся, що буде.
– А навіщо ти живеш із ним? – наважилася запитати прямо Зоя, – розлучись і проблем не буде.
– Я вже лякала його розлученням, але він на це не звертає уваги, і потім: він не так часто не просихає, не частіше, ніж раз на місяць, буває і рідше. А тверезий – він добрий, зовсім інший чоловік, мені й шкода його… – схлипувала Галя.
– Тоді треба лікуватися, – порадила Зоя, – не можна доньці бачити такого батька. І тобі – мука. Але, мабуть, ти його дуже любиш…
– Я його майже ненавиджу! Кохання давно закінчилося, скільки мені перепадало від його рук. То ревнує, то набридло йому, що я його відмовляю від пляшки, то до дрібниць чіпляється… – знову плакала Галя, – а ти чого одна? Могла б давно собі пристойного чоловіка знайти…
– Та де вони пристойні? – Розсміялася Зоя. – Були у мене після чоловіка романи, але до одруження не доходило. Одного подруга відвела, другий сам злякався серйозних стосунків і зник.
– Подруга? І ти віддала? – Очі Галі просохли, – ось тобі й психолог! Могла б і придумати щось.
– Ні, якщо вже дозволив він себе повести, як бичка за мотузку, то й нехай іде. Мені такий не потрібен, – махнула рукою Зоя, – проте настав час і спати. Мені рано вставати завтра.
– Ах, так… і я пішла прориватися до себе, – кивнула Галя, і поквапилася додому.
На годиннику вже була година ночі. Зоя глянула на себе у дзеркало. Темні кола під очима, припухлі повіки. Вона втомилася. Заснула цього разу швидко, а рано-вранці ледве встала, так не вистачило їй цих трьох годин сну …
Візити Галини стали постійними. Пару разів на місяць вона приходила з плачем, розповідаючи про підступного і невдячного чоловіка, для якого вона робить все, а він не цінує.
– От добре, що ти психолог, – сказала вона Зої якось ідучи, – і заспокоїш мене, і підбадьориш. Мені й легше.
Зоя промовчала. А наступного разу не відчинила Галі. Даремно сусідка стукала кулаками у двері та довго натискала на кнопку дзвінка. Зоя, побачивши її в вічко, тихо відійшла від дверей.
Не відчинила вона і наступного дня. А за кілька днів Галина сама гукнула Зою у дворі.
– Привіт, подруго! І де це ти ховаєшся ночами? Я була тут минулого тижня, дзвонила, стукала, а тебе нема. Чи ти так міцно спала?
– А тобі не спадає на думку, що я можу бути не одна? Чи справді заснула? – Усміхнулася Зоя.
– Як не одна? У тебе хтось з’явився? – Зацікавилася Галя, – ти не говорила.
– Послухай, Галю. Якщо ти хочеш насправді зберегти сім’ю, то тобі треба вмовити чоловіка не заглядати в чарку, та прийти до сімейного психолога, – порадила Зоя.
– До сімейного? А хіба є такі у нас у місті? – Запитала Галя.
– Тепер є. І думаю, що завжди можна запропонувати допомогу будь-якій людині, якщо вона, звичайно, сама зацікавлена в налагодженні нормальних відносин, – відповіла Зоя.
– А сімейний психолог – це я. І тепер приймаю клієнтів в новому медичному центрі при нашій лікарні. Приходьте.
Зоя простягла онімілій Галині візитівку.
– А турбувати мене ночами більше не треба. Вдома я не приймаю, нікого не вислуховую. По-перше, – втомлююся дуже. Адже я ще й викладаю.
– А по-друге, квартира – не місце для сліз та одкровень… Це моє місце відпочинку, моя фортеця… До центру записуйтесь та приходьте! – Зоя посміхнулася і пішла в під’їзд.
Галя бурмотіла ззаду:
– Та хіба він піде? Та ще й за гроші… Йому б хильнути, а не на лікарів витрачатися. І він хворим себе ніколи не вважав.
З того часу Галину Зоя бачила дуже рідко. Мимохідь. Галя ледь віталася кивком голови й відразу відверталася.
А Зоя не вважала себе винною ні в чому. Вона почала працювати в центрі, клієнтів було спочатку небагато.
Але перші успіхи більше радували не стільки самих відвідувачів, які, природно, чекали від лікаря допомоги, скільки саму Зою. Вона ще довго опікала своїх клієнтів, дзвонила та питала у них, як справи.
Галина так і жила зі своїм чоловіком то в стані тимчасового миру, то у сварці, де завжди капітулювала перед ним, тікаючи то до сусідів, то сидячи в теплу погоду на лаві біля під’їзду.
– Ну, і терпець у тебе, Галю, – казали їй літні сусідки з балкона.
– Це моя доброта. Ну і тактика. Я вже свого чоловіка знаю, як облупленого… – Галя дивилася на годинник, тремтячи від нічної прохолоди, і потягнувшись, йшла додому, намагаючись нечутно відчиняти двері та входила навшпиньки у квартир.
Донька Аліна, ставши старшою, сама пішла жити постійно до бабусі. І приходила додому лише кілька разів на місяць за грошима. Сусідки Галі не раз говорили їй в обличчя:
– Проміняла ти доньку на штани. Хороша матуся!
А Галя бурчала їм услід, що не їхня справа і додавала, щось на кшталт «старі калоші»…
Але потім про долю Галини Зоя нічого не знала, бо поїхала до обласного міста, де їй удалося влаштуватися на роботу, й згодом купити квартиру.
Знайшла Зоя собі й супутника життя. Це був колега, педагог медінституту, і Зоя створила з ним сім’ю майже в п’ятдесят років.
– Пізнє ти моє щастя, – часто казала Зоя чоловікові, і додавала, – і таке довгоочікуване!
Одного вона не могла збагнути, – як жінки терплять таких недолугих та жорстоких чоловіків, яких навіть не люблять?! Чи їм подобається таке ставлення до себе? Схаменіться!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
