Нічне зізнання у коханні…

– Дивись: зірка … одна. Мені потрібно відшукати другу. Це єдина прикмета, в яку я вірю, – підняла голову, збільшуючи розмах неба. Ще пара зірок зробила крок назустріч.
– Ну, так вже краще – погладила теплий акрил домашнього лева.

Ось так би назавжди: тепла рука гуляє мурашками по животу, усміхнений голос, пухнаста кішка під спиною. А можна встати, підійти до вікна і дивитися на сірі купола, дивитися на київські висоток. Рідкісна, майже неможлива гармонія.

У роті, в голові, в кінчиках пальців розтікається банальна фраза: «Я люблю тебе» Її динаміка вже передається губам. Носом вже, на глибокому вдиху, ловиться її запах. Але зв’язки не знаходять інтонації для передачі, в короткому наборі слів, шурхоту осіннього листя, що стікає по ліхтарному світлі снігу, білого аромату квітів з галявини, теплоти самого єдиного дихання на шиї.

– Я буду зізнаватися тобі в любові, але ти не вір. Не вір тому, що я не знаю що це таке. Не знаю те, про що говорю. Не можна назвати такі різні речі одним і тим же словом, не можна злити в одному визначенні материнський інстинкт, почуття власності, божевільну пристрасть, прихильність, всепрощающую ніжність.

А якби ти знав, які в тебе очі. НІХТО крім тебе не вміє так посміхатися. Скільки тепла, щирості, я не вмію це приймати, я цього не коштую.

Встала, швидкоплинний погляд на жовтому циферблату.

Перестав посміхатися, сів, розширивши вікно до трьох зірок.

– Не йди!
– Навіщо? ..