– Нічого не отримаєш, так і знай! Вже я про це подбаю!
Тут, посеред ресторанного залу, прибраного в чорні кольори, серед заплаканих людей у чорних шатах, крики свекрухи здавались чимось…
Ні, не недоречними – огидними.
– Та як ти смієш заявляти, що твоїй дитині щось належить від наших грошей? Та якби не мій син…
Мая притиснула руки до голови, затуляючи вуха. Зажмурюючись, аби не чути. Хтось кричав довкола. Здається, питав, як вона.
Можливо, свекруху, що не відбулася, відводили, виштовхували з банкетного залу, і, можливо, це варто було б піти Маї хоча б тому, що покійному Сашкові вона була ніким.
Ось тільки цей бенкет, всі ці похорони та супутні витрати, були сплачені з її кишені. І про це знали всі друзі та колеги покійного нареченого.
Напевно, саме тому вони все ж таки виштовхали з поминок саме матір Сашка, а не саму Маю.
– От стара… Через гроші на дівчину накинулася, – осудливо хитала головою Сашина сестра.
Матір вона не любила, і, мабуть, у неї були на те причини. А ось із молодшим братом ладнала, тому й прийшла, як і багато інших родичів, на цей поминальний обід у ресторані.
– Ти як? Давай води принесу. У твоєму становищі краще не нервувати зайвий раз, знаєш, а тобі й без цієї недолугої зараз вистачає …
Мая кивнула і схлипнула.
– Мені не потрібні були гроші, – ледь чутно прошепотіла вона. – Навіщо вони мені, якщо Сашка більше…
– Якщо його немає і все, що ми думали, про що мріяли – не має значення?
– А ось тут я не гарячкувала б на твоєму місці. Дещо значення таки має, – Світлана головою вказала на її живіт.
– Ще не помітний, але все ж таки він має таке велике значення.
– В очах цієї… ти хорошою все одно не будеш, а дитині будь-яка копійка знадобиться.
– Мовчу вже про те, що егоїстично з твого боку діяти на шкоду синові чи дочці, позбавляючи його чи її можливої спадщини.
– Мені не спадщина була потрібна! Мені потрібен був хтось… близький. Хтось, хто міг би поділити… Хто б допоміг пережити це все, хто…
Слова навпіл зі сльозами рвалися з горла, але навколишні милосердно не помічали, що зрив жінки не пов’язаний з похороном нареченого.
Просто щоб не робити ситуацію ще незручнішою. Лише Світлана сиділа поруч, та втішала, як могла.
До того ж – сунула Маї свою візитівку, сказавши, щоб звернулася до неї найближчими днями, як відійде від пережитого. Легко сказати, відійде.
У їхніх стосунках із Сашком усе було ідеально. Нічого не віщувало біди, не було якихось проблем, чи сварок.
Вони підходили один до одного, як дві частини одного цілого. І Ангеліна Петрівна, Сашка мати, мало що могла зробити, щоб зіпсувати цю картину.
Вона намагалася, звичайно, навіяти єдиному синові, що дівчина з дитбудинку, з незрозумілим минулим – не найкраща партія для нього.
Що майстер манікюру – це ненормальна професія для жінки, не солідна, адже у Сашка вища освіта, треба рівню собі шукати…
Той факт, що «нерівня» – дипломований інженер, яка не захотіла отримувати на місяць три гривні, з горою відповідальності, а тому перекваліфікувалася на майстра «нігтів», Ангелину Петрівну не бентежив ні краплі.
Але Сашко свій вибір відстоював аж до того, що матері було заборонено з’являтися у них удома.
Та й на весілля покійний наречений серйозно думав матір не кликати, щоб не влаштувала концерт.
Вона його влаштувала на Сашиному похороні.
Ще тиждень тому все було гаразд. А потім – машина, що не вписалася в поворот на трасі, добу в реанімації, а потім – «пішов, не приходячи до тями», повідомлене глухим і відчуженим голосом свекрухи, що не відбулася.
Саме тоді Мая зірвалася, розплакалася, обійняла цю чужу, але, здавалося, ближчу через перенесене горе жінку, після чого повідомила те, що планувала сказати Саші того злощасного дня.
Що після її сина все ж таки залишився дехто ще. Той, хто побачить світ лише через сім із половиною місяців.
І, можливо, дивитиметься на нього рідними, зеленими Сашковими очима.
Реакція була зовсім не такою, як передбачала Мая. Свекруха, що не відбулася, відразу звинуватила дівчину в бажанні заграбастати чуже майно.
В спробах маніпулювати «бідною нещасною жінкою, яка втратила сина», а також у всіх інших смертних гріхах, які тільки прийшли на думку Ангеліні Петрівні.
І ось, на поминках після цвинтаря стартувала друга частина марлезонського балету.
І це при тому, що Ангеліна Петрівна не дала ні копійки грошей на поховання, не займалася організацією всього необхідного.
Вона не моталася по всіх інстанціях для оформлення всіх необхідних документів, та навіть словом добрим невістці, що не відбулася, з похороном свого ж сина не допомогла.
І ось, вона опинилася тут. Зі світом, що зруйнувався, з поламаною долею і… З новим життям під серцем.
І від останнього було найболючіше. Насамперед – через те, що Сашко так і не впізнав…
Засинала Мая у сльозах. І снився їй він – коханий. Казав, що в нього «тут» усе гаразд. Просив назвати доньку Сашею. Просив кохати її. І ще – щоб Мая була сильною.
Вона обіцяла, що буде. І плакала, прокинувшись. А понад місяць після сороковин почала діяти, для початку звернувшись до Світлани, раз вже та обіцяла допомогти.
Жінка була юристом, тож її допомога могла бути не зайвою. Згодом Мая неодноразово раділа з того, що таки слідувала порадам Світлани, та звернулася до неї за допомогою.
– Тобі одразу після появи дочки чи сина треба буде подати до суду. Далі – встановлення батьківства.
– Це що ж, надгробок розриватимуть? – Неприємно кольнуло щось Маю всередині.
Вона знала, що Сашко поставився б до цього без будь-яких забобонів, але сама вона…
– Цього не буде потрібно. Наші батьки розлучилися зі скандалом після маминої зради. Ну і тому, що мені п’ятнадцять було, а Сашкові тринадцять – батько в судовому порядку проводив ДНК-експертизу.
Впевнений був, що хтось із нас, а то й обоє одразу, не від нього і не хотів, якщо це так, чужим дітям гроші платити.
Ну та в нього тарганів темрява була, суть у тому, що офіційно було встановлено, що ми обидва – діти одного батька.
– Це означає, що можна довести батьківство Сашка через тебе, я все правильно розумію? – одразу схопила суть Мая.
– Так. Враховуючи, що наша з ним спорідненість підтверджена у судовому порядку – цього має вистачити.
– Дивлячись який випадок, звісно, можуть і ексгумацію запросити, та будемо сподіватися, що до цього не дійде.
– Що ти так дивишся? Я ж бачу, як тебе пересмикнуло, як тільки запідозрила таке.
– Ми з Сашком до цього ставилися в стилі «мене в цій могилі вже не буде», ну а для тебе це якесь значення та має.
– Не добре це, небіжчиків чіпати.
– Повір мені, Сашко б, знаючи, що його рідна мати хоче у його ж дитини спадок відібрати, заздалегідь заповіт склав би в дусі «хоч на шматки мене розтягніть, але спорідненість доведіть».
Ексгумація не знадобилася. Точно вчасно у Маї з’явилася дівчинка, як і казав уві сні Сашко.
Може, й справді там, після життя, є щось? Дівчина точно не знала. Сашко більше не снився, але прохання, почуте уві сні, Мая про всяк випадок виконала.
Свекруха, що не відбулася, помотала нерви Маї, але, розуміючи, що стосунки з нею все одно вже не налагодити, жінка слідувала порадам Світлани за принципом «з паршивої вівці хоч вовни шмат».
У їхньому випадку – шматок спадщини, яким виявилися частка у квартирі з матір’ю, та дача, що дісталася Олександру від батька.
Вже при розподілі спадщини Мая доплатила свекрусі різницю між вартістю третини квартири та половиною дачі, отримавши заміський будинок в особисте користування.
Ще через два роки вона цю дачу продала, бо все одно ніколи не займалася садово-городніми роботами, а відпочивати воліла на морі, а на вторговані гроші, знову додавши своїх, взяла однокімнатну на ім’я дочки.
Опіка всі дії дозволила, оскільки оформлялося все на дитину і нова нерухомість коштувала дорожче за стару, що вважалося поліпшенням житлових умов.
Згодом Мая цю квартиру здала на тривалий термін, щоб отримувати додатковий дохід.
А сама продовжувала жити разом з Олександрою у тій однокімнатній, яка їй дісталася від держави на повноліття.
Колишня свекруха на обрії не з’являлася аж до десятиліття дочки.
Того дня Саша повернулася зі школи схвильована і розповіла, що їх клас відвели в театр на спектакль, де старенька гардеробниця чомусь у голос розридалася, побачивши Сашу.
А потім кинулася до неї обійматися з криками «Сашенька, Сашенька».
Коли її відтягли, дівчинка поквапилася втекти додому і зараз розпитувала маму, що за дивна божевільна і звідки вона знає її ім’я.
Мая зітхнула. Саме цієї розмови вона чомусь боялася. Не хотіла, хай і мимоволі, але цькувати внучку з бабусею. Але й мовчати не могла.
Не можна було не сказати дівчинці, що бабуся, яка кинулася до неї з обіймами, лише кілька років тому називала її, ще крихітну зовсім малечу, зовсім поганими словами.
Тому Мая зітхнула і, посадивши дочку за стіл, почала розповідати.
– Ми з твоїм татом не встигли одружитися. Вже подали заяву, розпланували усе, але він потрапив в дорожню пригоду, і його не стало.
А я того дня дізналася, що в мене будеш ти. Його мама, твоя бабуся, відмовилася тебе визнавати. Звинуватила мене в тому, що я твоєму татові… ну…
– Зрадила? – насупилась Саша.
– Так. Ці звинувачення були маренням, доню. Я ніколи й ні з ким… У сенсі, якби справді щось було і їй про це розповіли – я ще зрозуміла б, але…
– Мамо, яка різниця? Адже був суд і експертиза, правда? І вона навіть після того, як стало зрозуміло, що я – її внучка, все одно від мене відмовилася?
– Сказала, що бачити нас обох не хоче. Ще й побажала мені усякого. Кричала, що я заради свого виродка її обібрала.
– А добряче обібрала? – примружилась Саша.
– Спадщину ділили між нею та тобою. Вона частку у квартирі, де жила, забрала, а ми дачу отримали.
– Я її потім продала, та купила ту квартиру, яка зараз здається.
– Тобто, ми по закону половину забрали, а не вигнали нещасну жінку на смітник у коробку з-під холодильника, так? – Саша нахилилася вперед, зводячи кінчики пальців.
Від цього жесту у Маї щоразу болем відгукувалося у грудях. Адже саме так робив Сашко, коли міркував про щось.
Дочка часто робила щось, так само як і він.
– Знаєш, мамо, мені тоді…
Договорити дівчинці не дав дзвінок у двері. Ідучи відчиняти, Мая вже здогадувалася, кого побачить на порозі.
І точно – там стояла Ангеліна Петрівна. З великим подарунковим пакетом в руках, зі слізьми в очах, і ледве чутним:
– Я до Сашеньки прийшла. До внучки своєї.
І перш ніж Мая встигла щось відповісти, в коридор вийшла згадана Сашенька.
– А що, вже внучка?.. І не… – з рота дівчинки посипалися недруковані вирази. – Мамо, не потрібно робити таке обличчя. Я не лаюсь, це цитати.
– І ти сама мені говорила ці слова, коли розповідала про те, що було в минулому.
– Налаштувала, значить? І промовчати не змогла? – Злісно глянула на Маю Ангеліна Петрівна.
– І чому це я мусила мовчати? – накипіла в минулому образа виплеснулася з Маї, як виверження вулкана. – Ви ображали мене і її, навіть після того, як дізналися, що вона дійсно донька Сашка.
– Ви роками не з’являлися на порозі й не давали про себе знати, хоча ми з Олександрою так і жили в моїй квартирі.
А зараз, коли вона виросла, вирішили стосунки налагодити?! Звичайно, пелюшки міняти не треба, ночей не спати не треба, можна просто прийти, дати подарунок – і стати коханою доброю бабусею, адже ви на це розраховували?!
– А ви б прийшли, якби я не була схожа на тата?! – перекричала Маю маленька Саша, притискаючи кулаки до грудей.
– Я маленька в садочку, як недолуга була, у всіх бабусі були, а в мене не було, а зараз вважаєте, що можна ось так взяти – і прийти?!
– Та ви мені не потрібні! І ніколи не потрібні були! Так що кругом і на три літери кроком руш! І коробку свою безглузду заберіть, мені від чужих людей нічого не потрібно!!
Дівчинка зачинила двері, ледь не притиснувши Ангеліні Петрівни руку. І довго після цього плакала, згорнувшись в клубочок на колінах у Маї.
– Знаєш що, матусю? Краще б у мене взагалі бабусі не було, розумієш?
– Мені одна дівчинка в школі сказала, що вона мені заздрить, бо в мене тата немає. Я на неї розізлилась, а тепер її розумію.
– Вона думала про те, що якби її тата не стало до того, як він їх з мамою покинув, вона б могла думати про те, що він її завжди-завжди любив би. Як я думаю.
– І якби її не стало… ну, раніше, я б могла думати, що моя бабуся мене любила б. А тепер знаю, що ні… І… Я погана, так?
– Ні, зайченятко, ти не погана. Це бабуся тобі дісталася не дуже гарна. Так буває, рідненька. Все буває. Просто не пощастило.
– Але ти не переймайся. Все буде добре. Нехай у тебе бабусі немає, зате є тітка, так? І дядько Павло, і сестричка двоюрідна, Женя.
– І братик Василь, тільки він зовсім маленький. Але коли він виросте, я зможу з ним бігати, як з Женею, – відразу підбадьорилася Саша.
Мая лише посміхнулася, радіючи, що дочка так легко прийшла до тями після того, що сталося.
“Бабуся” ще кілька разів намагалася з’явитися в їхньому житті. Пару разів дзвонила Маї, звинувачуючи її в тому, що залишила стару без онуки.
Та тільки Мая лише один раз відповіла, що внучки Ангеліна Петрівна позбавила себе сама, а потім внесла новий номер свекрухи, що не відбулася, в чорний список і продовжила жити далі.
Щасливо, зі своєю нехай і маленькою, але все одно дуже улюбленою сім’єю.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Саша, не прийнявши “бабусю” у своє життя? Чи перегнули палицю?
Дякую заздалегідь за коментарі та вподобайки. Якщо сподобалася публікація, поділіться з друзями.
