– Ніколи не розповідай рідні, чим ми живемо, чим дихаємо! – повторювала я чоловікові періодично. А що ж він? А він продовжував ляпати про все, що діялося в нашому житті. І доляпався…

Я чекала, що ця розмова рано чи пізно назріє. Ні, я не Ванга, просто знала свого Дениса, як облупленого.

– Ніколи не розповідай рідні, чим ми живемо, чим дихаємо! – повторювала я чоловікові періодично.

А що ж він? А він продовжував ляпати про все, що діялося в нашому житті. Я навіть думала ненароком: а чи наше інтимне життя не обговорюється на їхніх «сімейних радах»? Жарт непристойний, так, але просто дістав до неможливості!

Ось і цього разу. Розповів, чи бачите, які ми геніальні стратеги, які примудрилися взяти другу іпотеку, не погасивши першу.

А те, що в цьому нам допомогла моя подруга рієлтор, він, звісно, ​​замовчав. Ну навіщо знецінювати свою особисту роль великого фінансового гуру, правда?

Так ми переїхали до нової квартири. Вона була більша, світліша, з модним ремонтом і вікнами у двір, а не на галасливу вулицю. Казка, а не квартира!

А стару, яка була хоч і в хорошому стані, але вже тісна для нас, вирішили здавати. А як інакше? Адже нам треба було чимось гасити іпотеку за неї, та й за нову теж. Тут і моя подруга рієлтор поквапилась.

– У мене, каже,  є клієнтка, гарна така дівчинка, Катя. Молода, не шумить, працює, не палить, тварин немає. Квартиру шукає. Пустіть її до себе? За ціною домовимося.

Ми з Денисом поговорили, – звучало привабливо. Зрештою погодилися. Головне для нас – її щомісячний платіж повністю перекривав наш платіж за іпотекою за стару квартиру.

Я задоволена. Катя задоволена. Денис теж задоволений, начебто. Усі задоволені. Але, як виявилось, не всі.

Приїхали якось до батьків чоловіка на вихідні. У них за традицією збиралася вся родина. Великий цегляний будинок, яблуневий сад, альтанка, увита виноградом – і, звичайно, величезний стіл, накритий різноманітними смаколиками.

За ним, як завжди, сиділи: свекор, дядько Боря, свекруха, Ганна Леонідівна, зовиця Марія, чоловік її Віталік і ми з Денисом.

Стіл ломився від їжі, дядько Боря розповідав анекдоти, Ганна Леонідівна наливала всім чай, а Маша щось шепотіла Віталіку, поглядаючи в наш бік.

І тут мені пряме питання від свекрухи, на яке я, ну зовсім не очікувала.

– Аріно, а ви за скільки свою квартиру здаєте?

Я мало не похлинулася. Квартиру? Яку квартиру? Я вдала, ніби не зрозуміла, про що мова. А про себе думаю: як вона прекрасно обізнана про наші справи. Я крадькома кинула погляд на чоловіка: «Ну, постривай у мене!»

Але свекрусі все одно доведеться щось сказати, і краще не вигадувати – мало, наскільки докладно Денис їй про все повідомляє. Раптом це перевірка: збрешу чи ні.

– Ну… – зам’ялася я. – Ми тільки почали її здавати. Поки багато не стали просити… Та й там ремонт не першої свіжості, самі розумієте.

Я назвала суму. І одразу відчула на собі нищивний погляд зовиці Марії – вони з Віталіком досі жили в орендованій квартирі.

– Скільки? – обурено перепитала вона. – А чому ж ви мені не запропонували? Я плачу набагато більше за якусь халупу!

– Я не знала, – почала виправдовуватися я, відчуваючи, як червоніють мої щоки. – Я не знала, що ти шукаєш. Ніхто про це не говорив.

– Марія має рацію, – перервала мене свекруха важливим тоном. – Здаєте квартиру якійсь сторонній дівці, коли у вас рідня винаймає якесь кубло втридорога. Могли б і поцікавитись!

– Ганно Леонідівно, – не витримала я, – про що поцікавитись? Я ніколи не лізу в чуже життя, і в своє волію нікого не пускати!

На останніх словах я багатозначно подивилася на чоловіка прямо в очі. Він відразу опустив погляд у свою тарілку.

Рідня чоловіка перестала зі мною розмовляти, вдаючи, ніби мене немає поряд. Денис зрозумів, що все погано, і невдовзі ми поїхали.

Дорога додому тяглася нескінченно. Я мовчала. Але Денис, мабуть, не міг тримати в собі накипіле. Він дивився на дорогу, керуючи автомобілем. Якоїсь миті кинув на мене короткий погляд.

– Ні, Аріно, – сказав він ні з того ні з сього, – це все неправильно!

Я поволі повернула голову.

– Що неправильно, Денисе? – Запитала я, намагаючись говорити максимально спокійно.

– Та те, що ми здаємо квартиру дешево якійсь Каті, а Маша наймає втридорога у чужих людей! Ти бачила, як вони образилися?

– Вони образилися? Денисе, а може, це я мушу ображатись на них?! За те, що вони мені тут пред’являють, ніби я повинна у них питати дозволи, перш ніж щось робити?! Чи, може, я на тебе повинна образитися, любий мій, що ти не можеш язика за зубами тримати?

Він різко повернув голову до мене. Машина вильнула. Я інстинктивно вчепилася в ручку.

– Ти про що взагалі? – обурено промовив він. – Я що, маю приховувати все від своїх рідних?

– Виходить, так! – Кивнула я. – Якби не твій довгий язик, то цього конфлікту не було б і близько! І я б зараз не була недругом номер один для всієї родини!

Він образився. Замовк. Залишок шляху ми поїхали в абсолютній тиші. Навіть удома він не промовив жодного слова, демонстративно уткнувшись у телефон.

Я психанула. “Якщо такий розумний, то сам розумійся з усім цим”, – промайнуло в мене в голові. Я скинула номер Каті чоловікові.

Він підійняв погляд від телефону, здивовано моргнув.

– Навіщо відправила?

– Сам їй кажи, що ми її виселяємо, – відрізала я, навіть не дивлячись на нього, і пішла до спальні, голосно грюкнувши дверима.

Загалом, квартирантку нашу він таки виселив. А потім, за кілька днів, Марія з Віталіком заїхали в нашу стару квартиру.

І все б нічого, але щоразу, коли приходив час вносити платіж по іпотеці, Денис перетворювався на телефонну вибивалку. Він дзвонив сестрі, іноді по кілька разів на день. Я підслуховувала їхні розмови.

– Маріє, ну скільки можна?! – Денис говорив усе більш роздратовано. – Я розумію, у тебе проблеми. Ну кому зараз легко?

– Віталік твій уже пів року сидить без роботи, але я тут до чого? З мене ж банк, як і раніше, вимагає платити за іпотекою! Мені що, з повітря гроші брати?

Так тривало місяць, два, три. Я терпіла. Вдавала, що не помічаю, яким нервовим став Денис. Але потім і мені набрид цей цирк.

– Ну, що там? – прямо запитала я чоловіка одного вечора після чергового його дзвінка сестрі. – Не платить за квартиру?

Він тяжко зітхнув. Кивнув. І тоді я вирішила діяти. Подзвонила Марії сама.

– Машо, привіт. Давай так: якщо ти не платитимеш за квартиру вчасно, то нам доведеться її продати. Зрештою це наша власність, і ми не благодійна організація!

На тому кінці дроту повисла секундна тиша, потім Маша почала щось мимрити про Віталіка, про труднощі.

– Я все розумію, Маріє, – перервала я її. – Але ж у нас дві іпотеки, і вони не чекають! Тому я тобі даю рівно тиждень, щоб ти погасила всю заборгованість.

І щоб не розслаблялася, я додала:

– А ще… з цього місяця ми вирішили трохи підняти ціну. Усього на пару тисяч. Не тягни з виплатами, інакше набіжить пристойна сума.

Дивно, але Марія виявилася напрочуд зговірливою. Моя  загроза продати квартиру подіяла, а може, підняття ціни спрацювало, як останнє китайське попередження. Але факт залишався фактом: зовиця швидко знайшла гроші за весь період проживання.

З того моменту квартиру здавав не Денис, а я сама. Звичайно, для рідні чоловіка я стала «нахабною буржуйкою» і «бездушною акулою», але це був єдиний спосіб перемогти це «ми ж рідня», що набридло, коли родинні зв’язки перетворювалися на привід для безплатного користування.

– Наступного тижня зайду, перевірю стан квартири, – повідомила я зовицю  телефоном після чергового платежу.

– Якщо щось зіпсували, то буде штраф. І дивись, Машо: мені все одно, що ти сестра мого чоловіка! У нас угода, і ти її дотримуватимешся.

Вже через пару місяців Марія перетворилася з проблемної квартирантки на ідеального квартиронаймача. Платила вчасно, у квартирі чистота, порядок.

Може, совість прокинулася, а може, моя загроза «підняти плату ще на пару тисяч» спрацювала. Не важливо. Головне – я чітко дала зрозуміти, що рідня ріднею, а грошові питання – окремо…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!