– Сідайте, гості дорогі! Спробуємо, чим нас невістка труїтиме…

Він був першим хлопцем на селі – високий, білозубий та безшабашний. Василь після армії вступив вчитися на лікаря. Мрія в нього була ще зі школи.

Одного разу, ще підлітком, він отримав по голові гайковим ключем, кро ві налилося, мало не по коліно. Його  привезли в сусіднє містечко в лікарню. Операційна, шви, хірург, який жартував і здавався всемогутнім, й  назавжди врізався в його пам’ять.

Але на медфаку у хлопця справи пішли не блискуче. Вася тупив, гальмував, мало не вилетів на першому курсі, потім на другому остаточно ув’язнув, забуксував, і тут звернув увагу на тиху відмінницю Соню.

Вона носила окуляри, знала відповіді на найхитріші питання найшкідливіших викладачів. Не відрізнялася красою обличчя чи фігури.

Була трошки нескладною, – така добра дівчинка, сором’язлива, скромна, поки про науку не заходить. Там вона крила розправляє, сперечається, гарячкує. Викладачі її обожнюють. Вася подумав: чому б і ні?

Зачарував. Трохи, як умів, залицявся: у кіно зводив, почастував морозивом. А на третьому побаченні спробував завалити. Соня зізналася, що в неї ще ні з ким ніколи. І кущі за кінотеатром не зовсім пристойне  місце для першого разу.

А де ж тоді? Наступного дня поїхали на дачу. Там усе й трапилося. Вася на зворотній дорозі в електричці дивився на рожеві вушка своєї дівчини і відчував не ліниву гордість переможця, як з ним було, а якусь дивну ніжність.

Соня закохалася, як божевільна. Написала за Васю реферат, намалювала альбом із гістології. Хто знає – ахова річ!

А Вася за тиждень з подивом зрозумів, що така звичайна, а в чомусь навіть смішна. Соня відчувається своєю, рідною, потрібною. Зрозумів, що треба брати. І запропонував одружитися.

Ох вже ці студентські шлюби. Сьогодні розписалися, завтра розлучилися. Вася познайомився із сім’єю своєї нареченої. Сувора маман працювала завучем у школі та вміла подивитися так, що ноги підгиналися. Стало ясно, чому Соня така затиснута.

Гарний, міцний, з великими очима та яскравою усмішкою, Вася справив на майбутню тещу сприятливе враження. Орел. Ще років кілька і лікар. А що з того, що із села? Діти здоровішими будуть.

Студенти подали заяву. І поїхали знайомитись із ріднею нареченого в село. Соня в автобусі спала, притискалася щокою до міцного плеча Васі і почувала себе щасливою.

Пройшлися від зупинки пішки. Зібрали пів сотні незадоволених жіночих поглядів. Хто ж це їхнього соколика захомутати зібрався? Що за змія підколодна приповзла?

Короткозора Соня на своє щастя і половини гримас та усмішок не бачила. Увійшли у двір, потім у хату. І тільки по суворим обличчям мами та молодшої сестри Вася зрозумів, що справа швах.

Його наречена була їм чужа. Цілком. Можливо, за небачену красу чи велике багатство вибачили б вибір коханого Василя. Але ж тут?

– Що ти в ній знайшов? Кого до нас привіз?

Приблизно такі фрази, лише грубіші, читалися на обличчях жіночої половини сім’ї.

Вася засмутився. Його майже силоміць потягли до рідні в сусідній будинок. Все за звичаєм пішло. А мила міська дівчинка Соня залишилася одна у великій кімнаті. Біля плити та води у відрі, з ковшиком. Їй наказували приблизно так:

– Через пару годин повернемось. Ти вже нас нагодуй, напої.

Виходячи, вони кидали через плече єхидні погляди. Хтось навіть вдав, що спльовує. Соня оглядалася з переляканим виглядом. Такої підстави вона не чекала.

Міська дівчинка могла яєчню зобразити, сир зі сметаною замісити, ну картоплю посмажити, чи зробити бутерброд. А спорожнілий будинок ніби натякав, що наближається перший у житті відмінниці Соні, провальний іспит.

Дівчина сіла на лаву біля вікна, не розуміючи, за що хапатися. У сараї оглушливо мукала корова. На подвір’ї голосно лаялися гуси.

Серце калатало в горлі, – це жах. У що вона вплуталася? Чому Вася не попередив? Що робити? Бігти?
Думки металися, стикалися, розбивалися в мотлох. Соня спочатку схлипнула раз, другий, а потім почала ревіти.

З кутка, з-за квітчастої фіранки, пролунало глухе кректання, чи то кашель, чи сміх. Потім фіранка відсмикнулася. Звідти насилу вийшла давня старенька. Дошкутильгала до дівчини, взяла за підборіддя. Зазирнула у вічі та вимовила хрипко:

– Ніжна, добра, очі розумні. Любиш Васю нашого, значить. Встигнемо.

– Що встигнемо?

– Млинці, кашу, суп.

Бабуся видерлася на табурет і почала командувати: де що брати, куди нести. Ніж у її руках мелькав, наче промінчик сонця на поверхні дуже швидкої річки. Соню вона називала дитинкою.

Наречена Василя носилася прожогом вліво, вправо, подавала, виливала. Через якийсь час зрозуміла, що схожа на тупого асистента талановитого хірурга. І так буває – лікар оре за себе і за косорукого помічника заодно.

Порівняння заспокоїло. Соня зібралася й почала ставити запитання, швидше і тямущіше ворушитися. Справа не пішла, а полетіла. Бабуся схвально кивала.

Хвилин за п’ять до появи рідні бабуся сходила на подвір’я, у туалет, потім умилася, попила водички, прилягла у себе в закутку під іконами. Перехрестилася та пробурчала у бік дверей:

– Будуть вони ще тут! Ніч, дитинко, мовчи і посміхайся. І не говори про мене.

Підморгнула, заплющила очі. Під бік негайно влаштувався шаленого вигляду рудий кіт, більше схожий на дикого звіра, ніж на домашнього вихованця.  Бабуся засопіла, почала підхропувати. Кіт тихо замуркотів.

Соня засмикнула фіранку і озирнулася. На столі все було готове до прийому сім’ї, яка ввалилася в будинок за мить.

За плечима рідні пливло винне обличчя Василя. Соня зрозуміла, що зовсім не гнівається на коханого. Ну схибив, буває. Явно не зі зла.

Майбутня свекруха щільно стиснула губи. У тиші, що настала, оглянула стіл, неквапливо підійшла, скуштувала суп, кашу. Кивнула. Мовляв, можна їсти.

– Сідайте, гості дорогі! Спробуємо, чим нас невістка труїтиме.

Усі сміялися. З нізвідки з’явилася брага. Обличчя людей перестали здаватися злими та небезпечними. Вася нарешті вирвався із рук рідних.

Сів поруч із Сонею, обійняв. Від нього трохи пахло хмелем, а в очах, замість збентеження і смутку, читалося величезне питання.

Такого столу він явно не чекав. Був упевнений, що Соня в найкращому разі з кашею впорається. І дивувався.

– Чого ще я не знаю про тебе, моя радість?

Соня слідувала чи то пораді, чи наказу старенької: мовчала і посміхалася.

По дорозі назад до автобуса йшли повільно, Вася тяг сумку з гостинцями, Соні нести важке не дав.

А вже у місті, коли проводжав додому, спитав у під’їзді.

– Ти не сердишся на мене?

Вона підвелася навшпиньки. Поцілувала не в губи, в чоло. І відповіла абсолютно чесно:

– Жодної крапельки.

Про таємну допомогу вона нікому не розповідала. Прабабуся Василя вже років десять. як вважалася вижившою із розуму. Вона пішла із життя менше ніж через місяць після візиту майбутньої невістки. Більше вони ніколи не бачились.

Як ви думаєте, з ким усе село вітається шанобливо з поклонами та глибокою повагою? Дехто навіть кланяється?

Правильно, мама Софії вміла і вміє вселити трепет. Пробирає навіть механізаторів.
Свекор зі свекрухою, коли вона на місяць чи два приїжджала з онуками на свіже повітря влітку, ходили в неї по  струночці.

Заміжня Соня була і є щаслива. Дисертації написала собі й Василеві. Потім і синові з донькою з навчанням та наукою допомогла.

Нині управляє відділенням. Вася працює головним лікарем. У нього виявилася ділова хватка. Бували в наших героїв і важкі часи, – не брехатиму.  Але Соня сама собі шепотіла:

– Нічого, дівчино, ти впораєшся!

І все налагоджувалося…

Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте в коментарях свої слушні думки з цього приводу, ставте вподобайки!