Ніна Петрівна добре пам’ятає той день, коли їй довелося вирішувати долю чужої дитини. Була середа, чоловік прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай, похмуріше хмари. Без слів Віктор простяг їй конверт.
– Що трапилося?
– Віри більше нема. Без моєї згоди Діму не можуть відправити в дитячий будинок.
… Про те, що чоловік має сина, Ніна знала ще до весілля. Банальна історія. В армії Віктор закохався. Після служби забрав дівчину із собою, вони найняли квартирку.
Але благовірна досить швидко зібрала дрібнички та повернулася на батьківщину. А потім надіслала телеграму: вітаю, мовляв, із сином.
Що там у них не зрослося, чоловік Ніні не розповідав, та вона й не розпитувала особливо. Ну, було і було. Чого старе ворушити?
Коли Ніна була на четвертому місяці, колишня несподівано приїхала з однорічним Дімою. Влаштувала розбірки, хотіла все повернути. Віктор виставив її, й залишився із дружиною.
Ніна знову його не звинувачувала: які можуть бути претензії за те, що трапилося до їхньої зустрічі? Віра подала на аліменти, батько справно їх платив, колишня більше не писала і не дзвонила.
Вже потім вони дізналися, що жінка двічі виходила заміж, і другого розлучення не змогла пережити – урвала собі віку.
На той час у Ніни з Віктором було вже двоє дітей. Син Володя, трохи молодший за Діму, і маленька Варка, якій тільки-но виповнився рік.
Другу дитину вони вирішили народ ити після того, як купили свій будинок. Дерев’яний, без зручностей, зате чотири кімнати. Двір, банька, город…
Після крихітної орендованої квартири це було таке щастя! Вовка тиждень, як шалений носився по кімнатах і навколо будинку.
… Виховувати чужу дитину… Такого Ніна, звісно, не чекала. Вона бачила цього хлопчика сім років тому і нічого про нього не знала. Який він? Що пережив?
Страшно. Зі своїм шибеником іноді ладу немає, а тут двоє – і майже одного віку. Чи порозуміються? Чоловік багато працює, діти, вважай, повністю на ньому.
Всі ці думки промайнули в голові за секунди. Віктор нічого не казав. Він так і сидів у передпокої. Обличчя на ньому не було.
У Ніни защеміло серце – вона раптом уявила, що думала б на його місці. Як вчинила б, якби сирітська доля постукала, не дай Боже, у життя її Вовки? Все відразу стало на свої місця:
– Вітя, звичайно, ми заберемо хлопчика до себе, яка тут розмова. Це твій син, а нашим дітям він брат. Якщо ми відмовимося, як далі житимемо? Де двоє, там і троє. Впораємося, виростимо!
За місяць Дімка приїхав. Тихий, боязкий, слухняний. Зовсім був не схожий на задиракуватого Володю.
Може, ця різниця і врятувала становище: старший брат, що раптово з’явився, на роль лідера не претендував, був веденим і хлопчаки швидко порозумілися.
А ще ситуацію завжди розряджала Варка – маленька, гарненька, смішна. Вона, здавалося, любила весь світ.
Восени Діма пішов у перший клас. Навчався добре, мама, мабуть, до школи його готувала. Складно було матеріально, але Віктор намагався, як міг, згодом і Ніна вийшла працювати.
Діти підросли, стали справжніми помічниками у господарстві. Словом, жили дружно, синів на своїх та чужих ніколи не ділили.
Коли Дмитро вступив в університет, Ніна тяжко захворіла. Довго лежала у лікарні, перенесла опер ацію.
Страшно було, але сумувати вона собі не дозволяла: думала про дітей, які ще не встали на ноги, і твердо вірила, що видужає заради них.
Хотіла побачити синів та доньку дорослими, щасливими та обов’язково дочекатися онуків. А ось Віктора це лихо зламало. Приймати на груди почав по-чорному.
У свої вісімнадцять Дмитро став опорою сім’ї. Перевівся на заочне, влаштувався працювати. І найбільше підтримував матір.
Майже щодня приходив в лікарню, читав їй уголос, розпитував, як готувати те, що люблять Вовка та Варка, потім приносив їй покуштувати.
До останнього приховував, що Володя зв’язався з поганою компанією та потрапив під слідство. На щастя, до реального терміну не дійшло, дали умовно.
Ніна одужала. Відносини з чоловіком зіпсувалися, пробачити йому слабкості та зради у важкі для неї дні вона не змогла.
Добре, що будинок великий – живуть, як сусіди. Віктор намагається зав’язати, але періодично береться за старе.
А рік тому Дмитро привів до хати невістку. Дівчинку, в яку був закоханий ще у дитячому садку. Вона навчається на психолога й одразу розпочала роботу з порятунку свекра від зеленого змія.
Життя продовжується. І незабаром в будинку почнуть бігати онуки – нещодавно молодята дізналися, що чекають на двійнят.
Щодня Ніна дякує Богові за старшого сина і вірить, що жива тільки завдяки тому, що колись знайшла у своєму серці місце для чужої дитини…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
