Мене звуть Маргарита, мені 22 роки. У 15 років я познайомилася з хлопцем, який став моїм першим коханням і багато в чому вплинув на мій світогляд, принципи та на все моє життя.
Перша закоханість накрила мене якось непомітно. Спочатку я стала відчувати до нього прекрасні теплі почуття, але спілкувалися ми тоді, переважно, листуванням, тому що жили у різних містах. Однак, я чітко розуміла, що він – той самий, з ким я хочу провести своє життя у щастя та радості, у коханні. Напівдитяча закоханість поступово перетворилася на справжнє сильне почуття.
І це було взаємно. Обставини склалися так, що за 6 років нашого спілкування ми бачилися лише 9 разів. Але це були найкращі, найромантичніші зустрічі, які тільки можуть бути. Все було чисто і красиво, як мріють, напевно, всі дівчата.
З того часу багато що змінилося. Мій коханий одружився з дівчиною зі свого міста, з якою зустрівся нещодавно. Це не було несподіванкою для мене, все до того йшло, але від цього його весілля не стало для мене меншим ударом. Мабуть, разом нам бути не доля, ми були надто залежні від батьків, щоб самим вирішувати свою долю.
У мене є хлопець, з яким у мене серйозні стосунки вже багато років. Я відчуваю до нього симпатію, повагу, знаю, що він хороша людина, і дуже добре ставиться до мене.
Думаю, він по-справжньому мене любить, але я не відчуваю до нього того самого. Моє перше кохання мене не відпускає, лежить на душі вантажем з туги і нездійснених надій.
Допоможіть, будь ласка, підкажіть, як вирішити цю ситуацію, як мені вчинити. Я нічого не можу вдіяти зі своїми думками – адже серцю не накажеш. Зовсім відмовитись від своєї мрії я не можу, у глибині душі сподіваюся, що у нас з ним ще буде те, про що я стільки мріяла.
Адже далеко не всі шлюби щасливі, більша частина закінчується розлученнями, то може і для нас з ним не все втрачено? Знаю, що не можна так думати, але я жодного разу не зробила нічого, щоб зруйнувати його шлюб.
Я просто хочу бути з ним, хочу, щоб він сам зрозумів, що я, як і раніше, його люблю і чекаю.
