– Ну, дякую! У всіх мами, як мами, квартири дарують, грошима допомагають, а моя мене з пузом на вулицю виставляє!
– Юль, я просто хочу спокійно жити, – холодно відповіла Людмила, капаючи собі заспокійливе. – Не драматизуй. Ти не одна, у тебе є чоловік. Знайдете, де жити, не малі вже.
– Отакої, не чекала від тебе такого, – Юля схрестила руки на грудях і насупилась. – На мою думку, ти просто шукала привід нас вигнати. Ти ж чіпляєшся до кожного пчиху!
– Ми й так уже навшпиньки ходимо, а ти все одно незадоволена. Он Лєнка теж живе з матір’ю, то та золота жінка! Ще й допомагає їм з іпотекою.
– Ось і йдіть до цієї золотої жінки! Я теж була хороша, поки вас не впустила.
Людмила не була безсердечною. Їй було боляче, можливо, навіть більше, ніж дочці. Просто вона зрозуміла одну просту річ: вони все одно сваряться. Питання лише у термінах.
Можна було розтягнути це «задоволення» ще на кілька років, а можна було витягти цей бур’ян відразу разом з коренем. І вона обрала друге.
…Почалося все майже рік тому. Дочка тоді приїхала у гості. Як з’ясувалося, на переговори.
– Мамо, я хотіла тут запропонувати… точніше, попросити. Може, з’їдемося і поживемо разом? Тимчасово. Ти ж сама казала, що комуналка божевільна.
– Ми на себе дві третини візьмемо, продукти купуватимемо, все по справедливості. А там потихеньку і на свою квартиру відкладемо.
Тоді Людмила одразу згадала свою сестру, Світлану. Вона також пустила до себе дітей. Теж тимчасово. «Тимчасово» тривало вже три роки, і кінця та краю цьому не було.
Світлана потрапила в побутове пекло. Чомусь і син, і невістка вирішили, що все господарство має бути на ній.
Світлана ще не вийшла на пенсію й працювала, а після роботи у неї починалася друга зміна. Вона готувала, прала та прибирала, а у відповідь на претензії, отримувала лише хамство.
– А що складного? Кинула кілька пакетиків гречки, котлети розігріла і все, – дивувався син.
З невісткою було ще гірше. Вона ігнорувала всі прохання допомогти хоча б із прибиранням.
– Вам треба – ви й прибирайтеся, – відповідала вона. – Як на мене, тут досить чисто.
Варто було ще тоді замислитися, а чи не потрапить Людмила в ту саму пастку. Однак вона відмахнулася від цієї думки.
Адже у неї не син, а донька. Дівчата знають, як важко даються котлети та чистота в будинку. Та і Юля точно не була нечепурою.
Людмила навіть зраділа такій пропозиції. Їй було нудно одній. Лише кілька років тому вони жили з дочкою удвох, і їм було добре. То чому б не повернутись до цих часів?
Вона погодилася, і перші тижні все й справді йшло напрочуд гладко. Молодята взяли будинок на себе майже повністю.
Ігор прикрутив ручки до ящиків, полагодив раковину у ванній, щось “підшаманив” з електрикою. Юля завжди приносила з крамниці улюблені мамині йогурти, готувала на трьох. Вечорами вони разом дивилися старі комедії.
У такі моменти здавалося, що вони зразкова сім’я. Але потім… Людмила буквально втратила сон.
В юності Людмила страждала від того, що весь світ підлаштовувався під жайворонків. Ранні пробудження, головний біль протягом усього дня, сонливість вже до обіду. А ще треба було досидіти до самого вечора і зберігати хоча б видимість бурхливої діяльності.
Коли Людмила вийшла на пенсію, вона нарешті зітхнула на повні груди. Тепер вона могла жити за своїм графіком.
Жінка звикла лягати о другій – четвертій годині ночі й вставати ближче до полудня. При такому розкладі вона почувала себе дуже комфортно.
Але із молодими довелося переглянути свій режим дня.
Зять голосно хропів і кашляв. У нього хронічний бронхіт. Людмила намагалася ставитися до цього з розумінням: адже людина не контролює себе. Однак розуміння не робило її сон глибшим.
І це ще пів біди. Молоді вставали о шостій ранку, і тоді починалися справжнісінькі «концерти»…
Дочка гриміла каструлями, розігрівала їжу в гучній мікрохвильовій печі, заварювала чай, дивилася телевізор.
Зять слухав музику в душі, грюкав дверима, дзвонив по роботі. Вони голосно сміялися і розмовляли на повний голос.
Людмила, звісно ж, прокидалася. Вона не могла заснути, доки вони збиралися. І ще кілька годин, як вони йшли.
Потім мучилася від головного болю і серцебиття, ні за що не могла взятися, відлежувалася по пів дня. Словом, – існувала, а не жила.
Людмила пробувала домовитись. Для початку – із зятем, адже готування, – невіднятна частина життя, а ось гучна музика – це вже надмірність.
– Ігорю, не міг би ти поводитися тихіше вранці? Будь ласка. Я не висипаюсь, мені потім погано.
– Я намагатимусь, але ж ви розумієте, що ми з Юлею працюємо? Ми фізично не можемо зовсім не шуміти, – відповів зять.
Вже тоді Людмила зрозуміла, що її зауваження він не сприйняв серйозно. Все залишилося, як і раніше.
Це було вдвічі прикро, адже вона підлаштувалася під звички молодих. Вона дивилася фільми тільки в навушниках, вмикала пральну машину лише вдень і ходила навшпиньки. Чому вони не могли зробити те саме?
Потім Людмила почала говорити з дочкою.
– Юль, ви, звичайно, молодці, по дому у мене до вас ніяких запитань, але… Чи не могли б ви не шуміти, коли я сплю? – Обережно попросила вона. – Я прокидаюся від кожного шереху, а ви дуже голосно розмовляєте і збираєтесь вранці.
– Мам… Ну, ми ж не можемо зовсім пошепки говорити. Ми й так дуже стараємось. Ігор он фільтр тобі на воду поставив, сміття щодня виносить, – одразу кинулася дочка на захист.
Людмилі хотілося сказати, що вона просить не про фільтр, а про тишу, але вона все ж таки намагалася залишатися ввічливою.
– Я бачу. Я дуже вдячна вам за це. Але в моєму віці вже важко заснути по клацанню пальців. Я потім ходжу вдень, як варена.
– Мамо, а що заважає тобі спати вдень, коли нас нема? – раптом спитала Юля. – Ми повертаємось десь о сьомій вечора.
Людмила аж здивувалася. Вона тепер ще й має ламати свій графік під них?
– Мені не зручно спати вдень. У мене вже є звички, з якими мені добре.
– Загалом усі нормальні люди сплять вночі, – ображено заявила дочка.
Людмила здивовано підняла брови.
– Юлю, я все життя вставала вранці, щоб працювати, забезпечувати тебе і відводити до садка та школи! Дайте мені хоч на старості років пожити у своєму режимі, а не в чужому!
– Ну, гаразд, я поговорю з Ігорем, – Юля невдоволено насупилась, але, хоч вирішила піти на поступки. – Ми спробуємо поставити накладки на двері. Повинно допомогти. Давай не будемо сваритися.
Вони справді обклеїли всі двері, але цього виявилося замало. Чутність залишилася незмінною. Спочатку вони намагалися говорити тихіше, проте за тиждень все повернулося в колишнє річище.
– Ох, як я тебе розумію… — сказала сестра, коли Людмила їй поскаржилася. – Спробуй вушні затички. Може, стане легше.
– Пробувала. У мене від них лише вуха болять. І голова, – зітхнувши, відповіла Людмила.
– Ну, тоді можу лише поспівчувати. Терпи…
Але Людмила не хотіла терпіти. Тим паче, що Юля раптом оголосила, що вона в положенні. Людмила криво усміхнулася: не хотіла псувати всім настрій, але чудово розуміла, чим їй усе це загрожує. Кольки, зуби, цілодобовий плач.
Вона хотіла бути бабусею, але у форматі “приїхала, допомогла, поїхала”. Спільне проживання вона б не потягнула ні фізично, ні морально.
І ще невідомо, на скільки затягнеться вся ця історія, адже дитина – це великі витрати. Тут не до накопичень.
Але добило Людмилу не це.
Якось Юля принесла в будинок маленького кудлатого песика – йоркширського тер’єра, на ім’я Лимон.
– Ти що, вирішила завести собаку? – Здивувалася мати.
– Ні, – сказала дочка, посміхаючись і намагаючись засунути його Людмилі. – Це Надька попросила доглянути, ну, моя колега. Я тобі про неї розповідала, пам’ятаєш?
– Вона на Чорне море зібралася, а взяти Лимона нема кому. Ти не хвилюйся, він безпроблемний. До лотка та вигулу привчений, не кусається.
Пес і справді був милим. Він лизнув Людмилу в руку, але та лише відсахнулася.
– Юль… Загалом про таке радитися треба.
– Мамо, ну всього на два тижні. Ти його навіть не помітиш, обіцяю. Він житиме у нашій кімнаті.
Ну куди тут дінешся? Не виставляти ж собаку за двері?
Дуже швидко стало зрозуміло, що Лимон не такий вже безпроблемний. Він скиглив ночами й дряпав зачинені двері. Мабуть, сумував за господинею.
Це й стало останньою краплею.
– Юль, я так більше не можу. У вас два тижні, шукайте житло. Якраз Лимона повернеш господині та з’їжджайте, – сказала Людмила на третій день.
Ось тут і почалося… Юля влаштувала такий скандал, немов мати виганяла її босою у снігопад. Ігор образився і не розмовляв із тещею всі ці два тижні.
Але в результаті вона все ж таки змогла виштовхати їх зі свого гнізда.
Тієї ночі Людмила спала, як немовля: довгим, глибоким сном без перерв і раптових пробуджень.
Наступного дня їй зателефонувала сестра. Людмила похвалилася тій, що нарешті виспалася.
– Заздрю тобі. Може, я і своїх витурю…
– Ну, якщо ти готова залишитись сама. Мої мені за добу так жодного разу не зателефонували, – сумно посміхнулася Людмила. – Але, як на мене, то краще самій, ніж із такими сусідами.
Людмила знала, що з Юлею вони вже не спілкуватимуться так тепло, як і раніше. Але ж будуть, коли обидві відтануть.
Вона навіть була готова піти на контакт першою. Головне, що в їхніх стосунках уже не буде сварок, а в її будинку знов оселиться тиша.
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
