Брат не передзвонював Ані з учорашнього дня, і це було… тривожно. У них так не заведено. Зідзвонювалися нехай і не щодня, але побачив пропущений – передзвонив. Нині вона спробувала знову. На четвертому гудку увімкнувся автовідповідач.
– Що ж таке… – Аня скинула.
Артем не передзвонив. Ні наступного дня, ні через день.
Минув тиждень. Незабаром у племінника День народження, Аня без поняття, що дарувати, та й чи варто взагалі до них їхати.
Ганна знову набрала його номер. Довге болісне мовчання. Потім Артем, мабуть, глянув на екран, побачив ім’я сестри й швидко скинув дзвінок. Жодного повідомлення у відповідь, зрозуміло, не надійшло.
– Та що з ним таке? – Подумала Аня, поправляючи шарф.
Наступного дня вона вирішила піти до мами Валерії, яка працювала адміністратором у невеликій юридичній конторі. Мама завжди знала все, навіть те, що сама не хотіла б знати.
Кабінет мами був завалений паперами, і їй зараз було не до Ані, але дочка наполягала:
– Мамо, пардон, що відволікаю. Ти не бачила Артема?
Мама, розбираючи папки, вдала, що не почула питання.
– Аню! Ти так раптово.
– Ну так, раптово. Мамо, ти не говорила з Артемом? Він слухавку не бере вже більше як тиждень. Тепер скидає. Не подобається мені ця ситуація.
Валерія поспішно відсунула стос папок.
– Ой, та що ти одразу панікуєш? Він, мабуть, просто дуже зайнятий.
– Мам, він мене ігнорує! – наполегливо повторила Ганна. – Це не схоже на “він зайнятий”.
– Ой, ти одразу накручуєш, – але Аня помітила, як мама відвела погляд. – Він дорослий хлопчик. Зателефонує, коли звільниться.
– У них дитина невдовзі буде, Сергій у перший клас пішов, на квартиру багато грошей треба. Потім подзвонить.
У цьому бурмотінні Ганна вловила фальш, ніби мама недомовляла щось дуже важливе.
– Гаразд, – здалася Ганна, хоча на душі в неї стало ще важче, – я просто не знаю, що Сергійку на завтра купувати.
– Так … та потім купиш і подаруєш. Навряд чи вони святкуватимуть.
– Тобто ти до них завтра не підеш? – Запитала Аня.
– Ні… Мабуть, ні… Або ближче до вихідних, загалом, потім.
Звичайно, брехня була така собі, нижча за середню, і Аня не повелася.
Наступного дня, у суботу, Ганна купила Сергію конструктор. Запакувала його в блискучий папір, додала кульку з гелієм, на якій красувався напис “З Днем Народження!”, і поїхала вітати.
Піднявшись на третій поверх, вона трохи сповільнилася перед дверима. Серце стукало не від хвилювання, а від передчуття.
Відразу після її стукоту двері прочинилися, але не повністю. Ручка була повернута, але за дверима стояв Артем, тримаючи її на витягнутій руці, і загороджував прохід. Щось м’явся, якось підозріло озирався.
– Артеме, що з тобою? – Запитала Аня, – з днем народження Сергія! Я прийшла його привітати. Ну, пройти можна?
– Ань… – він навіть не посміхнувся. Він не відчинив двері ширше.
– Впустиш мене хоч на секунду?
– Ні, Ань… чи… та ні, тут постоїмо.
– Що означає “постоїмо тут”? Артеме, що відбувається? Ти образився? Чому? Я щось зробила?
І тут сталося те, що стало відповіддю на її запитання. Почувся злий голос:
– Звісно, він образився! Я тільки одного не розумію – як він взагалі спілкувався з тобою усі ці роки, Аню? Я б одразу тебе послала!
З-за широкої спини Артема, трохи відтіснивши його, з’явилася Оксана, зовсім збиваючи Аню з пантелику.
– Що ти несеш? Ми ж нормально спілкувалися. Тобі я що зробила?
– Нормально? – Оксана вийшла далі, – ти, мабуть, жартуєш? Поки ми тут, як недолугі люди, восьмий рік в орендованому житлі поневіряємося, чекаємо, коли друга дитина з’явиться, ти, звичайно, добре влаштувалася, і тебе нічого не бентежить!
– Ти молодець, Аню! Ти це вмієш! Випросила у батьків гроші, купила собі квартиру! Пометушилась, не те, що мій … – вона зиркнула на чоловіка, – Не те, що Артем. Бачити тебе не можу!
– Почекай, Оксано, це неправда! – Аня спробувала ще зрозуміти, що відбувається, – Артем же теж отримав від батьків…
В цей момент Артем різко смикнув Оксану за лікоть, втягуючи назад у квартиру, а Аню навпаки – схопив за руку і буквально витяг її на запасні, пожежні сходи.
– Ми поговоримо! Швидше, Ань, поки весь будинок не збігся!
В Ані в голові роїлися питання, і вона не знала, з якого почати. З чого випливла тема грошей? До чого тут вона взагалі? І чому Оксана на неї так злиться?
– Артеме, ти нічого пояснити не хочеш? – Запитала Ганна, – що вона зараз несла?
– Ну… – Артем притримував двері, щоб до них ніхто не зайшов. Вона, скажемо так, дізналася про сенс, але я не уточнив деякі деталі…
– Які деталі?
– Та блін! Мама. Вона нещодавно проговорилася. Ми з Оксаною сиділи, обговорювали, що нам ніколи не накопичити на іпотеку, і тут мама така:
– Ну, треба було зробити, як Аня, взяти іпотеку, коли ми гроші давали!
– Загалом, Оксана її не зовсім правильно зрозуміла. Одразу психанула, почала кричати, мовляв, чому доньці дали гроші, а синові – ні? Ну а я встиг попросити маму, щоб вона мене не видавала, раз так пощастило, що Оксана не зрозуміла.
– Значить, це мама винна в тому, що ти брешеш дружині та звинувачуєш мене?
– Ань, не гарячкуй! Ти ж знаєш Оксану. Вона зараз в положенні другим, гормони, стрес… Загалом, розлютила її ця несправедливість.
– А що було несправедливо, Артеме? Прояснімо. Мама та тато давали нам обом гроші. Мені – на житло. Так?
Артем відвів погляд, дивлячись на іржаві сходинки.
– Так-так, мені дали рівно стільки ж, скільки тобі.
– І куди вони поділися? Ану, нагадай, – Аня відчувала, що зараз і в неї почнеться стрес, хоч вона і не в положенні.
– Сама знаєш. Я купив машину.
– Купив… – фиркнула Аня. – Купив, потім розбив, продав, купив дешевше. Та зламалася, ти знову продав, знову купив дешевше… Пам’ятаю я цю схему. Зрештою – ні машини, ні грошей.
– Ань, не видавай мене…
Аня мовчала. Майже дев’ять років, і всі гроші пішли на підтримку ролі “успішного хлопця з машиною”, тоді як вона пустила все в іпотеку.
– Зараз! Мрій! Піду і все розкажу.
– Будь ласка! – благав Артем. – Якби вона дізналася, що я це все спустив на брухт, вона б мене просто вигнала. І все! Розлучення. Поділ майна. Аліменти.
– Немає у вас жодного майна, – нагадала Ганна.
– Це я образно. Але вона й так не втомлюється мені нагадувати, який я поганий чоловік, бо навіть на житло не заробив.
– Якщо вона дізнається, що я й ті гроші витратив… А так начебто я жертва батьківської упередженості. Підіграй, Аню! Або мені кришка!
– Я не буду крайньою, Артеме!
Артем зневірився. Він глянув на двері, за якими, як він чув, Оксана так і поривалася вийти, але її постійно хтось кликав назад.
– Будь ласка, Ань! Я ж не можу сказати, що винен. Вона при надії! Пошкодуй бодай моїх дітей, які без батька залишаться.
Звичайно, тією, хто не пустив до них Оксану, була їхня мама. Яка в курсі авантюри сина, але навчити його не хоче. І вона, крикнувши “зараз-зараз, скоро повернуся”, залишилася з ними на майданчику.
– Ань, просто підіграй, – пролепетала мама, погладивши сина по плечу. – Так, Артем побоявся їй сказати. Та і як? Просто підіграй. Оксана заспокоїться, все налагодиться.
Вона не стала розповідати Оксані правду. Вона зайшла, змінила гнівний вираз обличчя на поблажливий, вручила конструктор племіннику, і, поки Оксана не почала виривати їй волосся, скоріше вийшла. Хоча сказати хотілося дуже багато!
Зима добігала кінця. Відносини з братом не налагоджувалися. В обіцянку, що невдовзі Оксана змінить гнів на милість, тепер вірилося слабко.
Натомість Артем та Оксана, видно, “налагодили” стосунки. Відзначили народ ження другої дитини, дочки, куди Аню ніхто не запросив.
Відзначили річницю весілля. Їздили з батьками на вихідні до тітки. Аня із цього випала. І чим далі, тим гірше вона почувалася.
Аня, хоч і була зла на брата за його слабкість, тримала слово. Вона не проговорилася.
У березні, коли сніг уже танув, залишаючи по собі сіру жижу, мама, яка зазвичай зайнята онуками, вшанувала Ганну честі зайти в гості. Але обидві не знали, про що говорити. Випили по три кухлі чаю. Подивилися відео з племінниками.
– Ань… – несподівано жалібним тоном почала мати.
– Чию ще провину мені на себе взяти?
– Швидше виправити.
– Що виправити?
– Ну те, що Артему грошей не дісталося.
– Мамо, ти що, сама вже в це повірила?
– Ні-ні, але Оксана вважає саме так. Я думала, що її відпустить трохи… але ні. Вона хоче, щоб ми і їм допомогли хоча б із початковим внеском, але бажано одразу з усією сумою.
– Ну… ми з твоїм батьком… ми подумали… що було б справедливо, якби продати твою квартиру…
Чогось подібного Аня й чекала. Оксана їй цього не пробачить, що очевидно. А потім логіка залізна – якщо Аня захопила всі гроші, то з неї й компенсація. Але ж це неправда!
– Мамо, а нічого в них не трісне? Артем свої гроші вже одержав тоді! Самі куплять, – відчужено відповіла Аня.
Мама наче спіткнулася об її слова.
– Як це самі? Аня, ми ж … Ми з твоїм батьком давали гроші на перший внесок тобі? Ми хочемо їх назад. Зараз. Розумієш? Якщо вже на те пішло, то це наші гроші.
– Добре, – осяяло Аню, – будуть вам ваші гроші.
Процес зайняв місяць. Аня знайшла варіант із кредитом. Рівно стільки, скільки вона тоді від них отримала.
Того дня, коли гроші пішли з її рахунку на рахунок батьків, Аня відключила повідомлення про дзвінки від мами та Артема. Вона знала, що їм потрібні були гроші за всю квартиру, а не перший внесок. Але переживуть.
Отак в житті буває, – коли щось пішло не так! Нехай вже брат злякався, – але ж мати! Ну що ж, це їх право обирати собі годувальників в старості, – бо вона умиває руки! Слушно ж?
Пишіть в коментарях, що вона думає з цього приводу, ставте вподобайки!
