Ну ось чому я закохалася в хлопця тоді, коли він вже перегорів???

Я вірила тільки в любов з першого погляду. Якщо немає іскри – відносини приречені. Так вважала донедавна.

Зі школи я дружила з хлопцем. Ми однолітки. У дитинстві грали на майданчику, потім він на якийсь час переїхав, але знову повернувся.

Його перевели в мій клас. У старшій школі він був в мене сильно закоханий. А я була байдужа. Швидше сприймала його як брата, але ніяк не об’єкт любові. Я не хотіла його мучити – сказала, що дружити готова, але не більше.

Він погодився. На час ми перестали спілкуватися, а потім знову стали.

Могли зібратися і випити разом кави, поговорити, якось по-дружньому ходили в кіно. У нього з’явилася дівчина. Я теж зустрічалася. Дружити не припиняли.

Для мене ця дружба була цінною. Часто бувало так, що поговорити нормально виходило тільки з ним. Подружки часом друкували або давали поради такі, що краще б взагалі ніяких не давали.

Але я стала помічати, що він почав від мене віддалятися – спілкування стало дуже рідкісним, бачитися взагалі перестали. У мене почалися проблеми на особистому фронті – розлучилася з хлопцем. І я зрозуміла, що закохалася в того, хто раніше за мною доглядав, хто шукав взаємності, а тепер взагалі став пропадати з горизонту.

Я думала, що так не буває, але день у день почуття продовжують зростати. Я весь вільний час думаю тільки про нього. При цьому розумію, що він уже “перегорів”.

Чому так відбувається? Чому любов прийшла до нас в різний час: до нього раніше, а до мене пізніше? Немов чийсь злий жарт. Чи може любов до людини з’явитися через страх втратити її?