– Послухайте, Любов Андріївно, – Павло Сергійович, власник великого меблевого комбінату, скривився, дивлячись на худу жінку в суворому сірому жакеті.
– Нам в архів не потрібен академік. Там пил, стелажі до стелі та звітність за тридцять років, яку давно час списати. Попередня дівчинка втекла за тиждень – сказала, нудно. А ви… ви ж у банку відділом керували?
Любов Андріївна поправила окуляри у тонкій оправі. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла сталь.
– У банку я керувала відділом доти, доки не відмовилася підписувати «повітряні» кредити племіннику голови правління, – відповіла вона рівно. – Тепер мені не до амбіцій. Мені потрібна тиша, оклад та відсутність інтриг.
Павло Сергійович зітхнув. Йому радили не брати «надто розумних», але завал у документах загрожував перевіркою з податкової.
– Гаразд. Працюйте. Але майте на увазі, що мій заступник, Аркадій Борисович, людина складна. Архів – його ареал. Намагайтеся не лізти до нього з порадами, як нам керувати комбінатом.
Архів зустрів Любов Андріївну запахом старого паперу та плісняви. Але тільки-но вона торкнулася першої папки, у дверях виросла постать Аркадія Борисовича.
Масивний, у дорогому костюмі, який сидів на ньому трохи безглуздо, він нагадував людину, яка звикла розв’язувати питання силою, а не розумом.
– Опаньки, – простягнув він, оглядаючи нову співробітницю. – Знову «білий комірець» у нашому болоті.
– Слухай уважно, Андріївно. Твоє завдання – інвентарні номери клеїти, та підлоги протирати. У папки з позначкою «Спецбуд» не потикатися. Це особисті архіви власника, зрозуміла?
– Зрозуміла, – сухо відповіла Любов, не обертаючись.
– Ось і молодець. Будеш розумницею – випишу премію. Будеш допитливою – вилетиш швидше, ніж пил із пилотяга. У мене скрізь очі.
Аркадій пішов, голосно грюкнувши дверима. Любов Андріївна глянула на свої руки. Після банку її багато хто намагався залякати, але тут, у напівтемряві підвалу, вона відчула дивний азарт.
Професійне чуття бухгалтера-ревізора з двадцятирічним стажем застукало, як стара рана перед дощем.
Увечері, повертаючись додому, Любов зіткнулася біля під’їзду із сусідкою – тіткою Валею, яка колись працювала на тому самому комбінаті кухарем.
– Ой, Любочко, – сплеснула руками старенька, – і навіщо ти туди пішла? Там же дідько знає, що діється.
– При старому директору комбінат гримів, а як цей Аркаша в заступники вибився – все під укіс пішло. Техніку нову закуповують лише на папері, а цехи на ладан дихають.
– А Павло Сергійович? Хіба він не бачить?
– Паша? Він людина справи, у кресленнях живе. Аркадію вірить, як братові рідному. Той йому у вуха співає, що криза, податки, логістика… А сам, кажуть, дачу на три поверхи відбабахав. Ти, Любо, сиди тихіше за воду. Не рівна година, образить.
Любов Андріївна заварила міцний чай. Слова тітки Валі підтверджували її перші спостереження: на комбінаті, судячи з зовнішнього вигляду цехів, грошей не було, а заступник директора їздив на позашляховику вартістю річного прибутку підприємства.
За тиждень Любов Андріївна вже знала архів, як свої п’ять пальців. Вона не полізла до «Спецбуду» одразу. Вона почала з малого – з рахунків за електрику та воду.
Її увагу привернула дивна закономірність: цех №4, який офіційно стояв на консервації вже три роки, споживав електроенергії більше, ніж основний складальний цех.
Вона взяла накладні на закупівлю фурнітури. Скрізь стояв підпис Аркадія Борисовича та печатка фірми-посередника «Вектор-М».
Люба дістала телефон і зайшло в реєстр юридичних осіб. «Вектор-М» був зареєстрований на колишню дружину Аркадія Борисовича.
– Так-так, – прошепотіла вона, протираючи окуляри. – Класична схема.
У цей момент двері архіву відчинилися. Аркадій зайшов без стукоту.
– Що це ми тут винюхуємо? – його голос був підозріло м’яким.
– Складаю реєстр списання старої звітності, – Любов спокійно закрила папку.
– Я ж сказав: не чіпай нічого без мого відома! Ти тут ніхто, Любо! Просто пил на цих полицях. Завтра принесеш заяву з власного. Ти мені не подобаєшся! Дуже багато думаєш.
Любов Андріївна не стала сперечатися. Але й додому вона не пішла. Коли будівля спорожніла, вона повернулася в архів. Тепер її метою були ті самі папки «Спецбуд».
Усередині вона знайшла не креслення, а подвійну бухгалтерію. Аркадій Борисович організував на базі «законсервованого» четвертого цеху підпільне виробництво елітних меблів із викраденого матеріалу. В офіційні звіти Павла Сергійовича потрапляли лише збитки та брак.
Вона витратила всю ніч, копіюючи документи. Вранці, коли Павло Сергійович зайшов у свій кабінет, він виявив там не лише свого заступника, який уже простягав йому наказ про звільнення «некомпетентного архіваріуса», а й саму Любов Андріївну.
– Павле Сергійовичу, – сказала вона, ігноруючи багряне обличчя Аркадія. – Перш ніж ви підпишете моє звільнення, гляньте на цей розрахунок.
– Що це? – Директор насупився.
– Це різниця між тим, що ваш комбінат заробив насправді, і тим, що осіло у кишені вашого друга за останні два роки. Суму можна порівняти з вартістю нової виробничої лінії, яку ви ніяк не можете купити.
Аркадій Борисович кинувся до столу, намагаючись вихопити папери:
– Паша, не слухай її! Це підробка! Вона божевільна, її з банку за наклеп вигнали!
Але Павло Сергійович уже читав. Його обличчя блідло з кожною секундою. Він був інженером до мозку кісток, і цифри говорили йому більше, ніж будь-які слова.
Розв’язка була швидкою та жорсткою. Виклик охорони, ревізія у четвертому цеху, де робітники, не ховаючись, збирали «ліві» замовлення, та поліція. Аркадія Борисовича вивели із будівлі у наручниках.
За два дні Павло Сергійович зайшов до підвалу архіву. Там було, як і раніше, запорошено, але на столі Любові Андріївни стояв новенький комп’ютер.
– Я був недолугим, – сказав директор. – Аркадій ріс зі мною на одному подвір’ї. Я думав, вірність – це назавжди.
– Вірність перевіряється не роками, а спокусами, – відповіла Любов.
– Слухайте… Мені потрібний не архіваріус. Мені потрібний фінансовий директор. Людина, яку не можна купити та не можна залякати. Підете?
Любов Андріївна подивилася на стелажі.
– Тільки, якщо дозволите мені спочатку доклеїти номери на ці папки. Я не люблю незакінчених справ.
Увечері вона сиділа на кухні у тітки Валі. На столі стояв свіжоспечений пиріг і блюдце з домашнім мармеладом – секретний рецепт сусідки.
– Ну от, Любаша, – усміхалася старенька, – а ти боялася! Справедливість, вона як тісто, – довго сходить, але якщо мука хороша – обов’язково підніметься.
Люба, точніше тепер уже Любов Андріївна, посміхнулася. Її репутація була не просто відновлена - вона стала її бронею!
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
