– А Янка твоя виявилася пустоцвітом, – зневажливо промовила свекруха.
– Що ж тепер поробиш! – пригнічено відповів Коля.
Все це, звичайно ж, не призначалося для вух молодої жінки: просто вона виявилася не там і не в той час.
А нічого робити чоловікові сюрпризи й повертатися раніше з роботи! Ну що – отримала?
В принципі, нічого нового для себе Яна не почула: як ще може тебе обізвати свекруха, яка п’ятнадцять років безрезультатно чекає на онуків?
Звичайно ж, пустоцвіт! І це ще буде відносно пристойно.
Тому до матусі чоловіка жодних претензій не було: зовсім з Вами згодна, Єво Романівно!
А ось від чоловіка вона чекала зовсім не цього, а чогось на кшталт «Ну, і що? Це ж не на заваду нашому щастю – я все одно її кохаю!»
І їй цього вистачило б! І вони б і надалі продовжували жити.
Але цей пригнічений тон Миколи…
Тільки ж вчора він абсолютно спокійно заявив, що відсутність дітей анітрохи не впливала, не впливає і не впливатиме на їхні стосунки!
Виходило, що в одному випадку він точно брехав. Запитання: в якому?
Сваритися та з’ясовувати стосунки не хотілося. Тому Яна вчинила, як багато хто робить: тихенько вийшла і голосно знову зайшла.
Адже, в принципі, у них із Миколою все йшло добре: і кохання було, і достаток, і власне житло, куплене дівчиною ще до весілля. Коротше, – живи – не хочу.
Ось лише дітей у пари не було. Так, і з невідомої причини – наче обидва здорові!
Спочатку, щоправда, вони не планували потомства, перші кілька років пожити для себе хотіли.
Поки молоді, треба брати від життя все! А діти можуть цьому лише завадити!
Але кілька років бурхливого життя з розвагами, подорожами та вічним святом, якось швидко набридла.
І пара почала інтенсивно працювати у потрібному напрямку. Але довгоочікуване цікаве положення все не наставало.
Обидва ходили до лікарів, але ніякої патології виявити не змогли:
– Бог не дає!
Чомусь це єдине пояснення нікого не влаштовувало, бо обидва дуже хотіли дітей, особливо Коля. А ще його мама.
От і тепер розмова у мами та сина, мабуть, зайшла про актуальну тему – про онуків.
Яна вже почала втомлюватися від цієї канителі. І, звинувачуючи в тому, що відбувається тільки себе, запропонувала чоловікові розлучитися.
За її поняттями, це було б чесно:
– Подарувати тобі малюка я, мабуть, не зможу, тож чого тобі мучитися, Миколо? Може, знайдеш своє щастя і ту, яка на це здатна!
Але чоловік її заспокоїв:
– Навіть і не заїкайся! І не комплексуй – можна жити й без дітей! Головне, що ми любимо одне одного!
Так, можна. Але дуже хотілося дитини.
Час минав: десять років безплідних спроб не мали успіху! Десять років! Напевно, треба було, як то кажуть, забити на це, та жити спокійно.
Варіант із дитбудинком обоє відхиляли – тільки свого. А свого не було.
Одного дня Яна йшла з клініки, куди все ще продовжувала ходити просто за інерцією: і знову їй сказали, що вона абсолютно здорова!
Щоб покращити поганий настрій, вона купила собі морозиво та пішла додому пішки: погода була гарна.
І тут молода жінка зустріла Василя – друга Миколи, який йшов із якогось заходу додому й був трохи під мухою.
І зовсім ненароком, у виниклій розмові про здоров’я, Василь проговорився:
– Так Микола ще до знайомства з тобою зробив собі процедуру, після якої не може мати дітей!
– Чому – ніхто не знає. Просто прийняв для себе таке рішення і все!
– Тому дітей у нього ніколи не могло бути! І він про це чудово знав…
– Ми самі очманіли, коли він сказав! – повідомив друг. – І це – у двадцять років! Ти, це, не кажи йому, що я проговорився, бо він мене…
Ошелешена Яна мовчки кивнула: справа оберталася зовсім іншою стороною. І вочевидь – поганою.
Виходить, що чоловік, чудово обізнаний, що дітей у них не може бути з його вини, але ж протягом десяти років наполягав, щоб вона намагалася!
І це вже було не просто брехнею і замовчуванням інформації, а пахло підлістю, навіть, знущанням, якщо хочете.
Але чому? І хіба так поводяться нормальні люди? Ні, й ще раз ні: з усього виходило, що тут є патологія!
Але яка? Яна порилася в інтернеті, і виявила, що чоловікові підходило купу негативних діагнозів. Так витончено може діяти тільки психологічно неурівноважена особа.
І чи знала про це його улюблена матуся? За логікою речей, мала знати – це ж не подряпина! Тоді чому не він, а вона – пустоцвіт?
Так, рожеві окуляри розбилися, причому – лінзами всередину, як завжди й відбувається. Правда приголомшила, і прозріння виявилося вибуховим – справді, зайві знання примножують скорботу.
Ну що, варто їй було вийти з клініки пізніше, тоді б їй не зустрівся Васька з такою правдою!
Тоді б вона продовжувала свої спроби стати мамою, перебуваючи в хронічному стресі від своєї неповноцінності!
А в неї це почуття стало з’являтися дедалі частіше.
Хай краще такий уже основний кінець… Це не просто закінчення стосунків, – спускати все Миколі було не можна.
– Ну, що, Миколко, ти дуже хотів дитину? Навіть двох? Я тебе скоро порадую! – так подумала Яна, яка прагнула помсти.
Ні, зраджувати чоловікові вона, звичайно ж, не збиралася! Та й навіщо? Можна ж просто збрехати про своє цікаве положення!
Вона подивиться, як “зрадіє” людина, що пішла на таке, новині, що в них буде малюк!..
– З якої нагоди свято? – поцікавився Микола, побачивши на столі пляшку ігристого та запалені свічки.
– У мене для тебе надзвичайна новина! – Змовницьки сказала Яна.
– Тебе підвищили? – радісно напружився Микола. Розумна дружина явно йшла на підвищення.
– Набагато краще, коханий! Наші титанічні зусилля мали успіх, і в нас, нарешті, вийшло!
– Ну, ти й інтриганка, люба! – жартівливо промовив чоловік. – Давай, не томи – я уважно слухаю!
– Я при надії! – намагаючись говорити правдоподібно, випалила Яна. – Ти скоро станеш татом! Ну що – відзначимо, майбутній батько? Наливай!
– Ах, ти… – утримався і не вимовив чоловік те, що хотіло зірватися з язика.
– Що, коханий? Хіба ти не радий? – ласкаво запитала Янка, хоча їй хотілося настукати йому по потилиці. – Ти ж мені всі вуха продзижчав про дітей!
– Ось – отримуй! До речі, і твоя мама дуже зрадіє! А то залагодила – пустоцвіт, пустоцвіт…
Микола заклякло дивився на усміхнену дружину, зовсім не уявляючи, як поводитися.
Якщо зізнатися про процедуру та викрити підступну зрадницю, то потім треба буде якось пояснити свою непорядну поведінку, щодо Яни.
А порядністю тут і не пахло: це ж він брехав десять років і змушував її лікуватися.
А якщо змовчати, тоді треба буде зобразити радість.
А як це зробити, якщо тобі явно зрадили й принесли в пелені невідомо, від кого? І невідомо кого!
– Ну, як назвемо доньку? – спитала Яна, не припиняючи посміхатися. – Скажи ж що-небудь, любий тату!
А любий татко, перебуваючи у досконалому отупінні, не зміг вимовити ні слова: їхня ідеальна родина валилася, як картковий будиночок.
А як добре все йшло! Поруч – розумна та красива дружина з власною квартирою. І – жодних дітей – цих слинявих і шмарклявих чоловічків!
Вазектомія ж виключає малюка. А він буде! То що сталося?
– А ти впевнена в цьому? – намагаючись говорити спокійно, спитав Микола. – Нічого не плутаєш?
У цьому питанні прозирала прихована надія: ось зараз вона скаже, що, або помилилася, або пожартувала!
Але питання було надто наболіле, щоб відпускати жарти з цього приводу. Невже зрадила? І що тепер робити?
Янка з цікавістю дивилася на чоловіка, що крутився перед нею: ну, що – запанікував, …?
Було видно, що жоден з варіантів, що вимальовується перед ним, чоловіка не влаштовував.
«І як же ти тепер виплутуватимешся, мій любий? Ну, давай – вияви кмітливість! Ти ж десять років її успішно виявляв! Давай насамкінець жахни з усіх гармат!»
Так, насамкінець. Яна, природно, вирішила подавати на розлучення. Тому що це була з боку чоловіка чистої води підлість та зрада. І прощати це було не можна.
До того ж їй дуже хотілося мати дитину. Тут же не було жодних варіантів.
– Та гаразд, не парся! – змилостивилася Яна. – Пожартувала я!
– Справді? – Видихнув Коля і подумав: слава тобі, Господи!
Хоча у Бога не вірив і хреста не носив.
– Так! Але привід жахнути є, – я подаю на розлучення!
– Але чому? – чоловік, що прийшов до тями, швидко набув колишньої впевненості: розлучення з розумною і господарською Янкою в його плани не входило.
– Хіба нам було погано разом? Я тебе кохаю!
– Кохаєш? А навіщо тоді влаштував усі ці фокуси, якщо ти не можеш мати дітей? – Чому одразу не зізнався? – Зайшла з козирів жінка.
– Хто тобі сказав? – заволав чоловік. – Звідки ти дізналася?
«Васька – біжи! – подумала Янка».
А вголос промовила:
– Дід Пехто! Від верблюда! – Відповіла? – Іди збирай речі, поранений у голову ветеран.
Микола, що зовсім втратив обличчя, прийшов у дивний стан: це був одночасно і ступор, і стан внутрішнього збудження.
Здається, це називається якимось синдромом: коли людина не в змозі прийти до якогось рішення, а лише безглуздо посміхається.
– Ну, не заважатиму тобі метатися, ой, вибач – збиратися, – сказала Яна, якій зовсім не хотілося допомагати чоловікові прийти до тями: він же перший почав.
– Прийду за дві години – щоб тебе тут не було. Так, прийду не одна, а з братом.
І прийшла, що характерно, із братом під два метри зростом – для страховки!
Але чоловіка на той час, уже не було. Він безнапасно відбув за місцем реєстрації – до мами в однокімнатну. Бо зрозумів, що тут йому вже нічого не світить.
І його діяння – так, діяння! – За бажання потягнуть на статтю. А гроші на хорошого адвоката у Янки були…
Вона взагалі була дуже розумна, красива і самодостатня, його колишня дружина.
Ось і все. Сумно, прикро, але не дивно. І добре, що все так закінчилося. Шкода, що купа часу і нервів витрачена на цього божевільного.
А дитинку виховати Яна ще встигне, – які її роки…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайку.
