Ірина виглянула у вікно. Так і є, маленький Мишко самотньо сидів на лавці, а на вулиці вже темніло.
– Ну, що в нього за матуся? – Сердито промовила жінка, сунула ноги в капці та вийшла з квартири.
Швидко бігла сходами. Ледве відчинила двері під’їзду, хлопчик схопився з лави та з надією подивився на неї.
– Мишко, пішли до мене! – І простягла руку.
Хлопчик радісно схопив її долоню і пішов поруч із тіткою.
– Заходь! Іди, мий руки!
Той кинувся у ванну кімнату. Тут чисто, завжди є мило та чистий рушник. Він умився і розчесався, щоб сподобатися тітці Ірі.
Коли зайшов на кухню на столі на нього чекала топтанка і котлета. Дитина жадібно накинулася на їжу, а жінка дивилася на нього витирала сльози:
«Чому така несправедлива доля? Мені так хочеться сина, а нема ні чоловіка, ні дитини. Хіба я винна, що народилася негарною? Натомість у цієї красуні Зої син завжди голодний, а вона невідомо, де гуляє».
– Де твоя мати? – Запитала, прибираючи зі столу брудну тарілку.
– Учора мама на роботу пішла, – почав розповідати хлопчик. — На вулиці був дощ, і я весь день сидів удома. Прийшла вночі, а сьогодні вранці на роботу знову пішла.
«Вона в такі дні не працює, – думала Ірина, слухаючи хлопця. – Вчора субота, сьогодні неділя. Яка робота? Хоча в неї…»
– А я вранці хліб доїв і пішов гуляти, – продовжив розповідь хлопчик. – Мені тітка, яка пиріжками торгує, пиріжок дала безкоштовно. Смачний!
Ірина поставила перед ним чай із молоком, дала шоколадний батончик.
«Скільки разів приходили з опіки, обіцяли її батьківських прав позбавити. Так і не позбавляють. Віддали б мені Мишка. У мене двокімнатна квартира і заробляю я непогано. Та хіба віддадуть? Я в комп’ютері подивилася, у них там із цим тяганини. Може попросити у Зою його на тиждень, адже в мене від завтра відпустка».
З батончиком хлопчик розправився миттєво.
– Дивитимешся мультики?
– Так, – зрадів Мишко і тут же додав. – У нас телевізор зовсім перестав показувати.
Усадила його на диван, знайшла мультик на його смак і пішла прибирати на кухні.
***
Коли знову зайшла до кімнати, очі у хлопця злипалися.
– Давай я постелі тобі. Лежатимеш і дивитимешся телевізор. Поки сходи в туалет і роздягайся.
Постелила йому чисте простирадло. Глянувши, на хлопця, що повернувся, схопилася за голову:
– Боже! Який ти брудний! Пішли митись!
Помила, дістала йому чисті трусики та маєчку. Вона купила їх п’ять пар однакових, а також п’ять пар шкарпеток. Змінювала, коли він приходив до неї. Його мати все одно цього не помічала.
Одягнувши все нове, налила йому склянку соку. Той випив. Ліг на диван і незабаром заснув.
Ірина, чекала до півночі, раптом прийде його матуся. Потім махнула рукою і лягла спати.
***
Прокинулася вранці. Як добре, коли відпустка і не треба йти на роботу. Майнула думка:
«А Мишку в садок, напевно? – І тут же її перебила інша. – А матуся його де?»
Підійшла до дивану. Хлопчик все ще спав. Пішла готувати сніданок.
***
Зоя прокинулася від стукоту. Довго лежала із заплющеними очима, згадуючи, де вона. Потім відкрила їх:
– Так, я вдома? Хто там стукає?
Поплелася до дверей, не питаючи, відчинила. Біля дверей стояли її добре знайомі: дільничний та жінка-інспектор із відділу опіки.
– Привіт, Зоя! – сказав поліціянт. – Знову після загулу?
– Ну …, – промимрила та, так не хотілося їх бачити.
– Знову тільки під ранок прийшла?
– Ну…, – боліла голова і не хотілося ні про що думати та ні про що згадувати.
– Запрошуй у квартиру! Поговорити треба.
– Заходьте! – Господиня повернулася і поплелася в кімнату.
– Зоя, а де твій син? – Запитала інспектор.
Мати, покрутила головою, видно припускаючи, де він може бути в її однокімнатній квартирі.
– Мишко, ти де? – крикнула тихо.
Вийшла на балкон. Оглянула вулицю. Поплелася на кухню. Налила у брудну склянку холодної води, відразу випила і повернулася до кімнати.
– То де твій син? – запитав цього разу дільничний.
– Не знаю, – похитала головою матуся.
– Коли ти його востаннє бачила?
Довго згадувала, нарешті, швидше запитала, ніж згадала:
– Може він у Ірки, у сусідки?
– Зараз дізнаюся, – і дільничний вийшов із квартири.
***
Коли пролунав делікатний стукіт у двері. Ірина з Мишком пили чай. Хазяйка одразу кинулася до дверей, глянула у вічко і відчинила двері.
– Здрастуйте, Ірино Сергіївно! – Вимовив дільничний. – Мишко у вас?
– Так. Чай на кухні п’є. Проходьте!
Він пройшов, усміхнувся хлопчиськові, але той приходу цього дядькові у формі не зрадів, розуміючи, що його зараз заберуть звідси, а так не хотілося уходити від тітки Іри.
– Що, Мишко, підемо до мами? – Запитав дільничний.
– Не хочу, – насупився хлопчик.
– Ірино Сергіївно, ви коли його до себе взяли?
– Вчора ввечері. Вже темніло, а він сам сидів на лавці.
– Зрозуміло.
– Ну що, Мишко, пішли! – дільничний поклав руку на плече хлопчика.
***
– Ось він, мій синочку! – радісно вигукнула Зоя. – Куди він подінеться?
– Зоя Кирилівно, – суворо промовила інспектор опіки. – Ми починаємо роботу щодо позбавлення вас батьківських прав.
Мамку, схоже, це особливо не здивувало, але вона все ж таки запитала:
– І допомогу на нього мені вже не платитимуть?
– Не будуть. Але цей процес довгий, у вас буде час одуматися. А поки принесіть свій паспорт і свідоцтво про народження дитини.
Зоя пішла шукати потрібні документи. А інспектор нахилилася до хлопчика і тихенько спитала:
– Мишко, ти хочеш жити з мамою?
Хлопчик злякано глянув у бік кімнати та похитав головою.
– А з ким хочеш жити?
– З тіткою Ірою. Вона хороша, ніколи не лається і в неї завжди є їсти.
– Зрозуміло. Але поки що тобі доведеться пожити з мамою.
***
Мишка забрали, настрій в Ірини погіршився. Тут ще начальник із роботи зателефонував і попросив із завтрашнього дня вийти на роботу, обіцяючи виписати премію та перенести відпустку на будь-яку пору року за бажанням.
Так часто бувало, що начальник знав, що вона жінка безвідмовна, завжди виписував їй гарну премію. Вона завжди погоджувалася, все ж таки краще, ніж сидіти вдома.
Пролунав стукіт у двері. Глянула у вічко. Знов той поліціянт і якась жінка. Відчинила.
– Здрастуйте! Я – Марія Леонідівна Смирнова – інспектор органу опіки. Хотіла поговорити з вами щодо ваших сусідів.
– Здрастуйте! Заходьте! Проходьте на кухню. Зараз поставлю чай.
Ті пройшли. Інспектор, сівши за стіл, одразу повела розмову:
– Ірино Сергіївно, ми починаємо процес позбавлення вашої сусідки Зої батьківських прав. Процес цей довгий. До того ж після позбавлення її прав сина віддадуть до дитячого будинку і протягом шести місяців його ніхто не зможе всиновити, – Марія Леонідівна посміхнулася. – Мишко добре до вас ставиться. Чи не погодились би ви стати його тимчасовим опікуном, строком на вісім місяців? Вам платитимуть дитячу допомогу на нього.
***
Пів року прожив Мишко у тітки Іри. Його рідна мати поставилася до цього, на диво спокійно. Іноді заходила, щоби зайняти сотню, не збираючись повертати.
Хлопчик спочатку здригався, боячись, що вона забере його назад, потім зрозумів, що тітка Іра його не віддасть і заспокоївся.
Ірина щаслива. Ось тільки лишилося два місяці, коли закінчиться її тимчасова опіка.
Далі, як їй сказали, вона може оформити постійну опіку чи усиновити дитину. Звісно, хотілося б усиновити, але вона самотня, а дітей віддають у повні сім’ї.
Вона вже налаштувалась на опіку, але сталося те, що змусило її діяти зі створенням справжньої родини.
***
Перед Восьмим березня у садку був ранок, і Мишко запросив її. Ірина розуміла, що вона там буде трохи зайва, але, звичайно ж, прийшла.
У старшій групі діти вже більші, приготували мамам цікавий концерт. Наприкінці вихователька загадково промовила:
– А тепер…
І всі діти кинулися до своїх мам із подарунками в руках. Підбіг і Мишко, простяг свій подарунок:
– Це тобі, мамо!
Слово «мама» вдарило по самому серцю, з очей бризнули сльози. Ірина обійняла його:
– Дякую, синочку!
***
Цілий вечір сльози не сходили з її очей, не могла заснути вночі. Думки були лише про одне, про усиновлення, але хіба суд віддасть дитину їй, самотній.
І тут втрутилася доля.
Вранці восьмого березня в неї потекла батарея і дуже сильно. Перекрила. Але на вулиці мороз.
Викликати слюсаря восьмого березня дуже проблематично, але в їхньому будинку в однокімнатній мешкав один сантехнік, до якого всі зверталися в подібних випадках.
То справді був самотній непоказний чоловік невизначеного віку. До того ж сидів за щось. Звали його все просто Васильович. Ось йому Ірина й зателефонувала.
Він прийшов за пів години, буркнув:
– Привіт, Ірино! Показуй, що в тебе!
– Здрастуйте, Миколо Васильовичу! Проходьте! – провела до кімнати. – Ось батарея. Я перекрила…
– Розберусь! – Поставив поруч сумку з інструментом, дістав ключі.
Підійшов Мишко і став з цікавістю дивитись, як дядька що працює.
– Тебе, як звати? – несподівано спитав чоловік.
– Мишко.
– А мене, дядько Коля. На, потримай! – Засунув йому ключ.
Хлопчик схопив його, задоволений тим, що дорослий дядько звернув на нього увагу.
– Давай! – Вимовив той через деякий час і відразу додав. – Тепер он той блискучий із сумки дістань.
Мишко відразу дістав інший ключ і подав.
Ірина посміхаючись дивилася на них, і раптом їй на думку прийшла зовсім авантюрна думка. Спочатку вона здавалася неправдоподібною, але це стосувалося і Мишка.
– Все готове!
Вона засунула йому гроші.
– Не треба, – несподівано відповів той. – Твій хлопчик мені допомагав.
І вона наважилася.
– Миколо Васильовичу, у мене до вас прохання… воно… загалом…
– Що, Ірино? – він якось по-доброму подивився на жінку.
– Хочу всиновити Мишка, але суд мені не дозволить, я самотня, а там лише у повні сім’ї віддають.
– Я до чого тут?
– Миколо Васильовичу, візьміть мене за дружину! Не по-справжньому, мені дозволять Мишка усиновити, і ми розлучимося. Я вам гроші заплачу.
– Ти не при собі? – Він покрутив пальцем біля скроні та вийшов із квартири.
***
У неділю Ірина зібралася з Мишком до парку. Вони вже одяглися, коли пролунав стукіт у двері. Вона глянула у вічко і, здивовано знизавши плечима, відчинила двері.
Увійшов Микола, пострижений і поголений, в джинсах і сорочці.
– Привіт, Ірино! Привіт, Мишко!
– Здрастуйте!
– Я це…, – відчувалося, що чоловік дуже хвилюється. – Хотів запросити вас погуляти.
– А ми в парк зібралися, – розгубилася Ірина.
Але тут розмову у свої руки взяв Мишко:
– Мамо, а давай Миколу з собою візьмемо?
***
Через два місяці Микола та Ірина одружилися, по-справжньому. Усиновили Мишка та розміняли свої квартири на одну велику трикімнатну.
***
Минув рік. Сьогодні Мишко пішов у перший клас. Як все там цікаво, не те що в дитячому садочку. Щоправда, по-справжньому сьогодні не вчилися. Вчителька познайомилася з ними та відпустила.
На подвір’ї школи першокласників чекали батьки. На нього теж чекали. Він побачив червоний дитячий візок і кинувся до них. Адже тепер він має і тата, і маму, і маленьку сестричку, яка народилася зовсім недавно.
Ставте вподобайки та залишайте коментарі!
