Вадим завмер у дверному отворі, не наважуючись пройти далі. Він ставив лише одне питання: чи варто матері давати про себе знати.
– Вадику, це ти? – почувся голос Лариси Миколаївни. – Чого завмер, як бовван? Проходь на кухню. Я пиріжки печу.
Зрозумівши, що тікати буде якось негарно, він відкашлявся, роззувся і пройшов до матері.
– Ти один приїхав? А де вся твоя орава? – Жінка розгублено озирнулася на всі боки.
– Так, один, – похмуро відповів Вадим і, витерши рукою кришку стільця від муки, повільно присів. – Настя з дітьми речі пакує…
– А, зрозуміло, все справи, справи, – на автоматі відповіла Лариса Миколаївна, але потім раптом зробила здивовані очі, та стала струнко. – Які речі? Куди? Навіщо? Вони кудись зібралися? До сватів? А як же школа?
– Ти може перестанеш торохтіти, а даси мені відповісти? – Чоловік стиснув зуби, та насупився.
– Кажи, я заважаю чи що? – розвела руками мати, й запитливо дивилася на Вадима.
– Настя збирає наші речі, ми готуємося до переїзду, – випалив чоловік, і мимоволі почухав потилицю.
Лариса Миколаївна розгублено закліпала очіма, геть-чисто забувши про те, що в духовці печуться пироги. Лише легкий димок, що досяг її носа, привів жінку до тями.
Вона сплеснула руками, та полізла діставати лист. Витягнувши його, вона акуратно поставила лист на конфорки, й знову подивилася на Вадима.
– Який переїзд? Куди ви знову зібралися? – з надривом запитала Лариса Миколаївна.
– Мамо, ми вирішили повернутися назад. Жити біля моря нам не сподобалося. Висока вологість негативно позначається на здоров’ї Іллі, він кашляє, – відповів чоловік.
– Кашляє він не від цього. Ваш син, швидше за все, приохотився до тютюну, – пробурчала мати, й приречено присіла на стілець. – Сподіваюся, ти просто пожартував?
– Ні, – заперечив Вадим. – В Іллі справді проблеми. Ми вирішили, що поки що будемо здавати свою квартиру, і на ці гроші винаймати собі житло.
Лариса Миколаївна підібгала губи, та голосно грюкнула долонею по кришці столу.
– Оце так! Ось це ти мене приголомшив, так приголомшив! – схопилася за голову жінка. – І коли ж ви ухвалили це рішення? Явно не сьогодні з ранку?
Вадим зам’явся з відповіддю. Насправді вони з дружиною вже давно думали про те, щоб повернутися до рідного міста. Проте, Лариса Миколаївна щодня тримала їх в облозі, і говорила про те, як хоче жити біля моря.
– Думаю, що потрібно продати свою квартиру, дачу та машину, і купити будиночок неподалік вас.Допомагатиму вам з дітьми, – не дочекавшись запрошення на переїзд, сказала жінка.
– Мамо, твоїм онукам по десять і дванадцять років. За ними не треба доглядати, – здивовано відповів Вадим. – Так і скажи, що просто хочеш сама переїхати.
– Хочу, і що з того? Це погано, що я на старості років хочу для себе кращого життя? – Пробасила Лариса Миколаївна.
– Чому ж? Ніхто тебе за це не засуджує, просто мені не хотілося б, у разі чого, відчувати свою провину перед тобою, якщо щось піде не так, – попередив син.
– Ой, ти якісь дурниці кажеш! – відмахнулася від Вадима мати. – Нікого і ні в чому я не звинувачуватиму.
Проте жінка так говорила до того моменту, коли все йшло за її планом. За пів року вона продала своє рухоме та нерухоме майно і, придбавши будиночком біля моря, переїхала ближче до сім’ї сина.
До моменту новини про те, що Вадим із дружиною та дітьми вирішив повернутися до рідного міста, все йшло, як треба. – Як це ви вирішили повернутись? Виходить, я даремно до вас переїжджала? – зневажливо промовила Лариса Миколаївна.
– Нічого собі підстава! Від кого, від кого, але від тебе, синку, я такого не чекала! Ти взагалі розумієш, що я все продала, щоб переїхати до моря?
– Мамо, я тебе не змушував, – огризнувся у відповідь Вадим. – Згадай, я відразу ж сказав тобі, щоб у разі чого, ти мене не звинувачувала, і не злилася.
– Ти погодилася з моїми словами, а тепер звинувачуєш мене, що переїхала сюди! Я не змушую тебе повертатись. Залишайся тут і живи, як раніше…
– Як раніше? – перепитала жінка. – Та ти знущаєшся з мене?! Що я тут одна робитиму?
– Тоді повертайся разом з нами, якщо не хочеш залишатися тут, – запропонував син.
– Щоб з мене сміялися всі подружки, та рідня? Скажуть, поїхала до моря і не прижилася там, – образливо промовила Лариса Миколаївна.
Вимовляючи ці слова, жінка приховала від Вадима один важливий факт. Перед від’їздом вона заявила всій рідні, що назад нізащо не повернеться.
Лариса Миколаївна не хотіла повертатися до рідного міста, бо побоювалася глузувань знайомих, та рідних.
– Подумайте сто разів, перш ніж приймати таке рішення, – слізно промовила вона, з надією дивлячись на сина.
– Ми подумали, мамо, інакше б я тобі нічого поки не говорив. Ми повертаємось через сина, – рішуче заявив Вадим.
Лариса Миколаївна спідлоба подивилася на нього і зневажливо промовила:
– Хочете, щоб я повернулася назад, а самі тут залишитеся? Чоловік здивовано глянув на матір, яка хитро примружила очі, та чекала від нього відповіді. – Навіщо нам це робити?
– Набридла я вам, от і вирішили позбутися! Не вірю я, що ви раптом захотіли від тепла їхати в холод, – мати не зводила з Вадима пильного погляду, стежачи за його реакцією.
– Дурню якусь кажеш, – скривився син. – Загалом, я тобі сказав. Ти тепер знаєш, – додав він і попрямував до виходу.
Ледве він зачинив за собою вхідні двері, як почув несамовитий вереск матері, яка була сильно засмучена словами Вадима.
За два тижні сім’я здала свою квартиру в Одеській області, та повернулася до рідного міста. Лариса Миколаївна з ними не поїхала. Жінка вирішила, що син із невісткою хочуть, щоб вона продала будинок і поїхала.
Мати була впевнена, що як тільки це зробить, її родичі одразу знову повернуться жити до моря. Проте, через пів року вона зрозуміла, що син із сім’єю не збирається повертатися в теплі краї.
Невдоволена подібним Лариса Миколаївна продала будиночок, і теж повернулася до рідного міста.Попри це, жінка не пішла на контакт з Вадимом та Анастасією, бо звинувачувала подружжя в тому, що їй довелося повернутися слідом за ними.
Всій рідні, як виправдання, Лариса Миколаївна заявляла, що її повернення пов’язане лише з хворобою старшого онука. А син з невісткою і не потурали на її видумки. Ну що вдієш, якщо мати хоче бути поруч, будь-що?
