– Ну, Варко! Завдяки тобі нам заборонили спілкуватися з онуком! Радуйся! – Маріанна Іванівна спідлоба дивилася на сваху

– Ну, Варко! Завдяки тобі нам заборонили спілкуватися з онуком! Радуйся! – Маріанна Іванівна спідлоба дивилася на сваху.

– Я вам не Варка, а Варвара Вікторівна! І, між іншим, ці базарні чвари провокуєте ви, шановна!

– Ось про це ми й говоримо! Мамо, Маріанно Іванівно, ви можете ображатись скільки завгодно, – Андрій узяв дружину Катю за руку, для впевненості.

– Або ви припиняєте це безглузде змагання, або ми перестаємо спілкуватися з вами! І Мишкові психіку ламати не дамо!

Кожна зустріч Маріанни Іванівни та Варвари Вікторівни розпочиналася однаково.

– Ну що, Варю, знову ти з порожніми руками до дітей? – цікавилася Маріанна Вікторівна, мати Каті, поблажливо демонструючи золоті коронки в посмішці. – Я ось їм привезла вазу з богемського кришталю.

– Як я втомилася від вашої похвальби. А якщо вам так хочеться дізнатися, що я привезла синові з невісткою, могли б просто запитати! – закочувала очі Варвара Вікторівна, мама Андрія. – Отож, щоб ви не луснули від цікавості, повідомляю: я купила дітям робот-пилосос.

– Та на який їм ще один пилосос?! У чотири руки пилососити, чи що?

– Це робот-пилосос! Він все робить сам! А на який їм ваша ваза?! Горіхи колоти?

– Мамочки, ну годі вже! Ми дуже раді подарункам! Не лайтеся! – просила Катя, склавши руки у слізному жесті.

– Давайте, хоч одна ваша зустріч пройде спокійно! – підтакував дружині Андрій.

Свахи на якийсь час замовкали, лише міряли один одного невдоволеними поглядами. Але вистачало їх, зазвичай, не надовго.

…Коли Андрій та Катя вирішили одружитися, вони здогадувалися, що їхні матері навряд чи стануть подругами, бо надто вони різні. Але такого протистояння не чекав ніхто.

Маріанна Іванівна дуже пишалася своїм ім’ям, отриманим від матері – пристрасною аматоркою серіалів, та не останньою людиною у селищі.

Власниця продуктового магазину — це якщо й не олігарх, щось близьке до нього, за сільськими мірками. Були й інші причини гордості. Її дочка Катюша — розумниця і красуня, а будинок – повна чаша.

Катя, закінчивши школу, переїхала в місто, щоб продовжити навчання у торговому коледжі.

– Вчись добре! Допомагатимеш мені в сімейному бізнесі! – Напоумлювала дочку Маріанна Іванівна.

Катя не чинила опір. Тим більше, що мати створила їй усі умови для навчання: винайняла маленьку чисту квартирку, допомагала грошима.

– Ну як ти, доню?! – Щовечора справлялася Маріанна Іванівна у Каті телефоном.

– Все гаразд, мам. Навчаюся … Тільки ось самотньо дуже. Не звикла я жити сама, – ділилася Катя.

– Ти давай там без дурниць! Самотньо їй! Ось відучишся, повернешся додому, і тоді вже думатимемо, як прогнати твою самотність! У мене навіть дехто на прикметі є.

– Ой, мамо, ну я ж не про це! – відмахувалася Катя. – Просто хочеться, щоб удома хтось був.

І одного разу бажання Катерини здійснилося. Якось, вийшовши з крамниці, Катя побачила на сходах кота. Він був чорний, брудний, худий і нещасний. Катя витягла з сумки сосиску.

– Будеш? – Вона простягла коту частування.

Той підійшов до неї обережно, принюхався, а потім вп’явся в сосиску, і завурчав.

– Їж, бідолаха, бо ти на скелет схожий! – сказала Катя, і побігла сходами.

Кіт, моментально проковтнувши сосиску, пішов за нею. Він провів її до самих дверей квартири, й назад не збирався.

– Ну що ж, – зітхнула Катя, – мабуть, це доля. Я мріяла, щоб мені не було так самотньо… І ось вам, будь ласка! Проходь, будемо разом жити. Сподіваюся, власниця квартири нас не вижене.

Їм пощастило, бо квартирна господиня любила кішок, тож лише взяла з Каті обіцянку дотримуватися чистоти, та показати нового мешканця ветеринарові. Катя дала коту звучне ім’я – Граф.

Похід із Графом у ветклініку став новою віхою у житті Каті. Адже саме там вона познайомилась з Андрієм.

Він працював ветеринарним лікарем, був на п’ять років старший за Катю, і мав таку харизму, що вразив наповал і кота, і його господиню. Чого не можна було сказати про Маріану Іванівну.

Коли Катя із захопленням розповіла матері, як вона зустріла Графа, а потім той привів її до Андрія, Маріанна Іванівна тільки хмикнула:

– Сподіваюся, це у вас не серйозно…

– Чому? – Здивувалася Катя.

– Та тому! Ти дочка бізнесменки, а він котячий лікар! Це ж нерівний шлюб у всій красі! – відрізала Маріанна Іванівна.

– Мамо, ну що за нісенітниця?! По-перше, ти так собі бізнесменка… Сільського розливу! А по-друге, Андрій, не «котячий лікар», а ветлікар у дорогій клініці! – обурилася Катя. – І взагалі, звідки в тобі цей снобізм?

Але переконати Маріанну Іванівну було не просто.

– Та не переймайся ти так! – втішав Андрій Катю. – Все влаштується. Познайомимо наших батьків. Дивишся, вони порозуміються, а там і ми з Маріанною Іванівною порозуміємося.

– Ох, Андрію, це навряд чи. Ти не знаєш мою маму. Дай боже, щоб вони хоча б не сварилися, – зітхала Катя.

– А ти мою маму не знаєш. Вона в мене спокійна, інтелігентна людина. Навіть, якщо твоя мама її провокуватиме, моя не піддасться, і все буде гаразд!

Але він помилився.

Познайомити Маріанну Іванівну та Варвару Вікторівну вирішили у теплій домашній атмосфері, а саме – у квартирі Андрія, в якій тепер жила і Катя з Графом. Весь ранок Катя готувалася до званої вечері: мила, прибирала, готувала і… нервувала.

– Ну, що ти так переживаєш? Ось побачиш, все пройде чудово, – всоте повторював Андрій.

– Дай боже…

Але ж бог не дав. Конфлікт почав наростати, як снігова куля, прямо з порога. Варвара Вікторівна прийшла раніше. Як завжди елегантна – світлий брючний костюм, малесенькі сапфіри у вухах, тонка платинова каблучка на пальці, гладка зачіска. Катя нею навіть залюбувалася.

Коли у двері наполегливо подзвонили, Варвара Вікторівна подивилася на Катю, що кусала губи, і сказала:

– Я сама відкрию. А то ти, того й дивися, знепритомнієш. Розслабся, Катюша. – Вона відчинила двері, й усміхнулася.

На порозі стояла Маріанна Іванівна. Каті здалося, що вона начепила на себе все золото, яке знайшла в хаті.

У вухах гойдалися величезні циганські сережки, пальці були унизані каблучками, ланцюг завтовшки у великий палець прикрашав масивну шию. Доповнював цю пишність кричуще-червоний костюм і високі шпильки. Катя про себе застогнала.

А ось Варвара Вікторівна не здивувала.

– Добрий день! Дуже рада бачити вас на власні очі! Проходьте, Марино Іванівно!

Катя схопилася за голову: що зараз буде!

– Маріанна! – гримнуло від дверей.

– Що? – здивувалася Варвара Вікторівна.

– Мене звуть Маріанна! Не Марина, не Маша, не ще якось! – Здавалося, Маріанна Іванівна друкує кожне слово в мозок співрозмовниці.

– Вибачте. Я Варвара Вікторівна! Не ображайтесь, будь ласка. – Мати Андрія виглядала засмученою.

Маріанна Іванівна відсунула її масивним плечем, і пройшла в кімнату, випромінюючи невдоволення кожною клітиною свого великого тіла.

Коли незручна ситуація залишилася позаду, і Катя з полегшенням запросила всіх за стіл, Маріанна Іванівна схаменулась:

– Молодь, я вам подарунок привезла! – Вона витягла з сумки дві золоті каблучки: широкі, важкі, блискучі.

«Мамочка як завжди, у своєму репертуарі! – подумала Катя. – Дорого, багато – це її життєве кредо».

– А ви чим порадували дітей?! – переможно глянула вона на Варвару Вікторівну.

– Сьогодні нічим. Подарунок за мною! – знизала та плечима.

– Я розумію, – Маріанна Іванівна зобразила співчуття. – Це я сама собі господиня. А багатьом зарплату зараз затримують. Та й зарплати бувають різні.

– Та ні. З грошима у мене все гаразд. Працюю косметологом. У мене є своя клієнтура. Просто я думала, що у нас сьогодні звичайне знайомство, а не вечір обміну подарунками! – Варвара Вікторівна мимоволі почала боронитися.

– Косметолог – це той, який прищі тисне? – невинно поцікавилася Маріанна Іванівна. – Невже за це добре платять?

– Мамо! – буквально заволала Катя, червоніючи до кінчиків вух.

– А що мама?! Запитати не можна. Я ж нікого ні в чому не дорікаю. Будь-які професії потрібні…

– А ви, мабуть, на базарі торгуєте? Судячи з вашого зовнішнього вигляду та поведінки! – нарешті не витримала Варвара Вікторівна.

– Досить! – гаркнув Андрій, побачивши, як фарбою наливається обличчя майбутньої тещі. – Ми вас покликали познайомити один з одним, а не стравити! Припиніть! Ви ж дорослі жінки!

За столом запанувала тиша.

– Мамо, що ти влаштувала? Ми з Андрієм збираємося одружитися, і хочемо, щоб у вас з його мамою були нормальні стосунки! Невже це так складно? – говорила Катя Маріанні Іванівні телефоном через кілька днів після легендарного знайомства.

– А я тут до чого?! Вона прийшла в гості без подарунка! Вилаяла мене ринковою торговкою! А сама хто?! Нуль без палички! І синок у неї «собачий лікар»!

– Мамо, якщо ти не припиниш так поводитися, то наше весілля пройде без тебе! Я не жартую! – пригрозила Катя.

Тоді Маріанна Іванівна вирішила змінити тактику.

– Ой, ну добре, Катюша. Тільки заради тебе. Зробімо другу спробу. Запрошую вас усіх, включно з Варварою, до себе в гості! Намагатимусь виправитись!

– Без фокусів? – З підозрою поцікавилася Катя.

– Без!

На превеликий подив, Варвара Вікторівна погодилася на візит до Маріани Іванівни легко, і навіть із радістю.

«Хоча, в Андрія мама розумна жінка!» – вдячно подумала Катя. Але Варвара Вікторівна її здивувала.

– Так. Гарний у вас будинок. Тільки трохи старомодний, ви вже вибачте, – повідомила вона, обійшовши оселю Маріанни Іванівни. – Техніка застаріла, килим, ну прямо ностальгія. Минуле століття!

Мама Катерини вже червоніла, підбираючи слова, але Варва Вікторівна, ніби цього й не помічала.

– А я тут нашим молодим привезла розумну колонку. Так, дрібниця, з нагоди купила. Бажаєте, і вам таку подарую?

– Розважатиме вас! Та й взагалі, річ корисна. – Варвара Вікторівна подивилася на майбутню сваху своїм найприязнішим поглядом.

Катя вчепилася в рукав матері. Та потихеньку «здулася».

– Не треба! – Маріанні Іванівні вдалося вимовити це, майже не підвищивши голосу.

З того часу так і повелося. Здавалося, що Варвара Вікторівна та Маріанна Іванівна вступили в якусь гонку.

На весіллі Андрія та Каті вони, як два божевільні фокусники, вручали молодим одну коробку за іншою, змагаючись, хто зробить більше подарунків.

Навіть винуватець цього весілля – кіт Граф, потрапив під “колеса” цієї гонки.

– Я купила котику супернаповнювач! – повідомляла Варвара Вікторівна.

– А я надкорисний корм із вітамінами, спеціально для чорних котів! – одразу ж зустріла Маріанна Іванівна.

– Такого не буває! – вагалася Варвара Вікторівна.

– Це для тебе не буває! А для мене знайшовся! – відбила Маріанна Іванівна.

Переконати мам у тому, що вони поводяться, як два підлітки, ні Каті, ні Андрію не виходило. Зовсім погано стало, коли на світ з’явився довгоочікуваний онучок Мишко.

– Не смій дарувати йому такі брязкальця, Варко! У них склад підозрілий! Я читала в інтернеті! — лютувала Маріанна Іванівна, забираючи у онука подарунок.

Мишко ридав, а вона відразу впихала йому в пухку ручку принесену з собою «правильну» іграшку.

– Я вам не Варка! – Злилася мати Андрія. – Брязкальця мої не догодили! А дарувати такі сорочечки, як ви подарували, можна?! Вони ж линяють! Дитина була вся у червоно-зелену цяточку! Де ви таке барахло взяли?

– Так продовжуватися не може! – одного разу сказав Андрій, після того, як обидві бабусі, капітально посварилися і, залишивши Мишка, що плакав, роз’їхалися по домівках.

Катя стверджувально кивнула.

– Я сподівався, що хоч моя мама не підтримуватиме цих скандалів і безглуздих перегонів подарунками, але вона з такою готовністю вписалася в них, ніби тільки цього й чекала! Що робитимемо?!

Катя замислилась, а потім запропонувала.

– Треба налякати наших матусь раз і назавжди. Мишка вони люблять! Але їхнє постійне перетягування нещасної дитини, шкодить його психіці!

– Поставімо їм умову – доки не навчатся поводитися, у гості ми їх більше запрошувати не будемо! Причому, навіть поодинці. Мені, наприклад, не хочеться вислуховувати, як вони ганьблять одна одну!

Коли обидві бабусі знову приїхали відвідати онука, Андрій узяв Катю за руку для хоробрості, і повідомив про прийняте рішення. На мить повисла мовчанка. Першою прийшла до тями Маріанна Іванівна.

– Що, Варко, дострибалася? Через тебе нам із онуком тепер не можна спілкуватися!

– Скільки разів казати, що я вам не Варка! Мене звуть Варвара Вікторівна! І не я провокую ці чвари, як ринкова торгівка!

Андрій стомлено підвів очі до стелі, і міцніше стиснув руку дружини.

– Ось про це й мова! Ви ж дві хвилини без скандалу не можете. Загалом так: або ви припиняєте ці безглузді змагання, або ми більше з вами не спілкуємось! Наша сім’я втомилася!

Притихлі жінки вийшли із квартири.

– Маріанно, може, нам таки варто оголосити перемир’я? – тихо спитала Варвара Вікторівна. – Заради дітей.

Маріанна Іванівна зітхнула, та кивнула.

– Приходь до мене завтра в гості. Спробуємо поспілкуватись, і при цьому не посваритися! — впевненіше продовжила Варвара Вікторівна.

– Прийду! І навіть критикувати твою квартиру не буду! – із жаром пообіцяла Маріанна Іванівна, а потім додала. – Хороша ти все-таки людина, Варка!

– Та й ти нічого!

Варвара Вікторівна посміхнулася і взяла Маріанну Іванівну під руку. Нехай вони й не потоваришували на першому “побаченні”, але початок до цього був закладений, бо діти та онуки були для них важливіші, за будь-які чвари…