– Іван – ваш єдиний син, а я, самі знаєте, бо поруч у селі живемо, з бідної сім’ї. Мені допомоги чекати немає від кого. Ось на вас одна й надія. То як, ви нам пів хати віддасте, чи купите квартиру в місті?

– Віро Павлівно, а ви вже після весілля будете вирішувати з житлом для нас? – сказала мені майбутня невістка, коли прийшла до нас на Миколая, бо мій чоловік Микола, і ми завжди трішки в цей день святкуємо.

– Що ти маєш на увазі, Уляно? – перепитала я, хоч у мене вже щось недобре защеміло в серці.

– Ну як що? Іван – ваш єдиний син, а я, самі знаєте, бо поруч у селі живемо, з бідної сім’ї. Мені допомоги чекати немає від кого. Ось на вас одна й надія. То як, ви нам пів хати віддасте, чи купите квартиру в місті?

Сказати, що мене це вразило, – нічого не сказати. Моя майбутня невістка Уляна, ще навіть не ставши частиною нашої сім’ї, уже виставляла вимоги. Я не очікувала такого зухвальства.

До весілля я намагалася не надавати цій розмові великого значення. Думала: молода, може, не так висловилася, або просто пожартувала. Проте після весілля ситуація почала прояснюватися. Уляна з’явилася в нашому домі не як гостя, а як господиня, і одразу почала діяти так, ніби все тут уже належить їй.

Перший місяць після їхнього весілля був випробуванням. Уляна постійно натякала, що наша хата вже застаріла і потребує ремонту.

– Вам, Віро Павлівно, час уже подумати про оновлення, – сказала вона якось. – Або, може, давайте ви з чоловіком переберетеся в літню кухню, а ми тут наведемо лад?

Я не могла повірити своїм вухам. Це я мала залишити дім, який ми з чоловіком будували власними руками, і переселитися в літню кухню?

Але це було ще не все. Уляна чомусь вирішила, що тепер у домі все буде так, як їй зручно. Вона почала переставляти меблі, викидати старий посуд, яким я дорожила, і навіть змінювати порядок у шафах.

Якось я зайшла на кухню й побачила, як вона витягає мої улюблені порцелянові чашки, подаровані на весілля, і збирається їх комусь віддати.

– Що ти робиш? – запитала я.

– Та вони ж старі й немодні, – відповіла вона. – Ми з Іваном купимо нові.

Мені було так неприємно, що я ледве стрималася, щоб не розплакатися. Але на цьому її дії не закінчилися. Уляна вирішила, що вона буде господинею і на кухні. Усі мої рецепти, якими захоплювалися наші родичі, були відкинуті.

“Ваші вареники – це вже минуле, тепер ми будемо готувати суші”, – заявила вона.

Особливо неприємно було те, як Уляна ставилася до наших родинних традицій. Наприклад, на Різдво ми завжди збиралися за великим столом, готували 12 страв і співали колядки. Але для Уляни це все було “старомодним”.

“Давайте цього року просто замовимо піцу й подивимося фільм”, – запропонувала вона.

Микола лише розвів руками, а я почувалася притоптаною. Це ж не просто звичайна вечеря – це наша історія, наша душа. Але для Уляни це не мало жодного значення.

Мій син Іван завжди був добрим і уважним хлопцем. Але після одруження з Уляною він змінився. Він почав уникати розмов зі мною, рідко заходив на кухню, де ми раніше могли годинами розмовляти. Здавалося, що його дружина встановила якусь невидиму стіну між нами.

Якось я спробувала поговорити з ним відверто:

– Іване, чи ти не бачиш, що Уляна не шанує наш дім і наші традиції?

Він лише відвів погляд і тихо відповів:

– Мам, це її характер. Вона така, і я люблю її. Ми просто маємо звикнути одне до одного.

Але звикнути до такого ставлення було неможливо.

Одного дня Уляна прийшла до мене й прямо сказала:

– Віро Павлівно, ви й ваш чоловік могли б уже подумати про старість. Навіщо вам великий дім? Ми з Іваном можемо його доглядати, а ви перебирайтеся в літню кухню.

Моє терпіння закінчилося. Я відповіла:

– Уляно, цей дім – наш із Миколою. Ми його будували й доглядали все життя. І ніхто, навіть ти, не має права диктувати нам, як жити.

Вона образилася й пішла. А я лишилася з важким серцем. Чи правильно я зробила? Чи могла якось інакше вирішити цю ситуацію?

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?