Дорогий автомобіль зупинився біля затишної крамниці, що спеціалізується на продажі квітів. Цей заклад, який нещодавно з’явився у місті, швидко завоював популярність серед місцевих жителів. По ексклюзивні композиції сюди з’їжджалися навіть із сусідніх районів.
– Підберіть, будь ласка, найкрасивіший букет. І найбільший. У мене син народився! – із сяйнистим обличчям молодик звернувся до симпатичної флористки.
По дорозі до лікарні Юрій подумки представляв момент, коли вперше візьме на руки малюка і стане для нього справжнім батьком. Спогади про свого батька були для нього важким тягарем.
Єдиний світлий спогад із дитинства – як високий, міцний чоловік підіймав його над головою, викликаючи змішані почуття страху та захоплення.
Але незабаром Микола Федорович залишив сім’ю і не просто пішов, а позбавив дружину та десятирічного сина даху над головою.
Все почалося з того, що в їхньому будинку почала часто з’являтися мамина подруга, Вероніка Сергіївна, яка працювала в лікарні.
Іноді вона приходила на вечерю з пляшечкою медичного “антисептику”, а на слабке заперечення мами завжди говорила:
– Та кинь ти! Що у цьому такого? Це ж для апетиту, – виправдовувалася вона, коли Юрія мама висловлювала невдоволення. – У тебе такий чудовий чоловік! Його потрібно пестити та плекати, цінувати та любити.
Якось Вероніка запросила маленького Юрка та його батьків на свій день народження. Вона жила із двома дочками на іншому кінці міста.
Весь вечір іменинниця крутилася поряд із Миколою Федоровичем, пригощаючи його та підливаючи напої, надаючи йому всілякі знаки уваги.
А якось, повернувшись додому після тренування, Юрко почув розмову батьків на кухні.
– Я йду. І так, я люблю Вероніку. У нас з тобою все давно закінчилося – і кохання, і повага. А в нас із нею кохання. І вона мене цінує, не те що ти, – заявив батько.
– Не тебе вона цінує, дурненький, а твої гроші, – заперечувала мати.
– Я знав, що ти це скажеш. Без скандалу не можеш? До речі, квартиру доведеться продати, а гроші поділити.
– Що? У тебе совість є? Це житло подарували мої батьки на наше весілля!
– Саме на наше, а не на твоє. Це спільна житлова площа.
– А про сина ти подумав? Де він житиме, де спатиме, що їстиме?!
– А ти подумала, як я житиму в однокімнатній квартирі з коханою жінкою та двома школярками? І потім, я ж справедливо хочу…
Два роки Юрій із матір’ю жили у бабусі з дідусем. Пізніше вони взяли іпотеку та купили власне житло. За кілька років Валентина Семенівна вийшла заміж. Після того як Юрій закінчив університет і одружився, квартиру вітчима переписали на нього.
– Я любитиму свого сина і ніколи не зраджу ні його, ні Настю, – думав Юрій, повертаючись додому від дружини.
Найближчими днями він мав закупити все необхідне для малюка та облаштувати дитячу кімнату. Подружжя вирішило не купувати речі заздалегідь через забобони Анастасії.
…Підходячи до будинку, Юрій помітив незнайомого полисілого чоловіка. Щось у його зовнішності здалося йому невловимо знайомим.
– Юро, вітаю, синку! Не впізнаєш?
– Батьку?
– Він самий! Я помітив тебе, коли ти вийшов з машини. До речі, у тебе класна машина.
– Вибачте, але я поспішаю, – Юрко, стиснувши кулаки, намагався обійти чоловіка.
– Вибачте… Поспішаю… Не варто так офіційно, ми ж не чужі. Може, запросиш на хвилинку? Поговоримо, як мужик із мужиком.
В іншій ситуації Юра не став би витрачати час на розмову з цією людиною. Але сьогодні у нього був чудовий настрій. Не відповівши, він попрямував до під’їзду. Микола Федорович сприйняв мовчання сина, як згоду і пішов за ним.
– І квартира у тебе класна! Велика така, – сказав гість, оглянувши кімнату. – Бачу, що ти молодець, багато чого досяг! І цілком можеш допомогти рідній людині.
– Про що ви кажете?
– А ти не розумієш? По-перше, – у тебе є вільна кімната. І не одна. По-друге, – зважаючи на все, – ти в змозі вирішити мої проблеми. А у твого батька проблеми.
– Не розумію, як мій добробут має до вас стосунки. І з чого ви вирішили, що ваші проблеми мене якось чіпають? Ми не бачилися двадцять років… Ми чужі люди. Що ви хочете?
– У мене неприємності. Я посварився, навіть почубився з чоловіком падчерки. Він обізвав мене нахлібником. Уявляєш?! Я – нахлібник!
– Поки я працював на заводі та утримував Вероніку та її дочок, я був добрим. Але після виходу на пенсію все змінилося. Коротше, вони вигнали мене.
– Вигнали з дому, що колись утримував я! А кредити, які взяла Вероніка на моє ім’я, залишилися. Я у тяжкому становищі, синку. І хотів би все вирішити по справедливості…
– По справедливості? Як це стосується мене?
– Ну, як же? З Нікою ми навіть не одружені. По суті – вона мені ніхто, як і її дочки. А ти мій рідний син. І твоя мама – моя єдина законна дружина. Якби не її другий шлюб, я пішов би до неї. Ми ж не чужі, разом сина виховали.
– Тобто ви вважаєте, що маєте якісь права після того, як забрали половину грошей від квартири мами та зникли на багато років? Ти навіть аліменти не платив, “тату”, – Юрій перейшов на «ти».
– Гроші від квартири пішли на облаштування квартири Вероніки та поїздки на море. У цьому нічого поганого. Відпочинок усім потрібний.
– Помилкою було брати кредити на весілля доньок Ніки, та їхні медові місяці. Впевнений, ти зрозумієш мене, сину, і … і допоможеш. Адже зі мною несправедливо обійшлися, ще й вигнали.
– Відпочинок усім потрібний? А ось нам із мамою було не до відпочинку! Ми збирали на житло! Мама працювала без вихідних!
– Я з тринадцяти років шукав підробітки – роздавав листівки біля магазинів, а потім улаштувався помічником на автомийку.
– Ти молодець, справжній чоловік. Сподіваюся, і батька не кинеш у біді.
– Свого батька я втратив десять років тому.
– Головне, що я знайшовся. Як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Думаю, ми швидко надолужимо втрачене.
– Яким чином?
– Я міг би пожити у вільній кімнаті. Тимчасово. Пустиш? Все-таки рідна кров.
– Цю кімнату я планую переробити під дитячу. Не знаю, хто повідомив вам мою адресу, але ця людина мала розуміти, що в мене з’явилася дитина. Сьогодні у мене з’явився син.
– Я намагатимусь бути для нього гідним батьком. А тепер прошу вас піти. Мені потрібно їхати за меблями для малюка. І взагалі справ повно, – він показав гостю на двері…
Чоловіки вийшли із під’їзду.
– Юро, – гукнув його Микола Федорович, – у тебе гарна машина. Може, поміняєш її на щось простіше? Різницю віддаси мені. Я закрию кредити. Зробиш добру справу, допоможеш батькові.
– Для мене ти зрадник! У підлітковому віці я потребував батька, але тепер ти мені не потрібний. І взагалі, не попадайся мені більше на очі, інакше я за себе не відповідаю…
Юрій рішуче попрямував до свого автомобіля, залишивши батька стояти у розгубленості. В його душі не було жодної жалості.
Він знав, що робить правильний вибір заради свого сина, щоб той ніколи не зазнав того болю, який довелося пережити йому самому.
Можливо, хтось його і засудить, але він діяв, як йому підказало серце і зраджена душа…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
