Як бабуся пішла на пенсію, в неї зіпсувався характер. Звикла командувати на роботі, тепер переносить свої звички на рідних.
Тільки у працівників вибору не було, тож її слухали, а от у мене вибір є. Але бабуся тепер вирішила перейти на шантаж – або робитимеш так, як я сказала, або залишишся без квартири.
Бабуся, скільки я її пам’ятаю, була вічним начальником чогось там. На роботі її любило начальство, але підлеглим доводилося несолодко, дістати своїми розпорядженнями вона могла будь-кого. Хоча перед керівництвом своїх вона завжди захищала, що якось заспокоювало працівників та вони упокорювались з особливостями її поведінки.
На пенсію бабуся не поспішала. Не від безгрошів’я, а тому, що більше їй не було чим зайнятися. Діти дорослі, внучка, тобто я теж доросла. Города у бабусі немає, нерозлучних подруг, щоб щодня з ними спілкуватися та гуляти, теж вже не залишилося.
– І що, от сяду я на пенсію, що робити цілими днями? У телевізор вирячитися? Так там таку нісенітницю показують, що з глузду з’їхати можна. Ні, я краще попрацюю, доки не попросять.
На пенсію її відправили у шістдесят вісім років. Вона б і далі працювала, але почалася пандемія, а вона за віком перебувала у зоні ризику. На віддаленні працювати вона б не змогла, тому що з комп’ютером не дуже ладнає, ось її й відправили на заслужений відпочинок.
Перші місяці минули спокійно. Бабуся перебрала у квартирі все, до чого дійшли руки, нагулялася вдосталь, виспалася, попекла всяких пиріжків-булочок, а потім занудьгувала. Ми хоч і намагалися до неї частіше приїжджати, але у всіх робота свої справи.
Тоді бабуся почала їздити в гості сама. Я тоді жила з батьками, тому всі її візити мала насолоду бачити. Виявляється, що мама за двадцять п’ять років шлюбу так і не навчилася готувати та прибирати, тато поганий чоловік, бо вдома не всі полиці висять рівно, а я все дурощами страждаю, тому що мені час вже дітей своїх виховувати, а я все з освітою ніяк не розберуся.
Загалом діставалося всім. І бабуся мамі не просто робила зауваження, вона вимагала, щоб зараз же всі виявлені їй недоліки були усунуті.
Ми з татом намагалися приходити додому пізніше, а ось мамі діставалося за все й одразу. Перепочинок у неї був тільки тоді, коли бабуся вирішувала, що настав час з’їздити до молодшого сина і йому хвоста накрутити.
Потім бабуся взялася організовувати наше дозвілля у такій же ультимативній формі. Виглядало це приблизно так: о сьомій ранку в суботу бабуся бадьоренько приходила до нас додому, оголошувала, що у нас є година на збори, а потім ми всі дружно висуваємось на екскурсію, яка о десятій ранку починається в музеї на іншому кінці міста. Квитки вона вже взяла, час настав.
Тоді тато різко згадував, що йому треба дещо доробити на роботі, я бігла на вигадані пари, а мама несміливо намагалася відмовитися справами по дому, але бабуся була непохитна. Місяць вона нас тероризувала своїми “чудовими” ідеями, а потім її відпустило.
Потім усе якось увійшло до режиму. Мама з братом спланували “чергування” над бабусею, а потім взагалі відбулася велика радість – у дядька, який молодший за маму на десять років, нарешті з’явився первісток, і вся бабусина увага переключилася в той бік.
Я на той час розібралася з навчанням, почала працювати, з моїм хлопцем ми замислювалися про весілля. Бабуся була в курсі наших планів.
Пропозицію мені хлопець вже зробив, але до РАГСу ми заяву поки не носили. Чекали, коли наше матеріальне становище стане стійкішим.
Близько п’яти місяців тому у бабусі не стало сестри, вона була самотня жінка. Вона жила в нашому місті, ми їздили її відвідувати, бо своїх дітей у неї не було. А тут її не стало, і бабусі у спадок відійшла квартира сестри.
У дядька дитина ще маленька, а я ось заміж зібралася. Рішення у бабусі дозріло вмить – подарувати квартиру мені, про що вона голосно і заявила. Ми з нареченим зраділи, почали обмірковувати, який ремонт там зробимо, як обставимо, але все виявилося не так просто.
Бабуся вирішила, що якщо вона така велика благодійниця, то тепер має право вирішального голосу, і стала брати активну участь в обговоренні майбутнього ремонту. Всі наші ідеї вона забракувала і стала нав’язувати своє бачення, яке з нашим не збігалося зовсім.
Лаялися ми сильно. Мама намагалася шукати якихось компромісних варіантів, але бабуся стояла на своєму – тільки так, і ніяк інакше. Мені ж не хотілося жити в оновленій версії бабусиної квартири з усіма цими квітчастими шпалерами, плитковими стелями, важкими шторами та громіздкими шафами.
Бабуся, коли зрозуміла, що мене вона не вмовить на таке, зважилася на шантаж.
– Ну, якщо ти мене не слухаєш, то й квартиру тобі дарувати не буду, – заявила вона мені.
Мама переконує, що я маю поступитися. Каже, що зроблю так, як скаже бабуся, а потім перероблю під себе.
Але, по-перше, це гроші, а по-друге, бабуся мені одразу квартиру дарувати не хоче, сказала, що вкаже в заповіті її як мою власність. Тобто, до цього моменту бабуся матиме відмінний важіль впливу на мене – трохи зробиш щось не так, як сказала вона – геть із квартири.
А воно мені потрібне? Я скривджена на бабусю, вона на мене, а мама каже, що я все ускладнюю та утрирую. Але я так не вважаю. Не хочу перед кимось ходити стрункою.
Та й де гарантія, що бабусин характер не зіпсується ще сильніше? А ми вже на ремонт гроші витратимо і що потім робити? Обідрати шпалери та демонтувати все?
