– Коли ви вже купите квартиру? – Голос Галини Павлівни був вимогливим, наполегливим.
Вона сиділа на дивані в орендованій однокімнатній квартирі, де Свєта з Олегом жили останні три роки, і дивилася на дочку так, ніби та скоїла злочин.
– Скільки можна на оренді маятися?
Світлана зітхнула і відвернулася до вікна. Ці розмови вже давно припинили бути просто неприємними – вони перетворилися на тортури.
З того самого моменту, коли Світлана вийшла заміж за Олега, мати почала насідати, що вибрала не того. Що в Олега немає житла, немає грошей, взагалі нічого немає.
Навіщо їй такий чоловік? І всі ці три роки Галина Павлівна випитувала, коли вони вже куплять свою квартиру, чому досі винаймають, чи не соромно їм так жити.
Роздратування кипіло десь під ребрами, готове вирватися назовні.
– Ми шукаємо відповідний варіант, мамо, – нарешті промовила Свєта максимально рівно. – По району, вартості, ремонту всередині. Нам потрібна вторинка із ремонтом, бо зайвих грошей на нього немає. Розумієш?
Галина Павлівна хмикнула і закотила очі так виразно, що Світлана мимоволі стиснула кулаки.
– Ну звичайно, – простягла мати з глузуванням. – Якби ти знайшла собі нормального мужика, ти каталася б, як сир в маслі, а не шукала квартиру дешевше. Дивилася б у новобудовах. А тепер задовольняйся недоїдками!
Світлана різко встала, ледве стримуючи бажання закричати.
– Мені треба у справах, мамо, – кинула вона сухо, прямуючи до дверей.
Галина Павлівна щось ще говорила, але Світлана вже не слухала. Проводила матір до виходу, зачинила двері й притулилася до них спиною. Видихнула.
Тільки зараз зрозуміла, що весь цей час була напружена – плечі нили, щелепи боліли від того, що Свєта стискала зуби.
Останнім часом спілкування з матір’ю приносило лише головний біль. Щоразу, коли Галина Павлівна приходила, Світлана ніби готувалася до змагання. Захищалася, виправдовувалася, сперечалася. І все марно.
Вона пройшла на кухню, налила собі води з графина. Світлана сіла за стіл, зробила кілька ковтків, намагаючись прийти до тями. І тут задзвонив телефон.
– Світлано! – Голос Олега був збудженим. – Я знайшов! Знайшов ідеальну квартиру! Ти повинна швидко приїхати за адресою, яку я зараз назву. Нам треба терміново купити її, розумієш? Терміново! Це наш шанс!
Серце Свєти закалатало швидше. Вона схопила ручку, записала адресу на аркуші паперу, кинулась збиратися. Накинула куртку, вибігла надвір і спіймала таксі. Усю дорогу совалася на сидінні, раз у раз поглядала у вікно, подумки підганяючи водія.
Олег уже чекав на неї біля потрібного під’їзду. Обличчя чоловіка сяяло, очі горіли.
– Ходімо, подивишся, – він узяв її за руку і повів усередину.
Квартира була на третьому поверсі. Двокімнатна. Невелика, але затишна. Ремонт свіжий, світлий. Шпалери приємного бежевого відтінку, ламінат під дерево, вікна пластикові. Меблі залишали – диван, шафи, кухонний гарнітур. Все чисте, доглянуте.
– Дивись, – Олег провів її по кімнатах, показуючи кожен кут. – Тут спальня, тут вітальня. Кухня світла. І найголовніше – поряд магазини, зупинки, школа недалеко.
– Уся необхідна інфраструктура. Ціна розумна. Господарі терміново продають, переїжджають в інше місто. Нам пощастило.
Світлана мовчки оглядала квартиру. Проходила з кімнати в кімнату, торкалася стін, заглядала в шафи. Усередині розливалося щось тепле, що зігрівало груди.
Це справді була їхня квартира. Вона вже уявляла, як вони тут облаштуються, де поставлять свої речі, як питиму чай на кухні вранці.
– Беремо? – тихо спитав Олег, дивлячись на неї з надією.
– Беремо, – усміхнулася Світлана, і він обійняв її.
Вони домовилися з господарями про правочин прямо на місці. Обговорили подробиці, призначили дату підписання документів. Потім, радісні та схвильовані, поїхали додому.
Олег всю дорогу не припиняв говорити про те, як в’їде у квартиру, що треба буде докупити, що змінити. Світлана мовчала, але посміхалася. Усередині клекотіла радість, така сильна, що хотілося кричати, стрибати, танцювати.
Наступні тижні пролетіли в метушні. Оформлення документів, біганина по інстанціях, збори, пакування речей. Світлана ледве встигала стежити за тим, що відбувається.
Здавалося, життя закружляло їх у вихорі подій, і вони просто мчали вперед, не зупиняючись. Олег брав на себе більшу частину організаційних питань, і Світлана була йому вдячна.
Нарешті настав день переїзду. Вони перевезли усі коробки, переставили меблі, розклали речі. І ось уже перший вечір у своїй квартирі.
Світлана стояла посеред вітальні й просто дивилася навколо. Олег підійшов ззаду, обійняв її за плечі.
– Наша квартира, – прошепотів він їй на вухо.
– Наш дім, – сказала Свєта, і по щоках потекли сльози.
Але радість тривала недовго. Вже наступного дня у двері подзвонили. Світлана відчинила – на порозі стояла мама. Обличчя її виражало одне невдоволення.
– Доброго дня, – буркнула мати й пройшла всередину, не чекаючи запрошення.
Мати повільно оглядала квартиру. Заглядала у кожний кут. Її брови були зсунуті, губи стиснуті. Нарешті вона зупинилася посеред кімнати й запитала з неприхованим розчаруванням:
– І це що, все?
Свєта розгубилася.
– Що ти маєш на увазі?
Галина Павлівна зморщила носа, ніби опинилася не у квартирі, а на сміттєзвалищі. Обвела поглядом стіни, стелю, вікна.
– Квартира маленька та погана, – заявила вона твердо. – Я думала, ви купите мінімум трикімнатну. А це взагалі що таке?
– Кімнати суміжні, малі. За розмірами не двушка, а нещасна однокімнатна квартира! Коробка, і та була б більшою. Хіба це житло для людей?
Обличчя Світлани спалахнуло. Усередині все стиснулося від образи та обурення. Олег зайшов у кімнату. Він явно чув усю розмову. Чоловік спробував виправити ситуацію.
– Галино Павлівно, це наша перша квартира, – сказав він примирливо. – Ми накопичимо і, можливо, вирішимо розширюватися. А поки що нам і цього вистачить. Ми задоволені.
Галина Павлівна пирхнула, взяла сумку і попрямувала до виходу. На порозі обернулася і кинула Свєті:
– Ця квартира – пряме уособлення твого чоловіка. Марна, сіра та убога. Як і він.
Двері зачинилися. Світлана стояла, не маючи сили поворухнутися. Слова матері луною віддавалися в голові, дряпали зсередини. Вона сподівалася, що Олег їх не чув. Обернулася – чоловік дивився на неї з сумною усмішкою.
– Все нормально, – тихо сказав чоловік. – Не бери на думку.
Але Світлана бачила біль в очах Олега. І серце її розривалося.
Час минав. Вони облаштовувалися, звикали до нового місця. Квартира ставала по-справжньому їхнім будинком. Світлана розставляла квіти на підвіконнях, вішала картини, купувала дрібниці, які робили простір затишним.
Але за кілька тижнів у гості знову зайшла Галина Павлівна. Олег, почувши її голос, одразу зачинився у спальні. Світлана проводила матір на кухню, поставила чайник.
– Знаєш, – почала Галина Павлівна, ледве присівши на стілець, – щоразу, як бачу цю квартиру, у мене настрій псується. Навіщо ви купили цю коробку? Поясни мені.
Світлана розставляла кухлі на столі, намагаючись зберігати спокій.
– Ми могли дозволити собі тільки її, мамо, – відповіла рівно.
– Це все тому, що ти вийшла заміж за Олега! – обурилася Галина Павлівна, підвищуючи голос. – Тож і живете так. Нормальні люди купують добрі квартири, а ви що? Задоволені цією будкою?
Світлана сіла навпроти, стискаючи в руках кухоль. Гаряча порцеляна обпікала долоні.
– Ми задоволені, – сказала тихо, але твердо. – Ось на квартиру накопичили. Без кредитів, без боргів. Власними силами! Що тебе взагалі не влаштовує?
Галина Павлівна майже закричала:
– Ось у моєї сусідки донька живе у трикімнатній в новобудові! Не працює та на машині катається! Все тому, що вона вийшла за нормального чоловіка, а не такого, як твій Олег!
Усередині щось надламалося. Світлана різко поставила кухоль на стіл. Більше не могла терпіти. Всі ці три роки образа, злість, біль – все вирвалося назовні.
– Так, чудове порівняння! – її голос тремтів від люті. – А те, що донька цієї сусідки вже тричі на чоловіка заяву подавала, це нічого?
– Що в матері від нього ховалася, то нічого? Що не кидає чоловіка тільки тому, що за гроші чіпляється, це теж нічого?
Галина Павлівна спробувала щось сказати, але Світлана не дала їй вставити й слово.
– А я Олега люблю! – Закричала вона, схоплюючись зі стільця. – І з ним поряд мені добре! Я навіть під мостом готова жити, якщо поряд з Олегом. Тому що він мене також кохає!
– І руку на мене ніколи не підніме! І це набагато важливіше, ніж машини, квартири та гроші. Він дбає про мене та оберігає. І якщо ти цього прийняти не можеш, то можеш забути дорогу до нашої оселі!
Галина Павлівна завмерла з відкритим ротом. Її обличчя зблідло, потім почервоніло. Вона схопила сумку і мовчки вийшла із кухні. Світлана почула, як грюкнули вхідні двері.
Тиша огорнула квартиру. Світлана намагалася заспокоїтися.
Двері спальні відчинилися. Олег вийшов і мовчки обійняв її. Світлана уткнулася йому в груди й розплакалася вже по-справжньому. Ридала, чіпляючись за його сорочку, виплескуючи все, що накопичилося.
– Вибач, – схлипувала вона. – Вибач за маму. Вибач, що вона так каже. Вибач…
Олег гладив її по волоссю, цілував у верхівку.
– Тихіше, – шепотів він. – Все добре. Я поряд із тобою навіть під мостом готовий жити. Справді.
Світлана підійняла на чоловіка заплакані очі й посміхнулася крізь сльози. Так, вони не багаті. У них немає трикімнатної в новобудові та машини. Але вони кохають одне одного! Щиро та всеосяжно! І це для них – найважливіше у світі…
Що скажете про “монолог” матері? Чи слушно вчинила донька? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
