— Ромо, що ти зробив із моїм комодом? — Віка застигла у дверях спальні, не вірячи своїм очам. Старовинний комод із червоного дерева, що залишився їй від прабабусі, зник, а на його місці стояла якась сучасна мінімалістична шафа.
— А, це? — Рома навіть не відірвав погляду від телефону, розвалившись на ліжку. — Викинув твоє барахло. Замовив нормальні меблі. Як тобі?
Віка, стримуючи емоції, що виривалися назовні, відповіла:
— Це був бабусин комод. Антикварна річ. Як ти міг його викинути, не спитавши мене?
— Та не переймайся, — Рома нарешті підняв очі, — старий мотлох якийсь. Тепер набагато краще виглядає, правда ж?
Віка мовчки розвернулась і вийшла з кімнати. Це був уже не перший випадок, коли Рома розпоряджався її речами без дозволу. За шість місяців їхнього шлюбу він наче вирішив, що має повне право перекроювати її життя і її квартиру під себе.
А все ж починалося так гарно. Вони познайомилися на вечірці спільних друзів, і Рома підкорив її своєю чарівністю, дотепністю й увагою. Красиві залицяння, романтичні побачення, букети квітів з приводу й без. Через пів року стосунків він зробив пропозицію, і Віка, окрилена коханням, погодилась. Весілля було скромним, але гарним. Батьки Віки подарували їм пристойну суму на облаштування побуту, хоча житлове питання навіть не стояло — у Віки була власна двокімнатна квартира в хорошому районі, подарована батьками на її двадцять п’яту річницю.
Перший місяць шлюбу здавався ідеальним. Рома був уважним, допомагав по господарству, цікавився її думкою в будь-яких питаннях. Але згодом щось почало змінюватися. Спершу він переставив журнальний столик у вітальні, пояснивши, що так зручніше дивитися телевізор. Потім пересунув диван. Потім замінив усі світильники в домі, які Віка обирала з таким трепетом, на якісь нові з датчиками руху.
— Ти не проти, якщо я запрошу хлопців сьогодні ввечері? — Рома зайшов на кухню, де Віка заварювала чай, усе ще переживаючи через комод.
— Яких хлопців? — вона підняла на нього очі.
— Ну, Сергія, Діму, Льошу. Давно не бачились, хочемо пінного випити, в приставку пограти.
— Сьогодні? — Віка насупилась. — У мене завтра презентація на роботі, мені треба підготуватись і виспатись.
— Та не переймайся, — Рома обійняв її за плечі. — Ми тихенько посидимо.
— Минулого разу ваше «тихенько» закінчилося о третій ночі, — нагадала Віка. — Може, в інший день?
— Вік, ну чого ти як мала? — Рома нетерпляче відмахнувся. — Я вже запросив, вони скоро будуть. Посидиш у спальні зі своєю презентацією, якщо заважаємо.
Не дочекавшись відповіді, він вийшов із кухні, залишивши Віку наодинці з киплячим чайником і киплячими емоціями. Вона глибоко вдихнула. Знову поступитись? Знову промовчати заради спокою в родині? Але скільки ще можна?
Дзвінок у двері пролунав за пів години. Віка чула, як Рома зустрічає друзів, як вони гучно вітаються, ляскають один одного по плечах. Незабаром квартира наповнилася чоловічими голосами, сміхом і запахом піци.
Віка намагалася зосередитись на роботі в спальні, але шум із вітальні ставав усе гучнішим. Музика, крики, дзенькіт пляшок. Коли до неї дійшов запах диму, вона не витримала й вийшла з кімнати.
У вітальні панував хаос. П’ятеро чоловіків, включно з Ромою, розташувались навколо журнального столика, заставленого пляшками пінного та шаурмою в пакетах, ще якоюсь жирною їжею. Двоє па лили прямо в кімнаті, струшуючи попіл у банку з-під пінного, яку використали замість попільнички.
— Хлопці, будь ласка, не палі ть у квартирі, — Віка намагалася говорити спокійно. — Якщо хочете, виходьте на балкон.
— О, господиня завітала! — засміявся один із друзів Роми, Сергій. — Ромчику, твоя благовірна незадоволена.
— Вік, не заважай, добре? — Рома навіть не повернувся до неї. — Іди до себе, ми тут відпочиваємо.
— У моїй квартирі, між іншим, — Віка відчула, як усередині закипає злість. — І я прошу вас не робіть безлад тут.
— Та не перебільшуй, — Рома нарешті обернувся, і в його погляді читалось роздратування. — Чого ти командуєш? Хлопці, не звертайте уваги, йдіть пали ти на балкон, якщо їй так треба.
Віка стояла, відчуваючи, як обличчя заливає рум’янець. Рома ще ніколи не говорив із нею таким тоном, особливо при сторонніх. Щось усередині неї надломилось, але вона мовчки розвернулась і пішла в спальню, грюкнувши дверима.
Віка не могла зосередитись на роботі. Слова на екрані ноутбука розпливалися, а з вітальні долинали вибухи сміху й гучні вигуки. Вона спробувала надягнути навушники, але навіть музика не заглушала шуму. Коли годинник показав одинадцяту вечора, а гулянка й не думала стихати, Віка вирішила, що з неї досить.
Вона вийшла зі спальні й застигла у дверях вітальні. Кімната була заповнена сигаретним димом, попри її прохання. На підлозі валялися порожні пляшки, на дивані — коробки з-під піци. Хтось розлив пиво на килим, але ніхто навіть не спробував прибрати калюжу.
— Хлопці, вже пізно, — Віка намагалася говорити твердо, але спокійно. — Мені завтра рано вставати, і я хотіла б, щоб ви завершували вечірку.
Рома, почервонілий від алкоголю, подивився на неї з явним роздратуванням.
— Вік, ну навіщо псувати вечір? Ми тільки розігрілись.
— Я ж просила тебе заздалегідь, — нагадала Віка. — У мене завтра важлива презентація.
— Та перестань, — втрутився Сергій, — ніч тільки починається! Приєднуйся до нас, розслабся.
— Я не хочу розслаблятись, я хочу виспатись перед робочим днем, — Віка відчула, що її терпіння на межі. — І я прошу вас поважати мої прохання у моїй квартирі.
— У нашій квартирі, — поправив її Рома, і щось у його тоні змусило Віку напружитись. — Я тут теж живу, якщо ти не забула.
— Я чудово пам’ятаю, що ти тут живеш, — відповіла Віка. — Але це не дає тобі права влаштовувати вечірки до ранку, коли я прошу цього не робити.
— Не вказуй мені, що робити в моєму домі, — Рома підвівся, похитнувшись. — Я маю право кликати друзів, коли захочу.
Віка відчула, як усередині все холоне. Вона повільно підійшла ближче.
— У твоєму домі? — перепитала вона тихо. — З якого це часу це твій дім?
— З того часу, як ми одружилися, — Рома розвів руками. — Усе спільне, забула?
— Квартира належить мені, — Віка схрестила руки на грудях. — Юридично — лише мені. Ти тут живеш, бо я твоя дружина, але це не дає тобі права поводитися так, ніби ти тут господар.
У кімнаті запала тиша. Друзі Роми переглянулись, явно почуваючись ніяково.
— Ого, — протягнув Льоша, — здається, нам пора.
— Сидіть, — різко сказав Рома, не відводячи погляду від Віки. — То ось як ти на це дивишся? Я для тебе хто — квартирант?
— Ні, ти мій чоловік, — відповіла Віка. — І я очікувала від тебе поваги до моїх прохань і мого особистого простору. А натомість ти викидаєш мої речі, перебудовуєш квартиру під себе і кличеш друзів, коли я прошу цього не робити.
— Ось вона — жіноча логіка, — Рома повернувся до друзів. — Виходить заміж, а потім рахує кожну копійку і кожен сантиметр житлоплощі.
— Справа не в грошах і не в метрах, — заперечила Віка. — Справа в повазі. Якої ти мені не виявляєш.
— А ти виявляєш? — Рома підвищив голос. — Робиш із мене перед друзями якогось нахлібника! Ми сім’я чи як?
— Сім’я — це коли люди рахуються з думкою одне одного, — Віка теж заговорила голосніше. — А не коли один робить усе, що заманеться, а другий має мовчки терпіти!
— Та ти просто все контролювати хочеш! — Рома гримнув кулаком по столу, і пляшки підстрибнули. — Твоє, моє… Яка різниця? Ми ж чоловік і дружина!
— Чоловік і дружина — це партнери, а не хазяїн і служниця, — парирувала Віка. — І так, ця квартира — моя. І я маю право просити тебе та твоїх друзів поводитись тут гідно.
— Слухай, — раптом усміхнувся Рома, — якщо ти так печешся про свою власність, то я знайду спосіб відсудити частину цієї квартири. За законом, усе, що нажито в шлюбі — спільне.
— Ця квартира була моєю до шлюбу, — Віка похитала головою. — І ти нічого не відсудиш.
— Побачимо, — Рома зробив крок до неї, нависаючи зверху. — Я вже пів року тут живу, вкладаюся в ремонт і облаштування. Думаєш, суд це проігнорує?
Віка відчула, як усередині все закипає. Вона не впізнавала людину перед собою — того самого, що клявся їй у коханні й вірності всього пів року тому.
— Ти мені погрожуєш? — запитала вона, дивлячись прямо в очі.
— Я просто пояснюю, як є, — Рома схрестив руки на грудях. — Тож не треба мені тут виставляти умови.
Друзі Роми почали ніяково переступати з ноги на ногу. Діма підвівся з дивана.
— Слухай, Ром, може, ми й справді підемо? Пізно вже…
— Нікуди ви не підете, — відрізав Рома, не глянувши на друга. — Ми ще не закінчили вечірку.
Віка дивилась на чоловіка, відчуваючи, як щось усередині неї остаточно ламається. Це був не той чоловік, за якого вона виходила заміж. А може, вона просто не бачила його справжнього раніше?
— Досить цього цирку! — Рома підвищив голос, звертаючись до Віки, але виразно дивлячись на своїх друзів. — Я не дозволю дружині командувати мною в моєму власному домі!
Віка відчула, як у грудях підіймається хвиля гніву. Шість місяців вона терпіла, поступалася, мовчала заради спокою в родині. Шість місяців спостерігала, як Рома поступово займає все більше простору — не лише фізичного, в її квартирі, але й емоційного. А тепер він ще й принижує її перед своїми друзями.
— Повтори, що ти щойно сказав, — її голос прозвучав незвично низько й спокійно.
— Що чула, — Рома показово розвів руками. — Я не дозволю тобі командувати мною в моєму домі.
Віка повільно видихнула, немов намагаючись разом із повітрям випустити й накопичене роздратування.
— З чого ти взяв, що ти тут господар? Ти тут живеш на пташиних правах лише тому, що я тобі це дозволила! Тож і вилетіти звідси можеш в одну мить!
Рома побілів, а потім його обличчя перекосилося від люті.
— Ах ти… — він не договорив і різко зробив крок до Віки, нависаючи над нею.
— Ей, Ромо, легше, — Сергій став між ними, поклавши руку на плече друга. — Давай охолонь.
— Відчепись! — гаркнув Рома, струснувши його руку. — Вона мене принижує перед вами! Власна дружина!
— Це ти мене принижуєш, — Віка не відступила. — Перетворив мій дім на притон, викидаєш мої речі, командуєш мною!
— Я твій чоловік, а не якийсь квартирант! — Рома вдарив кулаком у стіну. — Усе, що твоє — за законом і моє також!
— Ні, — Віка похитала головою. — Не за законом. Ця квартира була моєю ще до шлюбу і залишиться моєю після нього.
— Після нього? — Рома зловісно усміхнувся. — Ти що, зібралась розлучатися через якусь пиятику?
— Можеш собі уявити, — Віка схрестила руки на грудях. — Через твоє ставлення. Знаєш, коли ми одружилися, я думала, що ми будемо нормальною родиною. А ти вирішив стати господарем.
Рома зробив ще один крок уперед, і тепер вони стояли майже впритул. Його очі звузилися небезпечно.
— Запам’ятай, люба, — просичав він крізь зуби. — Я тут господар, і нікуди я не піду. І якщо ти думаєш, що можеш мене виставити — сильно помиляєшся. Я тут прописаний.
— Ні, — Віка усміхнулась. — Ти не прописаний. Пам’ятаєш, ти все відкладав похід до ЦНАПу? Так ми туди й не дійшли.
Обличчя Роми витягнулось. Він явно не очікував такого повороту.
— Ти… Це ти навмисно затягувала з пропискою? — видавив він.
— Ні, це ти затягував, — знизала плечима Віка. — Я пропонувала кілька разів, але в тебе завжди були важливіші справи. Як виявилось — на краще.
Рома обернувся до друзів, ніби шукаючи підтримки.
— Ви чули? Вона все спланувала!
— Нічого я не планувала, — втомлено видихнула Віка. — Просто зараз бачу, як мені пощастило, що ми не встигли оформити твою прописку.
— Ну досить, — Діма підвівся з дивана. — Ромо, ходімо звідси, нам час.
— Нікуди я не піду! — Рома схопив пляшку пива. — Це мій дім, і я тут залишусь!
— Це мій дім, — твердо сказала Віка. — І я хочу, щоб ви всі пішли. Просто зараз.
— Ти не можеш мене вигнати! — Рома майже кричав. — Я твій чоловік!
— Можу, — Віка дістала телефон. — І якщо ти не підеш по-доброму — я викличу охорону. У нашому будинку чудова служба безпеки, приїдуть швидко.
— Ти блефуєш, — Рома нервово усміхнувся. — Ти не посмієш.
Віка мовчки набрала номер і піднесла телефон до вуха.
— Добрий вечір, це квартира 47, — спокійно сказала вона. — У мене проблема з небажаними гостями. Чи не могли б ви піднятись?
Вона опустила телефон і подивилась на Рому.
— У тебе є п’ять хвилин, щоб зібратись і піти.
Друзі Роми переглянулись і почали повставати з дивана.
— Ходімо, Ромо, — Сергій смикнув його за рукав. — Не варто ускладнювати.
— Та ви що, не розумієте? — Рома смикнув плечем, струснувши руку друга. — Вона мене виганяє з мого ж дому!
— Це не твій дім, — втомлено повторила Віка. — Ніколи ним не був. І не буде. Йди, Ромо. Завтра поговоримо, коли протверезієш.
Рома дивився на неї, і в його очах читалась дивна суміш люті, здивування й страху.
— Ти пошкодуєш про це, — нарешті видавив він. — Обіцяю, ти пошкодуєш.
— Можливо, — Віка залишалась незворушною. — Але зараз — йди.
Як тільки за Ромою та його друзями зачинились двері, Віка негайно набрала номер.
— Алло, Костю? Вибач, що так пізно. Мені терміново потрібно змінити замки. Так, просто зараз. Це справді терміново.
Майстер, якого Віка знала ще з часів роботи в агентстві нерухомості, приїхав за сорок хвилин. За цей час вона встигла зібрати розкидані по квартирі речі Роми у великі пакети.
— Складна ситуація? — запитав Костя, змінюючи замки.
— Чоловік. Точніше, майже колишній, — коротко відповіла Віка.
Костя розуміюче кивнув і продовжив роботу мовчки.
Закінчивши, він простягнув їй зв’язку нових ключів:
— Готово. Тепер тільки з твого дозволу.
— Дякую, Костю. Ти мене дуже виручив.
Після того як майстер пішов, Віка сіла в крісло й уперше за весь вечір дозволила собі розслабитися. У квартирі панувала незвична тиша. Вона дістала телефон — десять пропущених викликів від Роми. Кілька повідомлень:
«Відкрий двері!»
«Ти не можеш так зі мною!»
«Це і мій дім теж!»
«Я викличу поліцію!»
Віка усміхнулась і заблокувала його номер. Вранці вона перш за все подасть документи на розлучення.
Дзвінок у двері пролунав близько шостої ранку. Віка, яка так і не лягла спати, підійшла до дверей.
— Віко, відкрий! — голос Роми був хрипким. — Я знаю, що ти вдома!
— Іди геть, Ромо, — спокійно відповіла вона. — Тобі тут більше нічого робити.
— Це мій дім! — він почав гатити у двері. — Відкрий негайно!
— Ні, це не твій дім. І ніколи ним не був. Усі твої речі я зберу й залишу в консьєржа. Забери до вечора.
— Ти не можеш так зі мною! — в його голосі з’явилися істеричні нотки. — Ми ж родина!
— Були родиною, — поправила Віка. — Поки ти не показав своє справжнє обличчя. А тепер іди, поки я не викликала охорону.
— Та пішла ти! — закричав Рома. — Думаєш, найрозумніша? Я ще покажу тобі! Ти ще пошкодуєш!
Віка мовчки відійшла від дверей і набрала номер охорони. За п’ять хвилин крики стихли — Рому вивели з під’їзду.
Вона підійшла до вікна й побачила, як він, похитуючись, ішов двором. Зупинився, обернувся, подивився на вікна. Віка відійшла в тінь — не хотіла, щоб він її побачив.
Пізніше, збираючи його речі, вона не відчувала ні жалю, ні смутку. Шість місяців шлюбу навчили її одному: іноді краще зупинитися вчасно, ніж продовжувати йти хибною дорогою.
Вона методично складала його одяг, книжки, дрібниці. Усе, що нагадувало про їхнє спільне життя, вмістилось у чотири великі пакети. Ніби й не було цих шести місяців.
До вечора зателефонував консьєрж і повідомив, що Рома забрав свої речі. Не влаштовував скандал — просто мовчки взяв пакети й пішов.
Віка сіла у своє улюблене крісло — те саме, яке Рома хотів викинути, називаючи старим мотлохом. Налила собі келих вина. За вікном сутеніло, й вогні міста поступово засвічувалися, створюючи затишну атмосферу.
Вона дістала телефон і написала батькам повідомлення:
«Я подаю на розлучення. Розповім при зустрічі. Не хвилюйтеся, зі мною все гаразд».
Відклавши телефон, Віка подивилась у вікно. Десь там, у цьому великому місті, на неї чекало нове життя. Без Роми, без його претензій на головування, без постійної боротьби за особисті межі. Вона усміхнулась і зробила ковток вина.
Іноді кінець — це просто новий початок.
