– Юлю, ну що ти так завелася? – Світлана сиділа у моїй вітальні й вдавала, що взагалі не розуміє, через що я так кричу. – Ну, подумаєш, покликала пару друзів! Ти ж сама казала, щоб я почувала себе, як удома!
Я дивилася на неї й не могла повірити, що ми з нею рідні сестри. От серйозно!
– Може, мене в лікарні підмінили? – думала я.
Невже вона правда не розуміє, що так не можна поводитися в чужій квартирі. Нехай це навіть квартира твоєї сестри. Я добре пам’ятаю, що казала їй.
Почувайся, як удома – в контексті того, що можеш брати їжу з холодильника та дивитися телевізор. Але про те, щоб приводити в мою квартиру незнайомих людей, або, тим більше перетворювати її на філію нічного клубу, розмови не було.
Мені й на думку не могло спасти, що сестра до такого додумається. Мені здавалося, що дотримання тиші та порядку в чужій квартирі – речі самі собою зрозумілі.
Все почалося десять днів тому. Я мала поїхати у відрядження до столиці. То був важливий проєкт, від якого залежала моя премія за квартал.
І тут Свєта, моя молодша сестра, зателефонувала з черговою жахливою історією, між іншим, вона далеко не підліток. Їй тридцять два роки, на хвилиночку. Люди в її віці вже повинні відповідати за свої вчинки, але це не про мою сестру.
І ось знову у Свєти щось не склалося з черговим «чоловіком її мрії». Якщо що, то це був уже третій за рік. Їй терміново треба було десь пожити тиждень, доки вона не знайде нової квартири.
– Юлю, ну, будь ласка! – благала сестра телефоном. – Я ж твоя єдина сестра! І потім, Барсу буде так самотньо без тебе! А я доглядатиму його. Обіцяю, гулятиму двічі на день.
Барс, якщо що, не кіт, як ви могли подумати, це мій улюблений коргі. Найдорожче, що маю. Ну після квартири в центрі Львова, за яку я виплачувала сім років, відкладаючи кожну гривню.
І так, мені справді було шкода залишати його одного на десять днів із найманим робітником, який мав приходити двічі на день, щоб його погодувати та вигуляти.
Так що я погодилася, дала Свєті ключі, показала де корм, де повідець, де пакети для відходів життєдіяльності. І поїхала, наївно вважаючи, що повернуся до тієї ж хати, яку лишила.
Яка ж я була наївна та недолуга!
Потяг прибув о дев’ятій вечора. Я думала приїхати додому, прийняти душ, обійняти Барса і лягти спати. Не було сил навіть на те, щоб відзначити успішне завершення проєкту.
Але коли я підіймалася сходами на третій поверх, то почула музику. Дуже гучну музику. І долинала вона із моєї квартири.
Я відчинила двері своїм ключем і потрапила на вечірку століття. У передпокої якась дівчина із зеленим волоссям цілувалася з типом у рваних джинсах.
На моєму новому дивані з ортопедичним матрацом сиділи п’ятеро і грали в карти на гроші! На моєму журнальному столику стояли пляшки. Недопалки плавали в банці з-під оливок. Про те, що діялося на підлозі, я взагалі мовчу!
А між того бедламу лежав Барс. Ні, не подумайте, нічого страшного не сталося, він живий, просто спав. Але на ньому була одягнена якась безглузда гавайська сорочка, а поруч стояла миска з чипсами.
Але ж у мого собаки алергія на глютен! І Свєта про це повинна була знати, адже я її попереджала!
– Світлано! – Закричала я, заглушаючи музику. – Світлано, ти де? Що це?
Сестра випливла з кухні з келихом чогось рожевого та ігристого.
– О, сестричка повернулася! – радісно вигукнула вона. – Всі знайомтеся, – це моя сестра Юля. Це вона нас прихистила!
– Прихистила? Всі геть! – Я ввімкнула світло. – Негайно геть із мого будинку!
– Юля, ти чого? – Світлана зробила великі скривджені очі. – Ми ж просто трохи розслаблюємось!
– Трохи?! – я обвела рукою розгром. – Це трохи?!
Наступні пів години я всіх виганяла. Дехто ображався, дехто намагався забрати їжу. А дівчина із зеленим волоссям навіть спробувала прихопити мою антикварну вазу – подарунок від бабусі.
Коли останній “гість” нарешті пішов, ми зі Світланою залишилися одні. Точніше, утрьох із Барсом, який прокинувся і тепер жалібно скиглив. Мабуть, живіт болів від чипсів.
– Ну, і що це було? – я намагалася говорити спокійно, але голос зрадливо зривався, а руки тремтіли.
– Та гаразд тобі! – Світлана плюхнулася на диван, не звертаючи уваги на брудні плями від їжі. – Подумаєш, друзі зайшли! Ти ж сама казала, щоб я не соромилася!
– Я казала не соромитися брати їжу! А не влаштовувати тут прохідний двір! – Закричала я.
– Вічно ти перебільшуєш! – пирхнула сестра.
– Перебільшую?!
Я нахилилася і підібрала з улюбленого килима недопалок. А я його, між іншим, із Туреччини привезла, ручна робота.
– Це я перебільшую?
– Ну, приберемо ж! – відмахнулася сестра.
– Світлано, – я глибоко зітхнула, намагаючись не зірватися остаточно. – Ти обіцяла доглядати за Барсом! Годувати його! Вигулювати! Про вечірки розмов не було!
– Я його годувала! – Образилася Світлана.
– Чипсами?! – Огризнулася я.
– Він сам попросив! – пискнула сестра.
– Світлано, у нього алергія!
– Звідки я знала?- буркнула сестра.
– Я тобі казала! – нагадала я. – Але ти, мабуть, як зазвичай пропустила повз вуха. Я тобі навіть записку на холодильнику лишила! І повідомлення надсилала!
Світлана знизала плечима і вийшла. А згодом задзвонив мій телефон, то була мама.
– Юлю, що ти там влаштувала? – Замість вітання випалила вона.
– Я? Я нічого не влаштовувала! – Здивувалася я.
– Світлана плаче, каже, ти її виганяєш!
Я вийшла на кухню і подивилася на Світлану. Вона сиділа з абсолютно сухими очима і хитро посміхалася.
– Мамо, вона влаштувала у моїй квартирі вечірку! – обурено сказала я.
– Ну то й що? – відповіла мама. – Вона молода, хай веселиться! Ти завжди така зануда! Не дивно, що Максим пішов від тебе!
Ось це був стусан нижче пояса! Максим не пішов, я його вигнала, коли застукала з моєю подругою. Але мамі про це знати було необов’язково.
– Мамо, я передзвоню, – сказала я і відключилася.
– Що, матуся не на твоєму боці? – Світлана єхидно посміхнулася.
– Знаєш що? – я випросталась. – Збирай речі, і їдь прямо зараз!
– Але я планувала ще на тиждень залишитися, – зажурилася Світлана.
– Плани змінилися, – холодно сказала я. – Геть!
– Ти серйозно? – не повірила сестра. – Через якусь вечірку?
– Через те, що ти не поважаєш мене та мій дім! – сказала я. – Та ще й мамі нишком скаржишся!
– Ну і, будь ласка! – Світлана схопилася. – Вічно ти така! Експлуататорка! Я тут, як рабиня, за твоєю псиною доглядала!
– Рахунок за прибирання надішлю на пошту, – спокійно сказала я.
– Що?
– І приєднаю туди суму за зіпсований килим! І за візит до ветеринара. Барсу явно потрібна допомога після твоєї «турботи»!
– Та ти збожеволіла, чи що?! – Закричала Свєтка.
– Ні, я просто себе поважаю, – як і раніше, холодно відповіла я. – У тебе є двадцять хвилин на збори.
Світлана пішла, грюкнувши дверима.
Мама дзвонила ще годину, але я не брала слухавку. Так, вона не розмовлятиме зі мною місяць. А гнівні послання слатиме через тітку Галю. Але мені все одно, я вважаю, що маю рацію! Хіба ні?
Що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
